Масштабні протести з мінімальними результатами

У вересні цього року в Польщі відбулася масштабна протестна акція працівників медичної сфери — вулицями Варшави пройшов багатотисячний натовп, що вимагав підвищення державних витрат на охорону здоров’я та заробітних плат. Що ж не влаштовує польських медиків і чи варто наслідувати їх приклад українським колегам?

Коли не радують зарплати у 2-4 тис. Євро…

У маніфестації взяли участь терапевти, фізіотерапевти, стоматологи, фармацевти, працівники швидкої допомоги, психологи, дієтологи, радіологи, медсестри… Протестувальники вий­шли на вулиці у форменому одязі з плакатами «Черга принижує пацієнта», «Швидка допомога просить про допомогу», «Хочемо лікувати в Польщі»…

Основна вимога демонстрантів — підвищити витрати на галузь охорони здоров’я до 6,8% від ВВП з нинішніх 4,38% (для порівняння, в Україні цей показник — 2,7%). Поштовхом до масових протестів стала заява уряду правлячої партії «Право і справедливість» про те, що стандартів, рекомендованих ВООЗ, Польща досягне не раніше 2025 року.

За словами лікарів, аби заробити достатньо грошей на утримання сім’ї, вони змушені працювати в режимі перевантаження по 80 годин на тиждень, що призводить до фізичного й емоційного виснаження, підриває здоров’я, не залишає часу для самоосвіти і, врешті-решт, негативно позначається на лікуванні пацієнтів.

Зауважимо: після шести років навчання в університеті та тринадцяти місяців інтернатури польські молоді лікарі отримують зарплатню в розмірі 2 тис. Євро, лікарі з досвідом — 3-4 тис. Євро, що є нездійсненною мрією для багатьох їх українських колег, але такі лікарські зарплати — одні з найнижчих у Євросоюзі. Середня ж зарплата медсестри в польських лікувальних закладах — понад 700 Євро. Річний бюджет Національного фонду здоров’я (NFZ) Польщі зараз становить приблизно 60 млрд злотих, у перерахунку на українську валюту — близько 400 млрд грн. У структурі бюджету третина припадає на внески працюючих громадян (9% від заробітної плати), а решта — державні кошти.

Такий статус-кво у Польщі було встановлено ще в 1999 році, коли набув чинності закон про загальнообов’язкове медичне страхування. NFZ фінансує в основному надання первинної допомоги. Витрати на стоматологічне протезування, вакцинацію, пластичну хірургію ним не покриваються. Стоматологічні послуги, які надаються приватним сектором уже більше 20 років, державою компенсуються лише на 30%. Натомість фактично повністю відшкодовуються видатки на лікування пацієнтів з онкопатологією, туберкульозом, цукровим діабетом, серцево-судинними захворюваннями…

Онкологічних хворих держава не тільки безкоштовно лікує, а й — у разі потреби — повертає їм витрати на імплантати. З 2013 року кош­том держави почали допомагати безплідним парам: NFZ фінансує три спроби запліднення in vitro. Як і в більшості західних країн, невідкладну допомогу в Польщі надають усім — кошти за це також відшкодовує Національний фонд. Лікування безхатченків оплачують органи місцевого самоврядування.

Проблема низьких цін

Пільгові ціни на лікарські засоби в Польщі одні з найнижчих у Європі. Щороку польський уряд субсидує придбання ліків на 1,5 млрд Євро, що становить приблизно 42 млрд грн. Але низькі ціни на ліки стали неабияким викликом для польської держави. Проблема полягає в тому, що їх охоче купують громадяни інших європейських країн — це навіть призводить до дефіциту певних препаратів. Найбільше недорогих медикаментів із Польщі вивозять до Німеччини та скандинавських країн. За даними «Економічної правди», у польських аптеках нерідко можна побачити й наших співвітчизників, адже ціни там нижчі, ніж в Україні.

