Наука в цивілізованому світі — священний Олімп, якому поклоняються і від якого очікують світлого майбутнього. Український «атеїзм», помножений на аскетизм фінансування, перетворює царину знань на пустелю. Коли настане ренесанс вітчизняної медичної науки? І що її врятує — інвестиції, ентузіасти-безсрібники чи конкурентоспроможні таланти, яким забезпечать умови для вільного польоту?
ВЗ Нині обговорюються зміни до Закону України «Про науку і науково-технічну діяльність». Чи допоможуть вони вивести вітчизняну медичну науку із сірої зони?
Віталій ЦИМБАЛЮК, віце-президент НАМН України, академік НАМН України, доктор медичних наук, професор ВЗ Багато хто впевнений, що українська наука виживатиме лише на грантах. Як довго це може тривати?
— Якщо хтось вважає, що завтра в Україну посиплються, як із чарівної скриньки, гранти, — він помиляється. Щоб отримати грант, потрібно довести, що ти спроможний щось зробити. Тобто, якщо якась серйозна наукова структура хоче вкласти кошти в проведення досліджень з певною економією, вона виділяє грант, але, щоб не викинути гроші на вітер, шукає того, хто виконає наукову роботу якісно, маючи для цього відповідні лабораторії, оснащення, висококласних фахівців. Ми все це маємо? Ні! До того ж, щоб отримати солідний грант, слід заручитися підтримкою щонайменше трьох рецензентів із різних країн, які підтвердять, що певний колектив чи конкретний вчений може виконати таку роботу. Одноразові гранти на обладнання або навчання дійсно можна отримати від закордонних благодійних організацій, але тільки одноразові. Вони не вирішать усіх проблем. Тому перспективу я бачу в іншому. Маємо підбирати групи молодих фахівців, які добре володіють іноземною мовою (або й кількома), і відправляти їх на стажування в інші країни. Попрацювавши 2-3 роки у складі авторських колективів, набувши певного досвіду, дехто з них, можливо, залишиться за кордоном, але патріоти України повернуться (а якщо стажування відбуватиметься за державні кошти, потрібно буде укладати контракти, однією з умов яких стане обов’язкове відпрацювання протягом 3 років в Україні). І за ними вже «підуть» гранти, бо той, хто їх виділяє, буде знати, що ці люди здатні виправдати очікування, знають і сучасні методики, і сучасні підходи до наукової діяльності. Це не мрії, а реалії, які вже спостерігаються в Україні. Така молодь — наша надія, і на найближчий час маємо обрати тільки цей підхід. Бо просто «покликати» гранти в Україну (а останній Міністр охорони здоров’я обіцяв перевести наукові дослідження на гранти, так і не вказавши, звідки посиплеться їх щедрий дощ) — це не зробити нічого. Жодні «заклинання» на грантодавців не подіють — їм потрібен результат, хоча б прогнозований.
ВЗ Без лабораторій і обладнання немає грантів і навпаки. Чи це не замкнуте коло?
— Один із методів його розірвати я вже озвучив — направляти якомога більше талановитої молоді за кордон, звідки вона привезе нові технології й надалі максимально сприятиме їх впровадженню в рідній країні. Для цього необхідна підтримка держави. Крім того, потрібно не знищувати наявні на сьогодні науково-дослідні інститути, а навпаки, надати їм можливість перейти на самоокупність, щоб вони могли зберегти хоча б мінімальні наукові колективи. А також Україна має подбати про виробництво обладнання, необхідного для виконання дослідницьких робіт (або придбати його за кордоном). Щоправда, на це може піти і кілька років, і кілька десятків років, тож що раніше почнемо займатися цим питанням, то швидше досягнемо результату. До того ж, не потрібно забувати і про внутрішні гранти. Тобто МОЗ України може замовляти певній групі науковців НАМН України розробку наукових тем у тій чи іншій галузі (або на стику наук — колективам, які формуватимуться із фахівців різного, у тому числі й немедичного профілю) та оплачувати її — наприклад, розробку вакцин, сироваток, які колись вироблялися в Україні. Чи це не актуально на сьогодні? Чи будемо й надалі побиратися по світу з простягнутою рукою? Невже на закупівлю готових препаратів витрачаємо менше коштів? Ще один надзвичайно важливий аспект — співпраця медичної науки й оборонного відомства. Нинішні події на Сході України — новий виклик не тільки державі, а й нашій науці. Ті напрацювання в галузі військової медицини, які були порятунком під час Другої світової війни, уже застаріли. Поранення в наших воїнів зовсім інші, тож суттєво змінилися і методи їх лікування. Мало «зашивати» рани, потрібні поетапне лікування та реабілітація бійців АТО тощо.
