Лікар-анестезіолог Олександр Ковбасюк із Чернівців уже двічі їздив у зону АТО у складі Першого добровольчого медичного шпиталю ім. Миколи Пирогова. Розповідає: «Шпиталі на Сході нині мають усе, аби надавати якісну медичну допомогу. Єдина проблема — не вистачає тих, хто готовий там працювати».
«Можна не їсти, але не можна не лікуватися»
Олександр КОВБАСЮК, лікар-анестезіолог Чернівецького обласного клінічного онкологічного диспансеруІз початком війни на Сході в прилеглих до бойових дій районах лікарі майже зникли. Медики ПДМШ ім. Миколи Пирогова від самого початку війни взяли на себе зобов’язання заповнити цю порожнечу. Зрештою, їх місія вийшла за межі технічних завдань з евакуації поранених, надання першої медичної допомоги й проведення оперативних втручань. Лікарі почали приїжджати до районних лікарень, де не вистачає працівників. Зокрема, така ситуація склалася в Попаснянській районній лікарні. Майже весь її медичний персонал розбігся ще у 2014 році. Залишилися тільки хірург (він же — головний лікар), анестезіолог та кілька медсестер. Фактично, не було кому надавати медичну допомогу місцевому населенню. Пацієнти зізнаються: «Можна не їсти, але не можна не лікуватися, коли дуже болить».
Я пішов у ПДМШ ім. Миколи Пирогова, бо усвідомлював, що повинен бути там, де існує дефіцит допомоги. Вперше поїхав у зону АТО у вересні 2017 року, вдруге — у грудні. У Попаснянській районній лікарні були потрібні анестезіологи. Я оформив відрядження, зібрав «тривожну валізу» лікаря і рушив. Насправді ж не мав уявлення, куди їду і що на мене чекає…
Як розповідав головний лікар Попаснянської районної лікарні Олександр Ковальчук, у перший рік війни пацієнтів було дуже багато, оперували вдень і вночі. Доставляли до лікарні усіх: і цивільних, і військових. Коли почали приїжджати лікарі-добровольці, стало легше.
Нині до лікарні на добу привозять одного-двох військових. Не завжди з пораненнями, часто — зі звичайними застудами чи іншими захворюваннями. А переважна більшість наших пацієнтів — цивільні мешканці, які потребують кваліфікованої медичної допомоги.
Забезпечення лікарні — на найвищому рівні Попаснянська районна лікарня — доволі потужна, розрахована на понад 200 ліжок. Розташована вона за 400 метрів від блокпосту, за яким — зона розмежування. Тож обстріли і вибухи чути цілодобово. Оселилися в лікарні, поруч із приймальним покоєм, і почалися 30 днів практично цілодобового чергування. Ми в лікарні надавали першу допомогу й обстежували поранених, а працівники екстреної медичної служби на реанімобілях відвозили їх у тил.
Окрім місцевого хірурга й анестезіолога в лікарні працювали двоє добровольців з ПДМШ ім. Миколи Пирогова: я та хірург, а також військові медики. У вересні-жовтні часом траплявся наплив поранених: іноді не встигали стабілізувати одного, як санавіація сповіщала, що доправляють ще кількох. У грудні ситуація трохи змінилася: поранених військових було небагато, в основному — місцеве населення. До того ж у Попасній базувався госпіталь Військово-медичного клінічного центру Північного регіону, тож наша лікарня бійцями займалася мінімально.
Слід зазначити, що Попаснянська лікарня повністю забезпечена вітчизняними медикаментами, є шовні матеріали, катетери, розчини, системи, антибіотики. Дуже допомагають Товариство Червоного Хреста, волонтери. Саме під час мого перебування лікарня отримала сучасну дихальну і наркозну апаратуру. Якщо раніше медпрепаратами забезпечували більше волонтери, і, кажуть, не завжди всього вистачало, то нині все із державних закупівель. До того ж, поставки медичних засобів — стабільні.
Поліпшилося й екіпірування військовослужбовців: хлопці на передовій мають сучасні індивідуальні аптечки натівського зразка, тож здатні вчасно надати необхідну медичну допомогу собі чи побратимові.