Тому минулого року польський парламент вніс зміни до закону про фармацевтичний ринок, якими обмежив вивезення лікарських препаратів з території Польщі. Утім, спритні бізнесмени вигадали нові способи обходити законодавство: деякі медичні заклади спеціалізуються не стільки на лікуванні хворих, скільки на виписуванні рецептів на дешеві ліки, що потім потрапляють за кордон.

Тернистий шлях до комерціалізації

Отже, за українськими мірками, як-то кажуть, живи, працюй і радій. Наразі й середня очікувана тривалість життя в Польщі на 6 років більша, ніж в Україні, а дитяча смертність удвічі нижча. При цьому протестна активність медпрацівників Польщі куди помітніша, ніж в Україні. Пригадаймо найбільш резонансні виступи людей у білих халатах.

На початку 2015 року лікарі та медсестри вже виступали проти урядової політики «затягування пасків». Частина медиків з федерації «Зеленогірське порозуміння» не підписала контрактів на лікування, й у перші дні 2015-го приблизно 20% кабінетів первинної медико-санітарної допомоги були закриті для хворих. До акції долучилися й онкологи, заявивши, що бюджетні видатки особ­ливо «несправедливі» саме до цієї галузі.

Тодішній міністр охорони здоров’я Бартош Арлу­кович спочатку відмовився навіть розмовляти із «заколотниками», поки ті не почнуть приймати пацієнтів. Але кабінети залишалися закритими протягом тижня, й згодом міністерство погодилося із частиною вимог, зокрема відмовилося від намагань зобов’язати лікарів сімейної медицини щорічно надавати дані про номери й стан своїх банківських рахунків у Національний фонд здоров’я.

Але дофінансування онкологічного пакету з 1,1 млрд до 2 млрд злотих, на чому наполягали онкологи, так і не відбулося через брак коштів, хоча медики й пояснювали, що не в змозі проводити ефективне лікування за півціни. До речі, останнім часом у Польщі, як і в Україні, загострилися проблеми із забезпеченням онкологічних хворих знеболювальними засобами.

Бурхливим для Польщі медичної був і 2011 рік: у Перемишлі медсестри оголосили голодування, у столиці група медсестер захопила галерею сейму й майже добу відмовлялася покинути будівлю польського парламенту. Так медики протестували проти поправок до законодавства, спрямованих на прискорення приватизації в системі охорони здоров’я. Зміни в законодавстві змушували воєводства, які відмовлялися від комерціалізації лікарень, самостійно покривати витрати медичних установ або просто закривати їх. А тим органам місцевої влади, котрі погоджувалися з урядовими планами, заморожували борги, наявні в підвідом­чих лікарень. Щоправда, більшість цих «боргів» утворилася внаслідок недофінансування системи охорони здоров’я в ті роки.

Зауважимо, що ці реформи — відтворення процесу сьогоднішньої децентралізації в Україні, курсу на автономізацію та самозабезпечення лікарень, і хоч український Уряд ще не ставить головним лікарям подібних ультиматумів, але вже вимагає самостійно вирішувати проблеми з оплатою за електроенергію та воду. Пропонуються й «пряники»: за прискорену автономізацію на місцях та управлінську активність обіцяють «преміальне фінансування» медичних потреб госпітальних округів.

Але є одна суттєва відмінність у стартових позиціях польської та української медреформ: Польща в період найактивнішої комерціалізації клінік не відчувала такої нищівної економічної кризи, яку сьогодні переживає Україна, а також не витрачала сил на протистояння зовнішньому агресору. Навпаки, її всіляко підтримували партнери по Євросоюзу.

Пройшла Польща й через інші численні акції протесту медпрацівників проти скорочення робочих місць, низької фінансової оцінки праці, недотримання умов колективних договорів… Наведемо інформаційні повідомлення, які можна вважати типовими для цієї країни протягом останніх десяти років.

«24 травня 2014 року біля стін лікарні в Бельхатове організовано пікет. У такий спосіб працівники цієї установи намагаються відстояти свої робочі місця, адже внаслідок уведення нової системи підряду 60 осіб втратили роботу. На мітинг вийш­ли жінки передпенсійного віку. У лікарні вони працювали куховарками й прибиральницями, а після впровадженої реформи залишилися без засобів до існування. Керівництво закладу планує набирати персонал для прибирання приміщень і приготування їжі через сторонні профільні організації», — зазначає «Газета виборча».

