Останнім часом служба екстреної медицини все частіше стає героїнею новин і обговорень у соцмережах. Напади на медиків, аварійні ситуації, у які потрапляють машини ЕМД на дорогах, неврегульованість контактів із приймальними відділеннями… Гостроти питанню додають дискусії навколо реформування служби екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Складається враження, що «верхи не хочуть, а низи не можуть» жити постарому.
У МОЗ чітко розуміють, що для ефективного функціонування екстреної медичної допомоги необхідно забезпечити максимально скоординовані та професійні дії на всіх етапах: від прийому дзвінка до відкриття спеціалізованих відділень у лікарнях. Поки що запроваджені зміни не полегшили роботу бригад медиків екстреної допомоги. Журналіст «ВЗ» вийшла на чергування з однією із бригад ОКУ «Чернівецький центр екстреної медичної допомоги і медицини катастроф» й на власні очі пересвідчилася: проблеми потребують якнайшвидшого вирішення, інакше може бути пізно…
Бригада екстреної медичної допомоги: як починається чергова зміна медиків?
Ранок бригади екстреної медичної допомоги починається не з кави, а із заповнення документів, перевірки, чи все необхідне є в машині, й очікування виклику. Медики ніколи не знають, із чим доведеться мати справу цього разу, кому знадобиться їхня допомога та чи буде чергова 12-годинна зміна безпечною. Поки лікарка, фельдшер, санітар і водій бригади №5 очікують на виклик, знайомлюся з диспетчерською Чернівецького центру екстреної медичної допомоги і медицини катастроф.
У невеличкій кімнаті біля телефонів — троє диспетчерів і один лікар. Дзвінків багато: 180-200 на добу.
«У денну зміну працюють троє диспетчерів, у нічну — двоє. Нам бракує кадрів, тому зробили саме такий розподіл. Навантаження дуже велике, — розповідає фельдшер-диспетчер Тамара Сливка. Жінка 20 років відпрацювала в бригаді, а після хвороби перейшла в диспетчерську службу. — Перше питання, яке ставимо кожному, хто телефонує: «Що у вас сталося?» Нам дуже важливо зрозуміти, до кого їдуть медики, яку бригаду краще спрямувати — лінійну, кардіологічну, педіатричну чи інтенсивної терапії (БІТ). Далі з’ясовуємо точну адресу».
Поки ми говоримо, до телефона кличуть лікаря психіатричної бригади. Родичі пацієнтів із хронічними хворобами часто звертаються по консультацію телефоном. Змінився стан хворого — як діяти? Лікар вислуховує, дає пораду, пропонує виїхати на місце.
«Насправді ми не маємо права відмовляти у викликах, тому умовно «неекстрені» в робочий час зобов’язані передавати в поліклініки за місцем проживання людини. Протягом двох годин до такого пацієнта приходить терапевт або сімейний лікар. Однак хворих це не влаштовує. І зрозуміло чому: у медиків швидкої є лікарські засоби для термінового надання допомоги, а лікар із поліклініки послухає, поміряє тиск, подивиться горло і зробить призначення, за ліками ж доведеться бігти до аптеки, — каже Тамара Григорівна. — А для самотніх і людей літнього віку — це справжня катастрофа. Найчастіше непрофільними є виклики від осіб із серцево-судинними захворюваннями, онкопатологією, хронічними недугами дихальної системи тощо. Однак бригади змушені обслуговувати всіх без винятку».
Після чергового телефонного дзвінка диспетчер через селектор повідомляє, яка бригада виїжджає на виклик. Час прибуття бригади до хворого в місті — 10 хвилин. Лікар бере в диспетчера спеціальний бланк, у який потім вносить усю необхідну інформацію: про час прибуття бригади, діагноз, уведені ліки і, якщо є потреба, про госпіталізацію.
Адреналін швидкої не порівняти ні з чим
Ірина Калитчук працює в Центрі екстреної медичної допомоги і медицини катастроф уже 16 років. Каже, прийшла сюди одразу після інтернатури. Чоловік, відпускаючи молоду дружину на перше чергування, сказав: «Попрацюєш кілька місяців, а потім на нормальну роботу влаштуєшся». Але тією «нормальною» роботою для Ірини Дмитрівни стала швидка.
