Успішні люди стають такими не одразу. Можливо, щоб зрозуміти причину сьогоднішнього успіху, варто повернутися в часи розрухи, коли, здавалося, не було жодних орієнтирів. Один з найбагатших людей Латвії — лікар Ревалдс встановив їх собі сам і зробив зі звичайної занедбаної глибинки район з показовою медициною.
ВЗ Чому ви вирішили обрати професію лікаря?
Маріс Ревалдс, Голова Латвійської асоціації роботодавців у галузі охорони здоров’я, директор мережі клінік Veselibas centrs 4ВЗ А що дозволялося робити школярам-санітарам?
— Усе залежало від того, як підліток себе проявляв: мені досить швидко довірили навіть шити рани. А у святкові дні взагалі все трималося саме на санітарах, адже в радянські часи лікарі зазвичай були на святковому підпитку. У таких випадках ми накладали гіпс, робили ін’єкції та перев’язки, ставили крапельниці тощо.
ВЗ Чи пам’ятаєте свого першого пацієнта?
— Першого, на жаль, ні. Але пам’ятаю найбільш «яскравих». Один під впливом деліріуму намагався вбити мене тримачем для крапельниці, бо йому здавалося, що я маю намір його отруїти. Інші «гастролери» випрошували ін’єкції наркотичних препаратів, годинами імітуючи напади астми. Але це мене не злякало, і я продовжував ходити на нічні чергування. Однак саме така практика дала мені змогу оцінити свої сили і зрозуміти, що хірургія — не моє покликання.
ВЗ Яку спеціалізацію ви обрали?
— Після шостого курсу всі були сімейними лікарями та потрапляли на державний розподіл, залежно від балів атестату. Мені дісталася глибинка Латвії, одне з найменш привабливих місць — Скуєнська волость, що під Цесисом. На мене там чекала суцільна розруха: моїм помешканням була двокімнатна квартира без опалення та каналізації, амбулаторією — маленький закуток у колишній лікарні (решту займали пошта та адмініст-рація колгоспу). У підвалі під амбулаторією розміщувалася кочегарня — і вже по обіді я був змушений сидіти в суцільному їдкому тумані. Із медичного устаткування — лише стоматологічний «кабінет» і кілька пінцетів. Водієм на швидкій працював страшний п’яничка і, коли в нього траплявся запій, доводилося кермувати самому.
Дуже добре пам’ятаю свою першу пацієнтку: жінка прийшла виміряти тиск і ніяк не хотіла розтиснути кулак. У мене, звісно, через це нічого не виходило. Коли я її нарешті вмовив, виявилося, що вона міцно тримала три карбованці, котрі принесла лікарю. Від хабара я відмовився, а перелякана жінка після прийому побігла в магазин, де зі сльозами на очах повідомила здивованим сусідкам: «Все, напевно, помру скоро — лікар грошей не взяв!». А згодом мої сільські пацієнти почали підгодовувати мене — хто яйцями, хто м’ясом. Не взяти — означало образити.
ВЗ Яку кількість селян ви обслуговували?
— Близько двох тисяч. Мав справу із чим завгодно: від пологів до тяжких травматичних випадків. У регіоні було розташоване виробництво, що зумовлювало підвищений травматизм. Саме тут я вчився розпізнавати види травм. Приміром, прийшла до мене жінка з обпеченою шкірою — червона, мов рак, лише білі сліди від майки. Питаю: «Що сталося?» Каже: «Втомилася вчора, лягла на сонечку відпочити та й заснула». Виписую їй лікарняний, а сам думаю: що ж за таке агресивне сонце в Латвії? Потім сусід розповів, що вчора в когось вибухнув самогонний апарат, і я зрозумів, що сонце тут ні до чого. А через півроку прийшла інша жінка із такою самою картиною опіків. Тоді я одразу запитав, чи встигли щось вигнати? Були й курйозні випадки: одного разу під час шкільного профілактичного огляду я реально схибив. Одна з учениць-старшокласниць була надто гарною! Я мав послухати її серце, приклав фонендоскоп і… жодного звуку! Зніяковіло повозив «трубкою» та зізнався, що нічого не чую. Тоді дівчина натякнула: «Серце з іншого боку…»
ВЗ Скільки років ви працювали в селі?
