Служба екстреної медичної допомоги та медицини катастроф України, створена з метою надання населенню ефективної допомоги в екстремальних ситуаціях, у нинішньому році відзначатиме своє 20‑річчя. Якими здобутками трудовий колектив зустрічає круглу дату? Якими шляхами рухатиметься уперед у подальшому, враховуючи труднощі нашого сьогодення: неухильно збільшується кількість ДТП на дорогах, пішла у наступ на людину й природа — зливи, пожежі, затоплення територій. Наш кореспондент зустрівся з генеральним директором Українського науково-практичного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, заслуженим лікарем України, лауреатом Державної премії України, доктором медичних наук, професором Георгієм РОЩІНИМ.
ВЗ Георгію Георгійовичу, мов би спеціально до ювілею вашої шанованої служби прийнято Закон України «Про екстрену медичну допомогу»…
— Цей закон і є дороговказом для нас у подальшій діяльності, а прийняття цього важливого державного документа, передбачені ним зміни зумовлено самим життям. Якщо взяти структуру, принципи та організацію роботи швидкої та невідкладної медичної допомоги, то вони у нас упродовж 20 років незалежності лишалися незмінними, тоді як життя ішло вперед. Дії наших служб не були чітко скоординованими й організаційно пов’язаними, що негативно позначалося на ефективності медичної допомоги хворим та постраждалим. Давалися взнаки й більш як скромні фінансові можливості. Приміром, на капітальні витрати, зокрема на придбання нової техніки і транспортних засобів, витрачалося всього 3,4‑1,6 % державних асигнувань, і це за умов зростання захворюваності та смертності.
ВЗ Чим, на Вашу думку, зумовлено прийняття Закону України «Про екстрену медичну допомогу»?
— Давайте розглянемо ситуацію, яка склалася. Наша служба органічно пов’язана з діями первинної та вторинної медичної допомоги. Через недосконалість первинної допомоги й особливості менталітету наших людей у нас аж надто багато необґрунтованих, невмотивованих викликів «швидкої», чого не повинно бути! Екстрена медицина перевантажена невластивими для неї функціями — по суті ми часто заміщаємо сімейних та дільничних лікарів.
ВЗ А як у нас зі стаціонарною екстреною допомогою?
— У державі функціонують 14 спеціалізованих лікарень швидкої допомоги, що не забезпечує потреби населення.
ВЗ Який поступ у цьому плані передбачено новим законом?
— Зараз на місцях починають створюватися регіональні центри екстреної медицини. По-новому працюватимуть приймальні відділення лікарень: якщо досі пацієнтів нашої служби, тобто потерпілих від різних бід, приймали загальні відділення, де чергував, приміром, уролог чи гастроентеролог, то завдяки закону створюватимуться окремі спеціалізовані відділення, у яких постійно працюватимуть фахівці з екстреної медицини і медицини катастроф. Тобто у випадку тяжкої черепно-мозкової травми черговим не доведеться метушитися, терміново скликати фахівців-нейрохірургів, аби провести складну операцію. Отож буде змога заощадити час, який є вирішальним чинником у нашій нелегкій справі. Додам, що згідно із Законом України сили й можливості служби зосереджуються, так би мовити, під одним дахом, що дасть змогу налагодити чітку координацію діяльності закладів, які входять до нашої системи, раціональніше використовувати державні кошти і в кінцевому рахунку поліпшити медичну допомогу хворим.
ВЗ Чи цікавились Ви, як сприймають ці нововведення лікарі загальної мережі медичних закладів?
— Сприймають позитивно, оскільки удосконалення організації служби невідкладних станів полегшить і їхню роботу. У нових регіональних центрах екстреної медицини працюватимуть компетентні у питаннях невідкладних станів фахівці, вони й візьмуть на себе складну, специфічну роботу.
ВЗ Ви говорили про час, який у вашій справі, особливо у медицині катастроф, на вагу золота. Які ще новації запроваджуватимуться, аби звести до мінімуму часові втрати?
— Удосконалюватиметься практика оповіщення про біду, що сталася. Раніше хтось телефонував до міліції, хтось до «швидкої» чи служби порятунку, а тепер буде інакше: в регіоні діятиме єдиний диспетчерський центр, куди сходитимуться всі нитки події. Наступний захід: наближення пунктів базового розташування бригад «швидкої» до автотрас — ще один спосіб заощадити у часі, прискорити допомогу постраждалим.
ВЗ А втрати часу на догоспітальному, долікарському етапі?
— Статистика у нас приголомшлива: 81 % постраждалих від нещасних випадків, травм та отруєнь померли на догоспітальному етапі. Людина зі складними травмами стікає кров’ю, потрібно негайно зупинити кровотечу, а хто це зробить? Маємо повчальний світовий досвід: на Заході мистецтву надання першої, долікарської, допомоги навчені поліціянти, працівники дорожньо-патрульної служби, водії транспортних засобів, діють тисячі волонтерів із населення. А у нас це чи не найслабша ланка.
ВЗ Що робиться, аби її зміцнити?
