Тема евтаназії останнім часом усе частіше з’являється на перших шпальтах друкованих ЗМІ. У деяких країнах «милосердна смерть» врегульована на законодавчому рівні, в інших — триває активне суспільне обговорення необхідності її запровадження. Не стала винятком і Україна.
Cлово «евтаназія» у перекладі з грецької означає «хороша смерть». Це правове забезпечення позбавлення життя іншої людини в різних формах: евтаназії (сам хворий заявляє про згоду), ортаназії (рішення приймають представники особи чи суд, що враховує випадки з дітьми та неповносправними), САЛ (самогубство, лікарем). Більшість релігій евтаназію не схвалюють. Крім того, у клятві Гіппократа містяться слова: «Я не дам нікому, хто просить у мене, смертельного засобу і не покажу шляху для здійснення подібного задуму».
Біоетика й нічого особистого
Нині евтаназія дозволена в таких країнах, як Нідерланди, Бельгія, Франція, Ізраїль, Канада, Швейцарія, а також у деяких штатах США (Орегон, Вашингтон, Монтана, Вермонт, Каліфорнія). На етапі дебатів питання згоди на евтаназію перебуває у Великій Британії, Греції, Італії, Іспанії, РФ.
У країнах, де дозволено евтаназію, підставами для її проведення стають смертельні хвороби та стани, що «відводять» людині не більше шести місяців життя та супроводжуються сильними фізичними й моральними стражданнями. Погоджується дозвіл зазвичай не менше місяця. За цей час пацієнт має кілька разів підтвердити свої наміри. Остаточне рішення про проведення евтаназії людини приймає консиліум незалежних лікарів після консультації з комітетом біоетики медичної установи. При цьому враховують також той факт, що процес підготовки рішення про евтаназію супроводжується ризиком виникнення лікарської помилки. Бо, наприклад, онкологічні хворі можуть просити про евтаназію під час інтенсивної терапії, коли почуваються жахливо. Однак після її завершення їх самопочуття може навіть покращитися.
Легка смерть дешевша, ніж лікування
В Україні законопроектів про легалізацію евтаназії людини не розглядали, хоча вже понад 10 років це питання час від часу стає темою для дискусій. До 2018 року в Україні легальним було застосування САЛ, однак згодом запровадили кримінальну відповідальність за будь-яке сприяння самогубству, оскільки траплялися випадки, коли хворі самотужки вкорочували собі віку за медичними показаннями. З метою дізнатися, чи на часі зараз в Україні легалізація евтаназії, «Ваше здоров’я» звернулася до президента Всеукраїнської ради захисту прав та безпеки пацієнтів Віктора Сердюка.
«Евтаназія — це практика завершення людського життя, яке стало нестерпним у зв’язку з невиліковною хворобою, — пояснює він. — Коли недуга спричиняє нестерпні навіть під дією знеболювальних препаратів муки, коли людина втрачає життєві функції, то вона може сказати: «З мене досить, хочу померти, прошу допомоги вирішити проблему».
Однак, перш ніж запроваджувати практику «милосердної смерті», вважає експерт, слід відповісти на питання: чи може у нас, в Україні, хоча б хтось з упевненістю сказати, що було зроблено все для того, аби вилікувати хворобу? Що були задіяні всі без винятку ресурси, застосовані всі можливі методи лікування, які допомогли б уникнути страждань?
«Можливо, це просто форма уникнення відповідальності за бездіяльність? Мовляв, ми нічого не зробили для подовження цього життя, тож запровадьмо хоча б можливість його вкоротити. Бо грошей на те, аби забезпечити легку смерть, потрібно набагато менше, ніж на лікування, — каже Віктор Сердюк. — Але тоді це мало чим відрізняється від фашистської політики Третього рейху:
в 1936 році на Нюрнберзькому з’їзді лікарів закликали не лікувати хворих, аби «оздоровлювати» націю».
Евтаназія — питання довіри держави до лікарів
Про запровадження евтаназії людини як практики «милосердної смерті» можна говорити тільки тоді, коли суспільство віритиме: держава, а завдяки їй і лікар зробили все можливе, аби допомогти хворому.
Використання всіх інструментів та методів для допомоги хворому
Багато недуг, які призводять до непоправних наслідків (травми, інсульти, онкологія), спричиняють страждання хворих та їхніх близьких і змушують думати про пришвидшення смерті. Але тільки лікар може і повинен показати іншу реальність, котра заохотить змагатися за життя. І це бій не лише за його тривалість, а й за певну якість — вищу, ніж до зустрічі зі спеціалістом. Якщо лікар матиме всі інструменти та засоби, зможе користуватися сучасними науковими досягненнями й практичними розробками, щоб допомогти хворому, він застосовуватиме їх і рятуватиме пацієнта до останнього.
Діагноз невиліковної хвороби — не привід для евтаназії пацієнта. Багатьом таким хворим вдається прожити значно довше відведеного лікарями терміну за умови застосування належного лікування. До того ж завдяки сучасним знеболювальним засобам навіть термінальний період може бути цілком стерпним. Надання належної медичної та паліативної допомоги — ефективна протидія стражданням і, відповідно, появі прагнення легкої смерті.
«Інша справа — втрата сенсу життя, — говорить Віктор Сердюк. — Наприклад, художник через важку хворобу позбувся зору або можливості тримати пензель у руках. Він не здатен реалізувати свій творчий потенціал, а відтак у нього може виникнути бажання вкоротити собі віку через не лише фізичні, а й душевні страждання. Але тоді це питання — не тільки медичне. У 2007 році покінчила життя самогубством француженка, що хворіла на рак обличчя. Вона проходила інтенсивне лікування, перенесла не одну пересадку шкіри, їй сформували нові губи, рот, ніс, однак на третій рік боротьби з недугою жінка здалася. Самогубство сталося не через фізичний біль чи відсутність грошей або можливостей, бо з точки зору медицини їй надали всю необхідну допомогу. Чи потрібна була евтаназія в цьому випадку? Відповідь очевидна: ні.
У сьогоднішніх українських реаліях насамперед необхідно порушувати питання про надання всебічної медичної допомоги хворим. Ми мусимо обговорювати те, де взяти засоби, які допоможуть рятувати життя, а не те, як і коли його можна переривати. Тому, на мою думку, дискусії з приводу законодавчого врегулювання евтаназії в Україні нині не на часі».
Оксана Тупальська, спеціально для «ВЗ»
