У липні до медичних закладів Житомирщини з Міністерства охорони здоров’я України надійшов лист, у якому лікарів та медсестер просили взяти участь у лікуванні постраждалих у зоні АТО. Відгукнулись 12 медпрацівників, серед них і головний лікар Червоноармійської центральної районної лікарні Тарас Собко.
ВЗ І ви з колегами одразу виїхали?
— Ні, спочатку ми чекали дозволу з Міністерства — липень, серпень, вересень… А я людина активна, за таких подій, які відбуваються на Сході, настільки довго очікувати не можу — вийшов на «прямі контакти» із зоною АТО (звідти мені телефонували друзі) й за внутрішнім наказом по лікарні (на підставі листа МОЗ України) разом із колегами — травматологом Віктором Гінгуляком та фельдшером Костянтином Іщенком — поїхав на Схід. Ми працювали в Маріуполі в лікарні швидкої допомоги, на базі якої був розгорнутий госпіталь для поранених бійців Збройних Сил України, Національної гвардії, добровольчих батальйонів. Практично й дня не минало, щоб не привозили хлопців із вогнепальними, осколковими пораненнями.
ВЗ А медичну допомогу мали чим надавати? Чи забезпечені госпіталі в зоні АТО всім необхідним?
— Завдяки перш за все волонтерам, небайдужим — патріотам України, які відгукнулись на цю біду на Сході країни і, мобілізувавшись, здійснюють постачання навіть медобладнання.
ВЗ А як же відповідні Міністерства?
— По лінії державного забезпечення ми, на жаль, не отримували того, що замовляли. Як людина небайдужа до цих проблем (коли їх бачу, то осторонь стояти не можу), я порушував питання перед керівниками і Міністерства охорони здоров’я, і Міністерства Збройних Сил України. На жаль, миттєвих реакцій не побачив.
От розглянути хоча белементарне питання — харчування хворих у лікарні (тобто в тій ситуації — поранених у госпіталі). Я був вражений, що пацієнтів годували лише двічі на день, — навіть у мирний час вечеря там не була передбачена вже не один рік. І я дивуюсь, що жителі Маріуполя так попередню владу підтримували, — здавалося б, місто завжди було промисловим гігантом і… не знайшло фінансових можливостей, аби забезпечувати пацієнтів харчуванням (у нашій області сьогодні, напевно, жодного медичного закладу немає, де б хворих годували лише двічі на день). Ви уявіть молодого солдата, якого двічі на день погодують — із 13-ї й до 8-ї години ранку наступного дня й рісочки в роті не має. Може він витримати? Може повноцінно одужувати? Й саме волонтери ці прогалини заповнили — і з харчуванням, зокрема, і з медикаментами та обладнанням загалом.
ВЗ А що взагалі стало причиною вашого рішення поїхати на Схід?
— У мене така життєва позиція активна — я з перших днів Майдану десятки разів бував там (хоча, звісно, міг поїхати тільки після роботи). Я цього не афішував, не «козиряв» цим — таким був поклик душі, таке моє бачення демократичного, європейського розвитку держави. У Михайлівському Золотоверхому соборі надавав допомогу пораненим — працював у команді «Лікарі Майдану».
Був на Майдані й 20 лютого — під час розстрілу на Інститутській. І тоді вперше не на полюванні, а в реальній бойовій ситуації почув, як свистять кулі. Я не кажу, що йшов на амбразуру, що брав рубежі, — просто одним із тисяч громадян прийшов на Майдан у знак протесту проти попереднього режиму. Це було моє переконання.
Тому, коли почались події на Сході країни, я себе запитав: де можу бути потрібен найбільше? Знаєте, мені вже за п’ятдесят, і йти на передову простим бійцем, можливо, фізично й не підготовлений. А біля операційного столу я все ж таки, вважаю, більше користі приніс. Тобто таким чином зробив свій внесок у цю справу. До того ж наша Червоноармійська ЦРЛ двічі перераховувала одноденний заробіток на потреби бійців АТО, також наш колектив брав активну участь у зборі продуктів харчування, теплих речей для військових. Я вважаю, що сьогодні кожна людина повинна знайти цю можливість —відірватися від сім’ї, від буденних моментів і бути там, де для країни ти найбільше потрібен. А на Сході ситуація зараз далеко не проста — є гостра потреба у фахівцях, у людському резерві.
ВЗ І саме у медпрацівниках?
— Більше того — у високоспеціалізованих вузькопрофільних фахівцях, зокрема — судинних хірургах. Адже обласні лікувальні заклади перебувають у зоні, підконтрольній так званій ДНР, — фахівцям не дозволяють переїжджати на території, контрольовані українськими військами. Тобто ця частина Донецької області не має жодного спеціаліста судинної кваліфікованої допомоги — відтак не тільки військові потерпають від нестачі фахівців, а й мирне населення. Чув, що в МОЗ, на жаль, інше бачення цієї проблеми — мовляв, там немає потреби у великих судинних операціях, а відтак — у судинних хірургах. Але тут необхідні спеціалісти, які мають навички, відповідні інструменти, щоб вставити тимчасовий шунт, накласти судинний шов, забезпечити дистальний відрізок кінцівки кровопостачанням, адже за 6-8 годин кінцівка мертвіє, й сьогодні в госпіталях це масова проблема, коли її ампутують саме через таку причину. Привозять хлопців із комбінованими пораненнями — в живіт, наприклад, і в ногу — відповідно з животом «працюють», а ногою займаються не на належному рівні. А час втрачається. І поки пораненого доставлять у великі госпіталі Дніпропетровська чи Харкова, ногу доводиться ампутувати.
