Кардіохірург Оксана Ковальчук залишає практику в приватній клініці заради того, аби реформувати приймальне відділення звичайної лікарні швидкої допомоги… Це не фантастика, це сюжет з українського серіалу про лікарів. І його творці стверджують, що всі герої та події взяті з реального життя. Про те, як створювався один із найпопулярніших медичних українських серіалів «Лікар Ковальчук» (ТРК «Україна»), — наша розмова з учасницею сценарної групи, журналістом-сценаристом Ділярою Шкурко.
Таким чином лікарка потрапляє в «найубитіше» приймальне відділення швидкої допомоги, а команда талановитих лікарів-соратників — у компанію байдужого корумпованого персоналу. І все це, звичайно, відбувається на тлі любовного… чотирикутника. Ну які ж лікарі без кохання?!
ВЗ Серіал дивитимуться не лише пацієнти, а й лікарі. Вас не лякає думка останніх? Вони ж одразу помітять професійні ляпи і довго сміятимуться. Тож за «правдою життя» треба слідкувати ще на стадії народження ідеї та написання сценарію…
— Одразу скажу, що над проектом у 45 серій працювали 10 сценаристів. Окрім єдиної горизонтальної лінії героїні, її місії та найближчого оточення, якою опікувалася талановита сценаристка Алла Сніцар, було кілька вертикальних, котрі здебільшого пов’язані з пацієнтами та їх близькими. Мій особистий внесок — сценарні сюжети для 6 серій у першому сезоні й 1 — у другому. У кожній серії — по 2-3 історії пацієнтів і їх хвороб та не лише. Причому ми абсолютно не переслідували мети ліпити суцільні оригінальні медичні випадки. Це мали бути історії з яскравою драматургійною складовою.
І лікарі, і пацієнти — передусім звичайні люди. І пересічному глядачеві абсолютно байдуже, які пілюлі приймає інструктор автошколи, що опинився на лікарняному ліжку, але всім цікаво побачити, як його наздогнала карма: він заробив гроші на учневі, допомігши отримати «липові» права, а той збив його доньку… Або, на перший погляд, цілком буденна історія жінки, котра прийшла на аборт. Однак вона перевертає свідомість, коли з’ясовується, що жінка — співачка і вагітніла щоразу перед відповідальним виступом, аби завдяки гормональній перебудові зробити свій голос надзвичайним, а потім цинічно позбавлялася дитини…
Історії для сценаріїв я завжди брала із життя. Їду якось у маршрутці — жінці стало зле. Пасажири кинулися допомагати, хто чим міг. В однієї бабусі виявилися пігулки «від серця»… І вже коли жінка потрапила до рук лікарів швидкої, з’ясувалося: на ці ліки в неї алергія. Навіть не могла уявити, що звичайні «серцеві» препарати такі «примхливі». А коли прописувала цю історію в сюжеті, дізналася ще безліч важливих нюансів. Думаю, і багатьом глядачам такі знання стануть у пригоді.
ВЗ Чому, на вашу думку, останніми роками медичні серіали набули такої популярності?
— Свого часу, коли вперше переглянула серіал «Доктор Хаус», пережила справжній катарсис. У відпустці замість кататися на лижах і ходити на спа-процедури, 10 днів просиділа за компом — не могла відірватися. Після цього моя віра в лікаря-чарівника зміцніла.
Так, перші медичні серіали «прийшли» з-за кордону: «Швидка допомога» із Джорджем Клуні, «Анатомія пристрасті», «Хороший лікар», «Частини тіла», «Клініка»… Їх герої не лише рятують життя, а й вирішують часом загадкові проблеми — і власні, і своїх пацієнтів. Якихось п’ять років тому я сказала б, що від наших медичних серіалів їх відрізняє «багатство зйомки». Сьогодні вони майже зрівнялися, і, дивлячись вітчизняний продукт, віриш у події на тлі декорацій гідного рівня. Більше того, вірять і справжні лікарі, кажучи, що навіть не мають до чого присікатися. Єдине, що у виборі героя ми більше орієнтуємося на лікаря-гуманіста. Чого не скажеш про «імпортних» героїв. Взяти хоча б соціопата доктора Хауса. Він ненавидить людей, але глядач готовий пробачити йому це, адже він знає відповіді на всі питання щодо діагнозів та лікування, і для нього немає нічого неможливого.
Наші східні сусіди нещодавно випустили в прокат серіал, головний герой якого — лікар-аутист. Його дар діагноста пов’язаний саме із тим, що він спирається не лише на академічні знання, а й на інтуїцію, і навіть на екстрасенсорні здібності, які відкрилися в нього завдяки хворобі. Цікаво було б подивитися…
Мабуть, секрет популярності такого кіно полягає в тому, що пересічний глядач, який ну дуже не хоче потрапляти в лікарню, дивлячись медичний серіал, підсвідомо радіє, що все це відбувається… не з ним. Лікарі ж, якщо й переглянуть кілька епізодів, то, здається, лише з професійного інтересу.
ВЗ А хто ставить руки «хірургам» під час кіношних операцій?
— У знімальній групі є консультант, що відповідає за достовірність передусім медичних деталей. Саме їй, Катерині Пекур, колишньому лікарю-патологоанатому, належать правильні слова: «Дистильована достовірність антидраматургійна». Це по-перше, а по-друге, знаєте, важко балансувати між медичною правдою та прагненням хвацько закрутити сюжет!
