У чому принципова відмінність європейської медичної освіти від української? Колишня тернополянка Мар’яна Тойфельсбауер на це запитання відповідає лаконічно: «У підході!», і цьому висновку можна довіряти, адже в неї дві alma mater — Тернопільський медичний університет, де вона розпочинала свій лікарський шлях, і Віденський університет, у клініці якого Мар’яна не лише оперує, а й навчає.
ВЗ Як вам вдалося підкорити Віденський університет? Усі розуміють, що це завдання нелегке…
Мар’яна ТОЙФЕЛЬСБАУЕР, пластичний хірург та науковець університетської клініки Віденського медичного університету, доктор медициниЗгодом було стажування в австрійській клініці — через міжнародне лікарське товариство вдалося встановити контакти з австрійським професором українського походження паном Гуком, який і організував моє навчання. Університетська клініка у Відні дуже вразила мене своєю масштабністю, технологічним рівнем, це була лікарня моєї мрії. І коли професор Гук проводжав мене після стажування додому, я зізналася: «Хочу тут працювати».
Тоді я навіть не уявляла, скільки зусиль та енергії мені доведеться докласти, щоб досягнути цієї мети. Утім, наполегливо працювала. Передусім почала інтенсивно вивчати німецьку мову, склала іспити в Інституті германістики й вступила на медичний факультет Віденського медичного університету. Як нині пам’ятаю той день: прийшла у деканат, аби отримати студентський квиток, а розкладу занять годі знайти. Намагаючись з’ясувати у співробітників університету, як же організовано навчальний процес, почула: «У нас є план, ознайомитися з яким ви можете в інтернеті. Там побачите кількість потрібних вам годин, отож, запишіться на лекції, які ви маєте відвідати, та іспити, які повинні скласти. Ось і все». Мене дуже здивувало, що в університеті немає студентської групи, викладача, який повинен контролювати навчальний процес. Про все має дбати людина, котра прагне здобути знання: ти можеш не відвідувати лекцій, але якщо не складеш іспиту, предмет не зарахують. Така тактика організації навчального процесу надзвичайно дисциплінує студентів і готує їх до самостійного життя.
Щоб розпочати навчання за спеціалізацією, переїхала до Німеччини, бо в Австрії для цього потрібно мати громадянство. Вісім місяців пропрацювала хірургом неподалік Ганновера, а згодом мені запропонували продовжити резидентуру в університетській клініці Віденського медичного університету. Завершила спеціалізацію за фахом ортопедія і травматологія. Усі 6 років резидентури були насиченими, цікавими та захоплюючими, хоча й надзвичайно важкими. Доводилося багато часу проводити в операційній, де опанувала оперативні втручання з трепанації черепа, реконструкції кінцівок, хребта, а також торако- і лапаротомію тощо. Працювала в такому напруженому ритмі 9 років, а згодом вирішила трохи скоригувати своє життя, бо постійні 24-годинні чергування у відділенні політравми виснажливі, до того ж доволі важко поєднувати таку роботу з вихованням дітей.
ВЗ І чим ви займаєтеся нині?
— Зараз працюю хірургом у відділенні пластичної та реконструктивної хірургії університетської клініки Віденського медичного університету. Вона розташована на базі найбільшої лікарні Західної Європи і є другою за масштабністю у світі. Виконую хірургічні втручання з відновлення вроджених і набутих вад кисті, а також операції з естетичної хірургії, реконструкції молочної залози у жінок після мастектомії (так звану онкопластику), тобто займаюся всім тим, що належить до сфери реконструктивної пластичної хірургії.
А загалом в університетській клініці спектр хірургічних втручань надзвичайно широкий, зокрема проводимо реконструктивні й естетичні операції у пацієнтів з паралічем лицевого нерва, реконструкції дефектів після онкологічних втручань, хірургію кисті, у тому числі й біонічне протезування, трансплантації нервів і лімфатичних судин та вузлів, реплантації. Якість надання медичної послуги в університетській клініці висока, тому пацієнта завжди дуже детально інформують про особливості оперативного втручання, його можливі наслідки, ризики. Також він повинен підписати угоду й обговорити з лікарем усі питання, які його цікавлять.
ВЗ Робота в університетській клініці передбачає ще й наукову діяльність?
— Так. Окрім хірургічної практики я проводжу лекції, практичні заняття зі студентами та займаюся науковою роботою. Суть моїх наукових досліджень полягає у вивченні стовбурових клітин, які я відокремлюю від жирової тканини і диференціюю. Крім того, вивчаю їх вплив на ракові клітинні лінії: останнім часом проводжу експерименти щодо впливу стовбурових клітин на ракові клітини молочної залози та кератиноцити.
ВЗ А як ви сприйняли кардинальну зміну країни й оточення?
— Мені дуже пощастило, бо я знайшла тут рідну душу — ту австрійку, яка допомогла мені колись прижитися в цій країні. Вона надзвичайно позитивна й оптимістична людина. Жінці уже 93 роки, але вона, як і тоді, коли ми вперше зустрілися, дуже активна, опікується дітьми й онуками, ми підтримуємо дружні стосунки, зокрема я неймовірно вдячна їй за свою німецьку.
А взагалі в мене не було часу ностальгувати, бо знала, що дуже багато потрібно встигнути. Згодом познайомилася зі своїм, тоді ще майбутнім, чоловіком, який полюбив Україну так, як люблю її я, вивчає українську історію та навіть мову, а ще всіляко намагається пропагувати нашу країну в Австрії й позбавляти австрійців русофілії.
Ми познайомилися в університетській клініці, де він працює судинним хірургом. У нас склалася чудова українсько-австрійська родина. Ми разом уже 15 років, маємо двох синів — Аскольда й Тараса: старший вільно розмовляє українською, німецькою та англійською мовами, цікавиться українською культурою, читає напам’ять вірші Шевченка, знає творчість Стуса. Молодшому чотири роки, також виховуємо його людиною, яка знає історію своєї родини. Австрія — країна, яка дала мені улюблену спеціальність, цікаву роботу, можливість займатися наукою, відкрила багатий культурний світ, але моє коріння — в Україні.
Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ»