«Коли адаптуєшся до графіка роботи, уже й не уявляєш, що можна працювати інакше. Раніше ми чергували 12 годин удень, наступної доби — 12 годин уночі, а потім 2 доби відпочивали. Вдома перший день я відсипалася і займалася хатніми справами, а вже на другий день рахувала години до чергування. Таке в нас життя: адреналін, постійний рух. Але я дуже люблю свою роботу, — зізнається Ірина Калитчук. — Мабуть, тому ніколи й не шукала іншої. 12 років відпрацювала в лінійній бригаді, а останні 4 роки — у БІТ. Із фельдшером, санітаром і водієм ми — мов одна сім’я, пліч-о-пліч кожну зміну. Та й змін зараз значно більше: центру бракує водіїв. Постійно виїжджають до хворих 12-13 бригад, не більше. Тому останнім часом рідко маємо 2 вихідні поспіль».
Бракує чернівецькій швидкій і лікарів, хоча після медуніверситету приходить дуже активна і грамотна молодь. Вони хочуть вчитися, працювати, проте низькі зарплати, зрештою, гасять запал.
«Фельдшер отримує трохи більше 3 тис. грн, лікар — 4,3 тис. грн. Ми жартома називаємо це не зарплатнею, а «допомогою з невмирання», — сумно посміхається лікарка. — Найбільша проблема нашої служби — недофінансування, бо бажання працювати в людей є, адже адреналін швидкої медичної допомоги не порівняти ні з чим. Навіть якщо з 10 викликів, на які ти виїхав за зміну, допомогти вдалося лише в одному випадку, ти вже відчуваєш себе потрібним. Розумієш, що вийшов на роботу не дарма».
Пригоди, які трапляються під час чергування: гарні і не дуже
«На виклик — 5-та бригада!», — повідомили по селектору. Ірина Калитчук одразу зайшла до диспетчерської. Отримала бланк. Викликали до приміщення Шевченківського районного суду — там стало зле чоловікові. Такі виклики медики між собою умовно називають «вуличними».
У гаражі чекала заведена автівка — Peugeot Boxer, яку центр отримав у 2014 році за держрозподілом. Фельдшер Геннадій Горошов і санітар Григорій Остафійчук — на місці. Лікарка сідає біля водія. Вона одразу бере до рук карту і допомагає йому спланувати зручний під’їзд до місця виклику.
«Працювати на швидку я прийшов три роки тому. До цього їздив бусом до Німеччини. У перший день роботи начепив на лобове скло навігатор — без нього за кордон ніколи не їхав, — розповідає водій Дмитро Коган. — Ірина Дмитрівна сіла біля мене і каже: «Нащо вам навігатор? У вас є я! Я буду вашим штурманом!» Відтоді жодного разу навігатор не знадобився. Ми тут — одна команда».
На перехрестях і центральних вулицях водій вмикає спецсигнал — автівки пропускають швидку. Медики кажуть: останніми роками із цим проблем практично не виникає. Тим часом Ірина Дмитрівна розповідає про «пригоди», які трапилися із бригадою під час минулого нічного чергування.
«Ми приїхали на виклик до дитини. Ніч, величезний будинок. Переступили поріг і зупинилися. Завжди так робимо і попереджаємо, що швидка не забезпечена бахілами, ми не роззуваємося, бо не маємо на це часу. Тому, якщо люди проти, щоби ми заходили взуті до кімнати, просимо дати целофанові пакети. Але це прохання так розлютило господаря, що він спустив на нас пса… Добре, що біля мене двоє чоловіків — вони мене захистили. Але не можу зрозуміти, про що думає така людина, котра покликала медиків до своєї хворої дитини… А от інший випадок: якось потрапили до оселі, де в коридорі лежав білий килим із густим ворсом. Попросила господаря згорнути його — на вулиці йшов дощ, взуття було брудне. На що чоловік відказав: «Килим зараз не головне. У кімнаті — дружина, у неї високий тиск. Проходьте і виконуйте свою роботу». Такі от контрасти бачимо щодня».
На щастя, напади на лікарів трапляються нечасто. Проте медики запам’ятовують їх надовго. Особливо коли роблять усе для порятунку пацієнта, а натомість родичі звинувачують їх у бездіяльності.