А з урахуванням поширеної резистентності до багатьох сучасних антибіотиків — це значна проблема в умовах війни, і вирішити її можуть лише науковці. Таких питань дуже багато.
ВЗ Натомість побутує думка, що українська наука ніколи не наздожене інтелектуальний потяг світу, тож краще змиритися і купувати, що продадуть.
— Звідки такий песимізм? Не можна бути першим у всьому і завжди — це так. Але ж це не привід опускати руки. У нас багато «світлих голів», які продукують цікаві перспективні ідеї. Біда в тому, що ми не вміємо їх реалізовувати. Це вади організаційного плану і технічного забезпечення. Щоб їх усунути, потрібно змінити доктрину розвитку медичної науки, яка має враховувати вітчизняні реалії. Наприклад, коли говорять, що в усьому світі науковою діяльністю займаються університетські клініки, ніхто не враховує відмінностей між нашими й зарубіжними університетами. Зокрема українські викладачі мають набагато більше педагогічне навантаження — їм потрібно практично зранку до вечора займатися студентами, тож на наукову діяльність часу не вистачає. Натомість у їх колег за кордоном така можливість є, бо педагогічне навантаження у них менше. До того ж, у розпорядженні закордонних університетів (і їх клінік) — пристойні кошти, що дає змогу створювати так звані тимчасові наукові групи і навіть інститути, які працюють над актуальними науковими проблемами. Знову ж таки інститути там не мають нічого спільного з інститутами в Україні — це може бути заклад із колективом у кілька десятків осіб, які займаються певною темою. При університеті може функціонувати й кілька таких інститутів. Вирішують наукову проблему — розформовують відповідний інститут. Звідки гроші? Крім грантів це ще й кошти від оплати за навчання. Частину із них університети витрачають на закупівлю обладнання, частину — на підготовку фахівців за кордоном (якщо в іншій країні кращий досвід), тому на їх базі дійсно роблять серйозну науку.
ВЗ Але ж в Україні сформувалися зовсім інші традиції.
— Так, у нас функціонують науково-дослідні інститути. Нині вони відіграють провідну роль у вітчизняній науці. Не виключено, що з часом вони об’єднуватимуться з університетами (певні спроби вже робляться, бодай на рівні окремих кафедр). Якщо вступатимуть у силу договірні відносини, цей процес активізується. Але, як-то кажуть, до цього ще треба дожити. Якщо ж припиниться фінансування наявних науково-дослідних інститутів (НДІ), то від цього тільки втратимо. Настане час, коли наші медичні університети таки створюватимуть власні інститути й виділятимуть кошти на науку. До речі, НМУ ім. О. О. Богомольця вже йде цим шляхом — у його складі створено науково-дослідну установу, де проводяться фундаментальні дослідження. А враховуючи те, що університети заробляють кошти за рахунок контрактних (у тому числі закордонних) студентів, вони відносно незалежні від державного фінансування і можуть самі купувати обладнання, реактиви, готувати науковців і робити реально конкурентоспроможну науку. Можливо, з часом вони залучать кращих фахівців із нині діючих НДІ, і це буде всім на користь. Головне — не робити в медицині революцій! Медицина і медична наука можуть розвиватися тільки еволюційним шляхом. Якщо ж реформувати структуру вітчизняної науки наскоком — будемо скакати ще довго й по випаленому полю. Тому замість знищення наявних наукових закладів варто скоротити непотрібні чи неефективні підрозділи, позбутися кадрового «баласту», а передову армію науковців підтримати належним фінансуванням. Робити велику науку можуть лише індивідууми або ж групи вчених, які цілеспрямовано працюють над науковою темою і мають потенціал для її вирішення. На перехідному етапі, коли не вистачає коштів, варто діяти за принципом вибору «головного напрямку». Тобто знайти перспективну, суперактуальну наукову тему, виділити під неї кошти і необхідне обладнання, залучити кваліфікованих науковців і виконати таке дослідження, щоб про нього дізнався весь науковий світ.