Головне, аби отримані травми були сумісні з життям
Уперше в житті мав справу з абсолютно новою практикою. Кажуть, що характер лікаря загартовується після роботи з онкохворими. Можливо, це так. Але коли приїжджаєш з мирних Чернівців у добре оснащену лікарню, і перший твій пацієнт — молодий хлопчина, якому снайпер поцілив у голову, важко адаптуватися до контрасту. Зрештою, і часу на адаптацію немає: треба знеболити, стабілізувати і відправити далі по лінії евакуації.
У Попасній я вперше мав справу із пацієнтами, у яких влучали кулі снайперів, які підривалися на розтяжках або ж постраждали від автоматної черги. Траплялися і мінно-вибухові травми від розірваної гранати. Це те, що називається «небойові втрати» — за відсутності безпосереднього бойового контакту. Окрім того, привозили до нас і військових зі звичайними хворобами: ГРЗ, запаленням апендиксу, пневмонією. Лікували їх безпосередньо в Попаснянській лікарні, і після виписування вони поверталися на передову.
Завдяки достатньому матеріально-технічному забезпеченню хлопців є чим і як рятувати. Головне, аби отримані травми були сумісними з життям.
Населення Попасної має медичну страховку
Основний контингент районної лікарні — місцеві жителі. У Попаснянському районі мешкає майже 80 тис. осіб. Усі вони потребують медичної допомоги, тому дуже доброзичливо ставляться до медиків-добровольців. Раніше в Попасній була тільки лікарня для залізничників, бо тут розташована вантажно-пасажирська вузлова залізнична станція Луганської дирекції Донецької залізниці. Колись іще Георгій Кірпа, екс-міністр транспорту та зв’язку України, запровадив медичну страховку для залізничників. Інші мешканці зверталися по медичну допомогу до Первомайська.
У 2016 році дві лікарні об’єднали, тож тепер терапевтичну, неврологічну, хірургічну, гінекологічну допомогу місцевому населенню надають у Попасній. Однак страхова медицина, як не дивно, тут збереглася: для працюючих страховий поліс становить 25 тис. грн, для пенсіонерів — близько 8 тис. Цього цілком достатньо для отримання необхідної медичної допомоги.
Місцеві жителі здебільшого звертаються зі звичайними хворобами: застудами, бронхітами, інфарктами тощо. Одна з найсерйозніших проблем — ускладнення цукрового діабету. За місяць трапилося кілька ампутацій унаслідок цієї недуги. Звісно, це — результат відсутності повноцінної ендокринологічної служби. Дуже бракує хірургів, працюють в основному волонтери. Крім того, немає сімейних лікарів, які проводили б диспансерний нагляд. Звідси — задавненість хвороб, багато серцевих захворювань.
До того ж буває, що і мирне населення натрапляє на розтяжки. Тут треба бути дуже обережним: небезпечно відходити далі, ніж за метр від дороги. Невеликі протипіхотні міни завдають чимало лиха саме цивільному населенню. Вони злітають догори і детонують. До нас із пораненнями, наприклад, потрапили старенька, яка побігла за козою, водій, який відійшов на хвильку з дороги, дитина, яка загралася і забігла в поле… У кращому випадку їх довозили до лікарні понівеченими. Але часто такі необачні кроки закінчуються фатально.
Неважливо, звідки наші пацієнти — зі Сходу чи із Заходу
З Попасної повернувся додому 30 грудня. А вже 2 січня вийшов на роботу в Чернівецький обласний онкологічний диспансер. На перший погляд — будні. Та лише на такому контрасті розумієш: ми живемо в одній країні, а наче в паралельних реальностях. Одні люди боронять нашу країну на фронті, їм допомагають волонтери, інші «відпочивають» у теплих умовах. Є ще одна категорія — чиновники. Ось вони взагалі існують у своєму окремому світі.
Перший добровольчий медичний шпиталь ім. Миколи Пирогова — це реальний приклад того, як кожен із нас може боронити країну, як кожен лікар без зброї в руках здатен допомогти тим, що виконуватиме свою роботу. Без додаткового фінансування та спеціального заохочення лікарі-добровольці працюють там, де вони потрібні. І якщо військовий у будь-якому разі стає перед населенням зі зброєю, то лікар — це той, хто апріорі повинен допомагати. Не має значення, звідки наші пацієнти — зі Сходу чи із Заходу. Всі вони українці.
Ольга КАМСЬКА, спеціально для «ВЗ», м. Чернівці