«Нещодавно наша бригада проводила серцево-легеневу реанімацію молодій дівчині, яка потрапила в ДТП. Стався розрив аорти — смерть була миттєвою. Але медики все одно боролися. Коли ж констатували смерть, родичі кинулися на лікаря з кулаками, — продовжує Ірина Дмитрівна. — Звісно, це дуже неприємно. Але ми й далі працюємо».
Куди подіти «непрофільних» пацієнтів?
Нарешті припаркувалися біля будівлі суду. Фельдшер і санітар узяли «рятівну валізку» (саме так медики називають сумку з усім необхідним) та кардіограф, зайшли досередини. У коридорі сидів чоловік. Охоронці розповіли, що він знепритомнів, а коли прийшов до тями, сказав, що страждає на епілепсію і вже два дні нічого не їв.
Ірина Калитчук опитала пацієнта, проте він не міг пояснити, що саме з ним сталося. Поки фельдшер робив кардіограму, лікар розмовляла із суддею. Пацієнта вирішила госпіталізувати.
«Зараз побачите, як швидка намотує кілометри містом — від лікарні до лікарні. Так може тривати годинами. У приймальному відділенні кажуть: «Не наш профіль» і спрямовують до іншого закладу. Така ситуація склалася тому, що в місті немає відділення невідкладних станів, куди ми могли би завезти будь-якого пацієнта, незалежно від місця реєстрації та симптомів. А в нас виходить так: терапевтичних хворих, зареєстрованих у Шевченківському районі міста, веземо до КНП «Міська клінічна лікарня №3», у Першотравневому — до КНП «Міська лікарня №1», а ОКУ «Лікарня швидкої медичної допомоги» — ургентна цілодобово з хірургії, травматології та неврології. Особливо гострими є ситуації, коли підбираємо на вулиці людей із алкогольною інтоксикацією або безхатченків. Від них усі намагаються відхреститися. А ми не можемо залишити хворого без медичного нагляду і допомоги!» — говорить лікарка.
Оскільки чоловік, до якого викликали швидку, сказав, що зареєстрований у Шевченківському районі Чернівців, його привезли до лікарні №3. Тут у приймальному відділенні пацієнта оглянули чергова лікарка та невропатолог. З’ясувалося, що чоловік — безхатченко. Тиск і кардіограма у нього в нормі. Лікарі розвели руками: «непрофільний» пацієнт.
«Поки в Чернівцях немає відділення невідкладних станів, до нашої лікарні ми госпіталізуємо тільки хворих, зареєстрованих у Шевченківському районі міста», — пояснює
заступник головного лікаря з медичної частини КНП «Міська клінічна лікарня №3» Володимир Кіршенблат.
Пацієнт знову в автомобілі. Їдемо до лікарні швидкої медичної допомоги.
«Зараз бракує бригад, і цілком можливо, що поки ми катаємося містом, комусь реально потрібна наша допомога, — говорить дорогою Ірина Дмитрівна. — Але все це має бути врегульовано законодавчо, тоді нас із пацієнтами не «футболитимуть». А те, що відбувається зараз, — хронічний конфлікт між лікарями приймальних відділень і екстреної медичної допомоги».
У ЛШМД пацієнта прийняли. Лікарка заповнила карту і повернулася в автівку. Повідомила телефоном диспетчерську, що бригада звільнилася. Поки немає інших викликів, повертаємося до центру.
«Стільки років працюю, а мені досі болить, коли до подібних пацієнтів ставляться так, наче вони не люди, — говорить жінка. — Буває, привозимо чоловіка в стані алкогольного сп’яніння з розбитою головою, а нас відправляють із ним до наркодиспансеру. Але ж є травма голови, треба зробити знімок, зашити рану, а тоді вже везти далі… Хто знає, може, це шанс для людини почати все спочатку. Може, його підлікують — і він повернеться до нормального життя. Наївна я, напевно… Але й цим людям потрібна наша допомога».
Коли кардіограф відмовляється працювати
Фельдшера Геннадія Горошова в бригаді по-дружньому кличуть «Професор». Уся команда каже: він — ходяча медична енциклопедія. А коли лікарці доводиться швидко приймати рішення, їм із «Професором» достатньо одного лише погляду.