«Приватні клініки наживаються за рахунок державних, забираючи собі пацієнтів, лікувати яких прос­тіше й дешевше. А тяжкохворих відправляють у державні лікувальні установи. Перші мають прибуток і вважаються успішними. Другі змушені втішатися тим, що живуть у борг і отримують задоволення від добре виконаної роботи», — пише польський тижневик «Дзеннік Газета Правна».

Черги до лікарів у державних клініках — основний побічний ефект «реформи оптимізації». Практика довгого очікування прийому лікаря стала «нормою» й для Варшави, й для провінційних міст Польщі. Наприклад, у Плоцьку дітям доводиться чекати на прийом до алерголога 255 днів, у Кракові — 116, в Ольштині — 124 дні. У Варшаві до ортодонта треба записуватися за 75 днів, в Іновроцлаві — за 340. До дерматолога в Кракові можна потрапити тільки за попереднім записом за 75 днів, а в Ольштині — за 40. Крім того, довгі черги існують до діабетологів, клінічних генетиків, окулістів та пульмонологів. У середньому чекати необхідно близько 75 днів.

Зараз з усіх країн Євросоюзу в Польщі — найнижче співвідношення кількості лікарів до кількості пацієнтів. За останніми даними, в країні на 1 тис. жителів припадає 2,2 лікаря, в Україні — 3,5. Якщо серед лікарів-нерезидентів у Польщі найбільше вихідців з України, то польські лікарі та медсестри масово виїжджають у держави Західної Європи, здебільшого — до Великої Британії.

Шило на мило

Тож, як бачимо, у медичних працівників з відносно благополучної країни, що перебуває під крилом ЄС, проблеми ідентичні українським. Пошук найоптимальніших умов роботи і життя — у природі людини. Подібні наші ситуації ще й тим, що фінансова криза та прискорений темп життя не дають змоги медикам (та хіба тільки медикам?) розслаблятися, а державним системам залишатися в існуючому стані.

Що ж до питання, винесеного на початок статті, — чи дають подібні виступи протестуючим очікувані результати, то польський досвід свідчить: об’єктивну реальність з її фінансовими обмеженнями маршами та страйками не змінити. Адже, незважаючи на нескінченну суперечку польських медпрацівників із чиновниками від медицини, машина охорони здоров’я рухалася в заданому напрямку, скидаючи баласт та прив­чаючись функціонувати у все більш економному режимі.

Реакція ж влади на вимоги протестуючих завжди передбачувана: у політиків знайдуться й слова розуміння, й обіцянки не сьогодні-завтра все виправити на краще, адже обіцяти — то частина їх роботи. Але, на жаль, не завжди наміри збігаються з можливостями.

Ось і у зв’язку з останньою масштабною акцією протесту польських медиків посипалися гучні обіцянки мало не докорінно перебудувати всю систему, але як? За повідомленням «Радіо Свобода», міністр охорони здоров’я Республіки Польща Константин Радзивілл звинуватив в усіх бідах уряд попередників і пообіцяв підвищувати державні витрати на медицину щороку, не навівши, однак, конкретних цифр. Зазначивши, що «система загального страхування розчаровує все більше її учасників — як пацієнтів, так і медиків», він оголосив про реконструкцію регіональних закладів, відповідальних за орга­нізацію фінансування медичної допомоги, та ліквідацію Національного фонду охорони здоров’я із 1 січня 2018 року. Замість нього буде створено Державний цільовий фонд. Крім того, посилять функції міністерства в управлінні фінансовими потоками, адміністрування ресурсами на охорону здоров’я замикатиметься на міністрі… Але щось це нагадує банальну зміну місць доданків, від чого сума, як відомо, не змінюється. Ані в математичних прикладах, ані в національних фондах.

Олександр ЧЕРНЕНКО, спеціально для «ВЗ»