— Вісім. Але покидав я вже зовсім іншу амбулаторію… За ці роки мені вдалося повністю реорганізувати своє місце роботи. Я дуже швидко зрозумів, що без устаткування не зможу нормально працювати. І тут допоміг випадок: одного разу прийшов до мене парубок, якого я на самому початку своєї кар’єри лікував після ДТП. Прийшов не сам — привів якогось лікаря з Німеччини, котрий мав бажання допомогти латвійському лікарю-початківцю. Я показав, у яких умовах працюю. Німець поїхав, нічого не пообіцявши. А через місяць прибула фура, вщент забита різним медичним обладнанням!
Я отримав усе: від УЗ-апарату до ліків на всі випадки життя. Тоді в моєму районі настав комунізм, адже нікому не потрібно було оплачувати медикаменти цілих три роки — якісні німецькі препарати, які навіть у Ризі було важко знайти, я видавав безкоштовно. Але на цьому талан не закінчився: згодом з’явився другий благодійник — зі Швеції. Він був добрим знайомим моєї подруги, яка, до речі, зараз працює послом Латвії в Україні, а тоді цікавилася скандинавськими країнами. Вона привезла до нашого села цього шведа, щоб продемонструвати йому рівень життя глибинки. Не обійшлося й без екскурсії до моєї амбулаторії. Так от: він відрядив до Латвії (на моє ім’я) чотири кораблі, завантажені медичним устаткуванням від реанімаційних ліжок до медичних крісел для операційної. Завдяки цьому облаштував і свою лікарню, і ще три у сусідніх селах. Став щасливим власником пристойного стоматологічного кабінету західного зразка, і вперше взяв собі помічника — стоматолога з Риги. Згодом з’явився і гінеколог.
ВЗ Як ставилися до вас селяни?
— По-різному, не всі оцінили мої старання. Деякий час мені це не давало спокою, адже я робив для них усе, але так і залишився чужим… Згодом почав активну суспільну діяльність: організував «Народний фронт» і громадську організацію «Новий хазяїн», яка давала змогу приєднувати до регіону покинуті місцевості. Створив карту краю з усіма необхідними відмітками. Мої іноземні благодійники багато років поспіль присилали в село тонни харчів та одягу! Тобто в ті важкі часи вся волость ходила сита та гарно вбрана… З деякими пацієнтами залишилися теплі стосунки й досі: хоч я вже 20 років не практикую, вони мені часто телефонують і у справі, й просто так.
ВЗ Знаю, що ви ще на початку своєї лікарської кар’єри отримали якусь цінну нагороду…
— Саме за цю суспільну діяльність. Шукали лікаря, який робить життя віддалених регіонів кращим, і мене визнали переможцем. Премія становила 500 доларів — на той це була колосальна сума!
ВЗ На що витратили?
— Придбав аптеку… Тоді був час тотального дефіциту ліків, і більшість державних аптек просто банкротували. Вирішив врятувати фармакологічний заклад у своєму селі та вклав у нього всі гроші… А вже за рік мав аптечну мережу. Тоді й зрозумів, що підприємець і адміністратор з мене кращий, аніж лікар. Вручення премії транслювалося по телебаченню, а оскільки на той час у Латвії був лише один канал, цей сюжет моментально зробив мене популярним. Мене прозвали шаленим лікарем, посипалися різні цікаві пропозиції зі столиці. Від деяких я відмовився, а коли надійшла пропозиція зайнятися приватизацією медичних закладів, погодився. Я адміністрував цей процес, поступово сам викупив частину закладів і підняв їх до європейського рівня.
ВЗ Але більше ви так і не практикували… Не ностальгуєте?