Геннадій Горошов на швидкій працює 29 років, 28 з яких — в одній бригаді із санітаром Григорієм Остафійчуком. Коли повертаємося до центру, показують, як обладнана машина.
«Фактично, у нас є все: кардіограф, дефібрилятор, відсмоктувач слизу, балони з киснем, інфузомат, шини, необхідні ліки та фізрозчини. Вся апаратура в гарному стані, ми на ній працюємо кожну зміну, — розповідає фельдшер. — Єдине, на що не розраховане обладнання, — наші дороги. У Чернівцях чимало вулиць із бруківкою, є вщент розбиті шляхи — на таких кардіограф відмовляється працювати. Але ми знаємо кілька хитрих прийомів, які допомагають у таких умовах «домовитися» з технікою».
Коли везли пацієнта до ЛШМД, на ямі зіскочили дверцята автомобіля. Що вже говорити про медобладнання! Тож поки лікарка оформляла пацієнта в приймальне відділення, фельдшер, санітар і водій полагодили авто.
Геннадій Горошов із посмішкою зізнається: за роки роботи вже не завжди розрізняє, яке чергування легке, а яке складне. Це робота, яку треба виконувати. Найважче — їхати на виклики до дітей. Там треба не лише надати медичну допомогу хворій дитині, а й правильно пояснити ситуацію батькам, знайти слова підтримки і для них.
«У нас різне трапляється. Іноді пацієнта треба терміново госпіталізувати, а він у кареті швидкої заявляє: «Я в ту лікарню не поїду, у мене там родич помер. Давайте краще в іншу…» Наче ми таксі, — каже фельдшер. — Коли викликають на ДТП, там нема часу на вагання, роздуми. Працюємо оперативно, швидко і якісно. Зазвичай, саме на таких викликах відчуваєш себе реально потрібним. Мій найважчий виклик?.. Мабуть, до онкохворої дитини, яка помирала… Розуміли, що допомогти не зможемо, але й відійти в бік не могли. Неможливо сказати батькам, що це кінець… Я той виклик, мабуть, ніколи не забуду».
Форма — за власний кошт
Поки Геннадій Горошов показував оснащення автомобіля, розговорилися й про медреформу та впровадження посади парамедика.
«Я поки не розумію, що саме робитиме парамедична бригада — у Чернівецькій області немає відділення невідкладних станів. А на місці парамедики не можуть надавати допомогу, встановлювати діагнози та призначати лікування. Їх завдання — підтримати життєдіяльність людини. Але як тоді забезпечувати все без лікаря? — дивується фельдшер. — Хіба що виїжджатимуть на виклик і лікарська, і парамедична бригади: лікарі надаватимуть невідкладну допомогу, а парамедики транспортуватимуть пацієнтів до лікувальної установи. Але це шалені затрати з бюджету! На мою думку, передусім потрібно розподілити медичну допомогу на екстрену і невідкладну. Тоді вже й визначати, яка бригада на які виклики виїжджає і в чому полягає робота парамедиків. Бо наразі, як не прикро це констатувати, коли не буде переглянуто фінансування служби, Україна ризикує взагалі залишитися без швидкої. Ми нашого водія на операцію не відпускаємо, бо працювати нікому. Не хочуть люди на таку зарплату йти. Бригад стає менше, а викликів — ні. Мабуть, це прозвучить дивно, але держава не виділяє жодної копійки на спеціалізований медичний одяг єдиного зразка. А форма зношується. Нещодавно я купував собі нову за власний кошт — соромно було в старій потертій працювати. Все-таки зовнішній вигляд і охайність працівника формують ставлення населення до служби в цілому».
Однак така можливість зупинитися і поговорити у бригади №5 трапляється нечасто. І попри всі проблеми, вони якісно відпрацюють зміну, а завтра вийдуть на наступну. Запускатимуть серця, накладатимуть шини, мірятимуть тиск і просто вислуховуватимуть тих, хто покличе на допомогу. І все це лише за 4,3 тис. грн на місяць. Це менше, ніж 300 грн за зміну. Невже такою є ціна життя і здоров’я в Україні?
Ольга КАМСЬКА, спеціально для «ВЗ»