Як науковець я чудово розумію потребу змінити підходи до виконання наукових досліджень і що це під силу тільки «обраним». Коли ж наукою займаються «всім фронтом» лише тому, що працюють у науковій установі, — результат нульовий. Але як людина сучасного соціуму я усвідомлюю й іншу проблему — куди подіти тих науковців, що не є «обраними», але добросовісно працюють у наукових установах? Викинути на вулицю? Відповіді на це запитання я не маю. Тому вважаю, потрібен певний перехідний період, поступове скорочення людей, які не працюють у реальній науці. Так само болючим питанням для нашої наукової спільноти є пропозиція змінюваності керівництва наукових закладів (обмеження перебування на посаді до 1-2 термінів). У світі вважають, що керівник генерує нові ідеї в перші 4-5 років своєї діяльності, якщо ідеї цікаві і не вистачило часу їх реалізувати, йому можуть надати такий самий період для втілення задуманого. Третій термін — зайвий, зазвичай керівник уже «не горить» на своїй посаді, а живе з того багажу, що накопичив. Тобто змінюваність керівників — новація для України, але не для світу. А ми ж маємо йти європейським шляхом.
Світлана Тернова, «ВЗ»
Точки зору
Олег КРИШТАЛЬ, директор Інституту фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України, академік НАН УкраїниНа жаль, ми успадкували з радянських часів багато недоліків в організації освіти та науки.
У нас є чимало академіків, професорів, доцентів, які мають однакові наукові ступені, але відрізняються «ґатунком». Звання одних можна писати з великої літери, інших — хіба що в лапках. Такі «ножиці» збереглися донині, і ніхто, на жаль, не вживає дієвих заходів, щоб виправити цю ситуацію. Тож держава має провести своєрідну інвентаризацію національного наукового потенціалу. Так само це повинна зробити кожна наукова галузь, наприклад, через громадські об’єднання.
Головна проблема української науки, у тому числі й медичної, — у відсутності зв’язку між фінансуванням і якістю досліджень. Натомість часто лунають докори, що фінансування науки в Україні мізерне. На жаль, наша держава й надалі бідніє, і на «золоті гори» чекати від неї даремно. На всю науку в Україні щорічно витрачається 1 млрд дол., однак вона так і залишається «кривенькою качечкою». Вихід один — створити жорстку залежність між фінансуванням і якістю досліджень. Розподілити гроші порівну між усіма НДІ — шлях неефективний. Вкладати кошти потрібно тільки в тих учених, які вміють творити науку. Як визначити таких? Дуже просто — їх роботи беруть до друку міжнародні журнали, їм аплодують на міжнародних форумах. В усьому світі орієнтуються на такі показники, як імпакт-фактор та індекс Хірша. Щоправда, цих критеріїв для вчених-медиків недостатньо. Тут потрібно зважати ще й на показники смертності їх пацієнтів тощо.
Ні в кого не виникає сумнівів у тому, що вітчизняна наука потребує перебудови. І орієнтуватися в цьому потрібно на світовий досвід, варто навіть копіювати його. Адже наука в розвинених країнах — чи не найважливіша галузь, яка стрімко розвивається. Не мине й 10 років, як у США кожному новонародженому видаватимуть генний паспорт, у якому буде прописано, який спосіб життя найбільше підходить йому для збільшення тривалості та підвищення якості життя, чого йому потрібно уникати, щоб не зашкодити своєму здоров’ю, які індивідуальні ризики для нього існують тощо. Така собі програма оптимізації життя людини. Це революція в науці. Не забариться з нею і Європа. Важко спрогнозувати, коли цього досягне наша країна, але ми «приречені» піднімати рівень вітчизняної медичної науки до світового. Як це робити? Я маю пропозицію, яку вже дуже давно намагаюся донести до Уряду, Верховної Ради. Йдеться про створення системи ключових лабораторій (такі свого часу були впроваджені в Китаї), де працюватимуть найобдарованіші вчені, а їх робота фінансуватиметься на належному рівні.