— Часом… Знаєте, будь-який бізнес — це деградація порівняно з професією лікаря. Підприємцю потрібні зовсім інші якості: не варто чекати успіху без нахабності та сміливості. А медицина — зовсім інша матерія. Проте з мене так і не вийшло нахабного підприємця: у корупційних схемах я принципово не брав участі. Перші роки заробляв менше, ніж лікарі, котрих наймав для своїх лікарень, і вважав це нормальним. Наразі у моїх закладах працює 800 лікарів, що досить багато в масштабах Латвії.
ВЗ Знаю, що вашими стопами пішла одна з доньок…
— Так, старша донька також стала лікарем. Але після закінчення медичного вишу вона отримала другу освіту з управління медичними зак-ладами й наразі керує трьома клініками. А молодша донька — творча особистість. Її картини користуються великим попитом, незважаючи на молодий вік автора. Вона одразу сказала, що жодного відношення до сімейного бізнесу мати не хоче, і попросила не заважати їй самореалізовуватися в творчості. Хоча я мріяв, щоб донька була фармацевтом…
ВЗ Чому ви зі своїм досвідом та зв’язками так і не пішли в політику? Не стали, скажімо, міністром охорони здоров’я?
— Мені багато разів пропонували це. Але я бачу політичну кухню і переконаний: політика нівечить навіть дуже гарних людей. Мало хто йде в політику з поганими намірами, навпаки, більшість виношує світлі ідеї, але політичне середовище затягує як болото. Я обрав інший шлях — вирішив впливати на політичні рішення. Для цього організував Асоціацію приватних медичних закладів, і цей інструмент працює. Представники таких організацій мають місця в правлінні та виконують певні функції.
ВЗ У чому головні відмінності лікарів, які вчилися ще за радянських часів, від нинішніх випускників медичних вишів?
— Незважаючи на те, що «брав яйцями», я працював сумлінно — удень і вночі. Зараз знайти лікаря, котрий працював би в нічну зміну, дуже важко. Ми створюємо службу домашнього медичного нагляду і не можемо набрати персонал, хоча заробітна плата сучасного лікаря набагато вища, ніж була у мене 20 років тому. Ми бігали вночі і до маленьких діточок, і до старих, яким просто хотілося поспілкуватися в години безсоння. Мобільних не було — спав поруч зі стаціонарним телефоном і не мав права не підняти слухавки. Швидка із міста доїжджала до мене мінімум за годину, а частіше — за дві. І весь цей час я мусив рятувати людей самотужки. Пам’ятаю ситуацію, коли в результаті важкої автомобільної аварії постраждало двоє чоловіків: обох збила вантажівка. Реанімувати (чисто фізично) я міг тільки одного — адже був сам. Вирішив рятувати того, чий стан був трохи легшим, затиснув ушкоджену судину й спостерігав, як другий помирає… Це дуже страшно.
ВЗ Як вирішуєте проблему професійного вигоряння у своєму колективі?
— Так, на жаль проблема існує. Вона безпосередньо залежить від медичного закладу, у якому працює лікар. У державному секторі зарплата невисока, тому людині доводиться працювати на кількох робочих місцях. Звичайно, це дуже втомлює… Найкращий варіант, з мого досвіду керівника клінік, — достойний, але не захмарний рівень оплати праці лікаря. Тобто мій медичний персонал має заробляти стільки, аби не було, з одного боку, бажання зазирати пацієнту до кишені, а з іншого — причини зарозумітися. До речі, так звані VIP-лікарі також дуже швидко вигоряють. Їм стає нецікаво ані вчитися, ані допомагати людям.
ВЗ Ваша кар’єра не в останню чергу склалася завдяки допомозі благодійників — сторонніх людей. Чи допомагаєте тепер особисто ви молоді?
— Так, я започаткував премії для молодих лікарів, регулярно допомагаю з обладнанням для амбулаторій, коли купую нове устаткування, старе зі своїх клінік віддаю у села. Є також пацієнтський рейтинг — хворі обирають найкращих лікарів, а ми забезпечуємо нагороди. Окрім того, всіляко підтримую компанії, які опікуються здоровим способом життя населення.
ВЗ Чи забезпечуєте професійне зростання ваших лікарів?