До речі, навіть закінчений сценарій — не догма. Уявіть собі ситуацію, коли акторові надзвичайно складно вимовити «ацетилсаліцилова кислота». Змінити назву препарату на «аспірин» я можу, але тільки після погодження з медичним консультантом. Це речі очевидні, проте трапляються і складніші випадки. Доводиться слідкувати навіть за тим, аби лікар-актор вкладав у вуха навушники фонендоскопа, коли умовно вислуховує свого пацієнта, не направляв потерпілого з кульовим пораненням на МРТ і не роздивлявся рентгенівський знімок догори дригом…
ВЗ Вам цікаво знати думку лікарів про ваш кінопроект та медичні серіали взагалі?
— Думки моїх знайомих лікарів про медичні серіали розділилися чітко навпіл. Одні казали, що часом лікарів та їх стосунки на екрані ідеалізують і що реальні медики не можуть приділяти стільки часу диференціації діагнозів, пошуку клінічних рішень, проведенню консиліумів тощо. Деякі навіть називали «Лікаря Ковальчук» медичним гламуром, мовляв, бесіди в операційній не можуть нагадувати світські раути, адже насправді лікарі дозволяють собі й пацієнта під наркозом обговорити, і брудно вилаятися — вони ж живі люди, до того ж постійно на емоціях та в стресі.
Інші не звертають уваги на дрібні деталі й зосереджується на тому, як лікаря підносять на п’єдестал — вони вважають це найголовнішим.
Мій дільничний терапевт (жінка передпенсійного віку) про «Доктора Хауса», пхикнувши, сказала, що «це все придумано сценаристами» і «насправді так не буває». Інший терапевт (з нашої ж таки районної поліклініки) зауважила, що якби вона працювала в медичному закладі, обладнаному за останнім словом науки, і якби її забезпечили командою інтернів, готових виконувати кожну її команду, вона, швидше за все, не стала б геніальним діагностом, бо практики бракує. Але зізналася, що заздрить Хаусу — йому, принаймні, не потрібно витрачати більшу частину робочого часу на заповнення амбулаторних карток й іншу паперову роботу.
Що ж до вітчизняних серіалів, то я помітила: вони дратують медпрацівників набагато менше. Можливо, тому, що не настільки «високотехнологічні» та відповідають реаліям нашого життя. Знайома ендокринолог про Оксану Ковальчук сказала, що це «іконоподібний персонаж». Тобто з точки зору пацієнтів справжній лікар повинен бути саме таким. Але особисто цьому ендокринологу бути «такою» заважає головний фактор — переконаність сучасного хворого в тому, що йому «всі винні». До речі, вона запропонувала ідею для серіалу — переживання лікарів з приводу того, що вони з рятівників перетворюються на обслуговуючий персонал.
Лікарям радянського виховання українські серіали про людей в білих халатах подобаються одностайно: «Хоча б на екрані бачимо, як ідеально працює ідеальний лікар в ідеальному світі!»
Тільки один мій знайомий, кардіолог за фахом, різко висловився проти медичних серіалів. На його думку, вони формують у глядачів/пацієнтів помилкове уявлення про те, що: а) немає невиліковних хвороб, є некомпетентні лікарі; б) можна самостійно полегшити свій стан, адже з екрана дають рекомендації. Але, до речі, ми в процесі роботи над «ЛК» уникали як назв препаратів, так і порад, котрі можна було б вважати керівництвом до дії. Сценаристам навіть заборонили вкладати в уста лікарів заспокійливу фразу: «Усе буде добре!», адже вони не повинні так говорити під час виконання службових обов’язків, мовляв, ніхто ніколи не впевнений в остаточному результаті…
Медпрацівники молодшого віку, навпаки, не люблять вітчизняних фільмів про лікарів, віддаючи перевагу закордонним. У них (особливо тих, хто стажувався на Заході) неабиякі амбіції — вони теж хочуть працювати в крутих клініках, обладнаних найсучаснішою технікою, а не за принципом «що голіший, то хитріший». Деякі фахівці старого гарту їм заперечують: із розвитком науки і медтехніки роль лікаря зводиться до придатка апаратів, вони розучилися діагностувати «вручну» (пальпація, аускультація тощо): «Позбав сучасного, молодого лікаря УЗД — він навряд чи зрозуміє, чому корчиться пацієнт…»
ВЗ Подейкують, що в дитинстві ви боялися лікарів. А тепер пишете про них сценарії. Ваше ставлення до них змінилося?
— Діти завжди бояться лікарів — це природно. Я особисто знала лише одну дівчинку, яка з порога лікарського кабінету стягувала штанці і поверталася до лікаря п’ятою точкою. На ошелешені погляди медиків її мама відповідала: «Це вона демонструє свою готовність до уколів, мовляв, чому бути, того не минути!»
Я ж через усе життя пронесла вдячність своєму «найголовнішому» лікарю з Казані Олександру Морозову, який, зробивши унікальну операцію, повернув мене до життя. Головне, що мені пощастило сказати йому: «Дякую!». Цю ситуацію буквально зрежисирувала моя мама Мадіна Мінегаріївна. Коли мені виповнилося 14 років, вона привезла мене до нього, ніби на консультацію.
На жаль, цього лікаря вже немає серед живих, а я й досі пам’ятаю його сповнені щастям очі, коли він побачив дівчинку, якій 13 років тому врятував життя. Лише тепер я до кінця оцінила мамин план, котра, до речі, була акушерською медсестрою і знала справжню ціну пацієнтській вдячності. А її історії про те, як вона одна в глибинці й пологи приймала, і тяжких хворих виходжувала, я готова була слухати замість казок. Особливо ту, у якій дівчинку, котру вона прийняла вперше в житті без допомоги лікаря, назвали на її честь — Мадіною…
Олена Жога, «ВЗ»