Тому я хочу сказати нашим лікарям: там є де себе реалізувати, є кому підставити плече. І це буде адекватно сприйнято на місцях, адже до мирного населення додалось багато військових, а зараз, окрім поранень, «пішли» соматичні захворювання, пневмонії, пієлонефрити, бронхіти. Тому є потреба їхати на Схід — працювати й допомагати.
ВЗ Ви себе вважаєте героєм?
— Ні, звісно. Й не тому, що це звучить пишномовно, — все-таки я був не на передовій під кулями, а біля операційного столу. Хоча, я вам скажу, в Маріуполі постріли чути щодня. І я тепер абсолютно точно відрізняю за звуком постріли «Града», кулемета, автоматну чергу, постріл гармати чи танка. Тому що кожного дня периметр міста обстрілюється. Й коли «валять» «Гради» — вікна (а вони там у лікарні не пластикові, а дерев’яні) дрижать.
ВЗ Страшно?
— Ви знаєте, якщо скажу, що не страшно — буде неправдою. Тому що в кожної людини це природний інстинкт. Не страшно може бути «безбашенному», психічно нездоровому. А людині, яка контролює ситуацію, яка передбачає й прогнозує можливі наслідки, — звичайно, страшно. Але той страх потрібно перебороти і ставати до операційного столу.
А героями я вважаю тих, хто сьогодні в окопах тримає передові рубежі. Тому хочу ще раз підкреслити: не вважаю свій вчинок — поїздку до зони АТО — чимось героїчним. Хоча розкажу про прикрий випадок, коли група лікарів їхала в Маріуполь (це було саме після подій під Іловайськом — ішов масовий потік поранених) — приїхали до Бердянська, почули про оті всі події й… повернулися до Києва. І це в той час, коли там була найбільша потреба в них! Я не буду називати їхніх прізвищ, давати їм оцінку. Але такий факт був і про нього з болем і таким, знаєте, гірким осадом згадують медики Маріуполя, котрі на них чекали…
А ми з колегою оббивали пороги Міністерства, щоб отримати офіційний дозвіл поїхати (тому що це досить довготривала процедура), й таки поїхали, навіть ще не отримавши наказу МОЗ України. Поїхали, бо товариші телефонували: «Хлопці, ви потрібні тут! Лікарів на Сході не вистачає!»
ВЗ А що від поїздки запам’ятається на все життя?
— Перш за все запам’ятається знайомство з багатьма колегами, які стали добрими друзями: комбатами, начмедами батальйонів, місцевими лікарями-хірургами — з ними зараз спілкуюсь телефоном практично щодня. Ви знаєте, в таких критичних ситуаціях люди більше згуртовуються — вони стають ближчими один до одного.
А в плані професійної хірургічної майстерності дізнався багато нового з військово-польової хірургії — бачив ті поранення, яких досі не зустрічав (і дай Боже, ніколи більше не побачу!). Запам’ятався найжахливіший випадок, коли бійцю прямим попаданням відірвало обидві ноги — його привезли ще при свідомості, ми «заводили» серце, проводили реанімаційні заходи… Проте, на жаль, врятувати не змогли. І коли ти бачиш, що вся твоя робота не може «витягнути» молоду людину, якій лише 25 років, — це настільки психологічно важко! Відчуваєш свою повну безсилість, що ми, медики — з усім нашим досвідом, уміннями й обладнанням — зберегти йому життя не можемо.
Запам’ятається й момент, коли посеред ночі викликали в приймальне відділення — оглянути пораненого чоловіка. Він піднімає светр, а там пряжка з «орлом». Я запропонував лягти в лікарню для обстеження, оперативного втручання. А мені у відповідь: «Ми його повеземо в інший заклад. А, може, забрати тебе з собою — будеш лікувати?» Назажди запам’ятається той підсвідомий страх, що вони могли б так і зробити. Хоча лікарня охороняється цілодобово автоматниками — бійцями Збройних Сил, Національної гвардії.
Вражень багато. І я дав слово — собі в першу чергу й друзям, котрі там залишились: якщо, не дай Боже, підуть вони далі й буде потреба в мені, я не чекатиму наказу Міністерства — візьму відпустку, доступний вид транспорту й поїду туди — допомагати. Бо там дійсно потребують нашої підтримки й допомоги.
ВЗ Чого ви побажали б собі, всім людям, нашій країні напередодні Нового року?
— Я перш за все всім нам зичу миру. А політикам — мудрості. І зрозуміти, що життя коротке, швидкоплинне — ніхто й ніколи не має права в когось забирати його. Й ніхто не дав цього права агресорам — я тільки так можу сказати про наших ближніх сусідів, котрі називали себе старшими братами. Виходячи з того, що я бачив і чув на Сході, без участі Росії — фінансової, технічної підтримки, людських резервів — та війна б давно закінчилася. Вище керівництво Росії, напевно, хоче відновити імперію, яка була раніше, — диктаторську.
Не буду кривити душею — великий відсоток населення на Сході країни підтримує проросійські настрої. Але це — наслідки не лише російської пропаганди, а й недалекоглядності політики нашої центральної влади в плані гуманітарного, національного виховання молоді Сходу, адже прищеплювати любов до Батьківщини необхідно з дитячого садочка, зі школи.
Я пишаюся своєю країною, яка сьогодні згуртувалась. І якщо раніше говорили, що є Західна, Центральна, Східна Україна, то зараз є одна-єдина Україна. Миру нам усім і здоров’я!
Вікторія ПАЛАМАРЧУК, власкор «ВЗ», м. Житомир