— Маємо вже певний досвід. Ще задовго до прийняття Закону України, про який ідеться, ми відкрили у Центрі навчальний підрозділ. Виділили приміщення, оснастили потрібним обладнанням, муляжами для проведення занять, запаслися належною літературою, запросили досвідчених фахівців-учителів. Навчання, набуття практичних навичок першої, догоспітальної, допомоги постраждалим максимально наближене до реальних подій. Фахівці вчать як зупинити кровотечу, накласти шину на травмовану кінцівку, як визначити — чи живий потерпілий. Тільки впродовж минулого року із кількості працівників державтоінспекції, міліції, пожежної охорони підготовлено понад 14 тисяч осіб, а у ближчі роки їх буде не менш як 60 тисяч. Учимо лікарів інших профілів, фельдшерів «швидкої». Дійшли й до закладів освіти — навчили прийомів надання першої допомоги близько 10 тисяч школярів. Така система навчання волонтерів діє і при наших підрозділах у регіонах.
ВЗ Ваш Центр має статус: науково-практичний. Які ж основні напрямки наукових досліджень Центру?
— Актуальною сьогодні є розробка та впровадження у практику сучасних протоколів і стандартів надання допомоги хворим у невідкладному стані. Співпрацюємо не лише з вітчизняними науковими установами, а й зарубіжними. Готуємо власні кадри науковців — 22 наші фахівці закінчили аспірантуру, більшість із них підготували кандидатські та докторські дисертації.
ВЗ А як взагалі з кадрами у вашій системі? Маю на увазі передусім лікарів-фахівців екстреної медицини, фахівців середньої ланки.
— Є проблеми. За розрахунками, для забезпечення потреб нашої служби, приймальних відділень невідкладної медичної допомоги у стаціонарах потрібно близько 15 тисяч лікарів із невідкладних станів, маємо ж сертифікованих фахівців цього профілю вдвічі менше. Сутужно і з фахівцями середньої ланки — вищі медичні заклади першого і другого рівнів акредитації готують дуже мало фахівців зі спеціальності «лікувальна справа (невідкладні стани)». Проблемною є й перепідготовка молодших спеціалістів за нашим профілем. Вважаємо, що фахівці-молодші спеціалісти, котрі мають кваліфікаційну категорію, повинні мати й сертифікати. Донедавна не було освітніх кваліфікаційних характеристик таких фахівців за спеціальністю «лікувальна справа (невідкладні стани)».
Сподіватимемося, реалізація положень Закону України «Про екстрену медичну допомогу»,осучаснення служби дасть бажані результати.
Розмову вів Василь КАЛИТА, «ВЗ»
СЛОВО ФАХІВЦЯМ «ШВИДКОЇ»
Анатолій ВЕРШИГОРА, головний лікар Київської міської станції швидкої медичної допомоги, заслужений лікар України.
— Наша служба давно потребує змін. Наведу лише кілька порівняльних цифр, і стане зрозуміло навіть нефахівцеві. Так ось, у таких столицях, як Відень функціонує 16 бригад «швидкої», у Празі — 20, у Варшаві — 47, а в Києві… — 150. Чому так?
У нас стало звичним нарікати на недостатнє фінансування галузі, на застаріле обладнання, низьку зарплату працівників тощо. Так, є і це. Але поступ нашої служби гальмують і інші, нематеріальні, чинники — психологічного, ментального характеру. Наведу кілька епізодів із повсякденної практики наших співробітників.
Жінка викликала бригаду. Пояснила: «Щось закололо у боці. Полікуйте, будь ласка…» Інший типовий випадок: у літнього чоловіка загострилася хронічна хвороба, також іде по лінії найменшого опору — викликає бригаду. Хтось би мав викликати дільничного терапевта, але чомусь звик звертатися до «швидкої» — ці не забаряться і клопотів менше. Інший мав би просто звернутися до поліклініки — аж ні, навіщо йому кудись іти, особливо у холодну пору року чи негоду — лікарі «швидкої» безвідмовні. І всі розраховують на лікування. Але ж лікувати — не наша функція. Ми маємо допомогти у критичній ситуації, а лікуватимуть у лікарні. Там, а не у бригаді «швидкої», є належне діагностичне й лікувальне обладнання, там — фахівці з кожної спеціальності, на те вона й лікарня. Ми ж, працівники «швидкої», прибувши на виклик, маємо допомогти хворому, а не лікувати, для цього у нас немає і належних засобів.
Що й казати, давно назріла потреба удосконалення, осучаснення служби екстреної медицини, і зокрема «швидкої». Не обійтися без дійових заходів організаційного, структурного характеру, без фінансового зміцнення служби. Однак давайте звернемось і до нематеріальних чинників, маю на увазі психологію хворих, ментальність населення, яку потрібно перебудовувати. У цьому належну роль могли б відіграти й засоби масової інформації.
Закон України «Про екстрену медичну допомогу» є тим імпульсом, який допоможе зрушити з місця нерозв’язані досі проблеми.