Перший досвід у нас є — було створено ключову лабораторію з біології для трьох НДІ. Протягом двох років ця лабораторія отримувала по 1 млн дол. державного фінансування. За цей час вчені напрацювали колосальний доробок, визнаний на світовому рівні. В Україні доцільно створити 10-15 таких лабораторій, де працюватимуть кращі вчені країни, і фінансувати їх на такому ж високому рівні. У цілому, це буде 15 млн дол. щороку, а не 1 млрд, який нині витрачається невідомо куди і невідомо на що. А віддача ключових лабораторій буде незрівнянно вищою. Це саме те, що допоможе вижити українській фундаментальній науці. Утім медична наукамає і свої, специфічні правила, які обумовлені відсутністю відстані між теорією і практикою. Це прикладна наука. І якщо, скажімо, дисертація біолога може бути спрямована на далеку перспективу, то найкраща дисертація вченого-медика та, яка вже сьогодні допоможе ефективно лікувати хворих. Тому оптимальним шляхом вважаю перехід охорони здоров’я на систему страхування, щоб частину коштів, які надходитимуть у фонд страхування, можна було спрямовувати на медичну науку. Поширена нині практика, коли через ЗМІ збирають тисячі Євро для лікування українських дітей за кордоном, де застосовують передові технології, — ганьба для нашої країни. Тим більше що в нас дійсно хороший науковий потенціал, і якщо ним розумно розпорядитися (передусім вдосконалити логістику фінансування), ми можемо дуже швидко вийти на світовий рівень.
Україні потрібно подолати ще один пережиток радянської системи — корупцію. Ми ще й досі живемо в суспільстві суцільної регламентації, коли дозволено тільки те, що дозволено. Державна машина влаштована так, що потрібно отримувати дозвіл на все. Натомість цивілізований світ живе за іншими правилами — дозволено те, що не заборонено. Якщо ми поступово не перейдемо на ці рейки, вітчизняній науці знадобиться реанімаційна бригада. Їй також не вистачає молодих перспективних вчених. Бо не працює соціальний ліфт для молоді, відсутні стимули для заняття наукою. Щоб подолати «дідівщину» в медичній науці (і не тільки), коли люди поважного віку при званнях, як при погонах, не дають ходу молодим вченим, маємо передусім запровадити вже згадані нові критерії оцінки ефективності роботи вченого. Тоді й «погони» зміняться.
Юрій КАРАЧЕНЦЕВ, директор ДУ «Інститут проблем ендокринної патології ім. В. Я. Данилевського НАМН України», Заслужений діяч науки і техніки України, доктор медичних наук, професорЯкщо ми зараз занапастимо академічну медичну науку, нову найближчим часом вже не створимо, бо ані засобів, ані кадрів для цього немає і не буде. На жаль, останнім часом в Україні приймають вкрай необдумані рішення. Наприклад, висунули ідею розділити академічні інститути та їх клініки. Це все одно, що відокремити голову від тулуба і спостерігати збоку, чи виживе організм. Та не виживе — одразу загине! Навіть на рівні господарських питань це повний абсурд. Виходить, що за опалення та освітлення в одній будівлі платитимуть різні організації: у кабінеті наукової лабораторії — НАМН, а в палаті клініки — МОЗ.Ще одна непродумана ідея — перевести НДІ на самофінансування або навіть приватизувати їх.
В Україні фундаментальна і клінічна медична наука поки що існує. Маємо і талановитих учених, які на ентузіазмі проводять наукові дослідження і навіть роблять наукові відкриття, аналогів яким іноді немає у світі. Натомість за це вони отримують зарплату в 150-200 доларів. За кордоном за такі гроші науковці навіть голову повернути не захочуть…
Фінансувати науку має держава (як це прийнято в цивілізованому світі), а не приватні структури. Це та галузь (особливо фундаментальна наука), яка не дає швидкої віддачі. Але наука відкриває нові перспективи для розвитку країни, посилює її потенціал і підвищує міжнародний авторитет.