— Так, незважаючи на певні комерційні ризики: були випадки, коли ми вкладали в освіту лікаря великі кошти, а він потім ішов працювати в інше місце. На жаль, цей процес жодним чином не регулюється, і все залежить лише від порядності людини. Але ми все одно ризикуємо й кілька разів на рік стимулюємо лікарів матеріально, аби вони мали змогу відвідувати конгреси чи проходити стажування. У деяких лікарів інвестовано сотні тисяч Євро…
ВЗ Бачу: за останній рік приватна медицина Латвії значно покращилася, а ось у державному секторі змін не спос-терігається. Я не помиляюся?
— Саме так. Фінансування державної медицини не тільки не збільшилося, а й навіть зменшилося. Пропорції дуже нерівномірні. Приватний сектор дійсно набагато впевненіше стоїть на ногах. Від самого початку процес реформування був неправильним: державні лікарні Латвії реконструюються лише за європейський кошт, а не з внутрішніх ресурсів. А в сусідній Естонії зробили протилежні ставки. Наразі там настільки гарна державна медицина, що для «приватників» зов-сім немає місця…
ВЗ Яким ви бачите розвиток латвійської медицини в майбутньому?
— Не думаю, що будуть якісь кардинальні зміни, адже не сталися вони за 20 років, то й зараз — навряд чи. Нинішній міністр не виправдав сподівань, але поки залишився на посту. Нормальні зміни — процес нешвидкий, а міністрів змінюють кожні 3 роки. Вивести країну з кризи можуть лише люди, здатні витримати перевірку грошима. А з нинішнім керманичем нашої медицини вже пов’язано кілька корупційних скандалів, зокрема у його сина — масштабний фармакологічний бізнес. Останній скандал розгорівся через те, що тато під час сніданку позичив сину мільйон з бюджету… і забув задекларувати. Знаєте, такі історії відображають ставлення суспільст-ва до закону. Наприклад, у Швеції міністр юстиції (до речі, латишка) дозволила собі відвезти доньку на службовій машині під час дощу до дитячого садочка… і поплатилася за це посадою. Ми до такого ще не доросли. Але вже те, що про державницькі «вади» говорять уголос, для нас прогрес! Велика заслуга у цьому саме журналістів, які й проводять таємні розслідування. Саме в такий спосіб нещодавно виявили велику кількість лікарів, які продавали лікарняні листки. Міністр видав наказ із жодним з них не продовжувати договору.
ВЗ Наостанок запитаю про вашу надзвичайно цікаву колекцію медичних експонатів…
— Так, я схиблений на медичній тематиці. Одного разу, перебуваючи в ресторані у Грузії, подумав, що було б цікаво створити такий заклад, стилізований під лікарню. До того я багато років збирав цікаве медичне приладдя і не знав, куди його подіти. Повернувся додому й відкрив ресторан, де люди їли за операційними та пологовими столами, під операційними лампами, а обслуговували їх офіціантки в медичних костюмах. Усі страви оформлювалися у вигляді різноманітних органів, а столовими приборами слугували медичні інструменти. У меню ресторану Hospitalis були найдивніші пропозиції, у тому числі Trakonama zupа («Суп з дурдому»), який подавали в комплекті з гамівною сорочкою. Її одягали на відвідувача, а медсестра тим часом його годувала. На десерт можна було замовити марципанові очі, пальці й інші частини тіла. Навіть меню було лікарняне — з латинськими назвами. Це місце користувалося шаленою популярністю, відвідувачі з’їжджалися з усього світу! Але я виявився занадто довірливим ресторатором, а персонал жадібним до наживи…
На превеликий жаль, ресторан довелося закрити. За два роки свого існування заклад потрапив в усі рейтинги найцікавіших ресторанів світу й у безліч каталогів. Частину експонатів я переніс до свого кабінету, частину — просто розікрали. Але люди досі по інерції дарують мені різноманітні медичні цікавинки. Не знаю, можливо, й вигадаю їм застосування в майбутньому.
Розмовляла Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
