Щоб врятувати якомога більше бійців, медики Харківського військово-медичного центру Північного регіону вирішили створити стаціонарну військово-госпітальну базу, максимально наближену до передової. Досі жоден госпіталь із чотирьох наявних у секторах АТО не наважувався так близько підходити до бойових позицій. Це, звісно, пов’язано з високим ризиком, але має й значні переваги: поранені дуже швидко отримують необхідну допомогу, знижено витрати на евакуацію, а найголовніше — значно зменшено «відтік» військовослужбовців із зони бойових дій. Про те, як створювали унікальну базу, розповідає начальник медичної служби сектора «З» зони АТО, полковник медичної служби Євген Скиба.
Не в чистому полі, але «з нуля»
Останні дні зими 2014 р. були дуже важкими: після жахливого вогню — ворог буквально зрівнював із землею наші позиції танками, «градами», артилерією — з-під Дебальцевого виходили розрізнені частини українських військ. Фізичний і психологічний стан бійців вимагав негайного медичного втручання. На зміну частинам, що вийшли з боїв, уже надходили свіжі сили, відбувалася ротація, облаштування нових рубежів оборони — кількість поранених і хворих стрімко зростала, а в секторі не вистачало навіть ліжко-місць…
Євген Скиба, начальник медичної служби сектора «З» зони АТО, полковник медичної службиПолковник Скиба на всіх рівнях отримав схвалення й підтримку, тому негайно взявся до справи. У пригоді стала будівля дільничної лікарні, занедбана, застаріла за матеріально-технічними нормами, але дуже зручно розташована — на шляхах евакуації з передової.
Оптимізм лікарів і медсестер, які дуже хотіли допомогти армії, не могли зменшити ані обідрані стіни, ані засмічена вже не один рік каналізація в крилі, яке виділили під госпіталь. До того ж надавала сил і енергії підтримка місцевого населення. Начмед швидко порозумівся з адміністрацією й уклав договір оренди.
Перший склад військово-госпітальної бази
«Волонтери і місцеві жителі допомогли відремонтувати й оновити частину меблів, повністю поміняти сантехніку, труби, полагодити туалети й душові, розгорнути палати — у результаті отримали 100-ліжковий окремий зведений військово-медичний загін, — розповідає Євген Скиба. — Уже за два тижні ми приймали поранених і хворих, лікували й мирних громадян. Відпала потреба відправляти воїнів з легкими пораненнями і різними захворюваннями, отриманими в польових умовах, у тил. Наш госпіталь дав змогу швидше повертати бійців до лав, а відтак — зменшити відтік досвідчених військовослужбовців із зони бойових дій. Лише за місяць нашої діяльності на передову повернулося 120 осіб — більше роти!»
На війні як на війні
ВЗ Як Ви змогли вирішити кадрові питання, адже вільних медиків в зоні бойових дій сьогодні немає?
— Дійсно, резерву не було. Але в секторі працювали медичні лікарсько-сестринські бригади, відряджені до війська, які використовували свій потенціал не на повну силу. Вони й стали першими ластівками майбутнього позаштатного госпіталю. Зібрав усіх разом, пояснив мету і напрямок роботи. До них приєднався цивільний медперсонал з волонтерського госпіталю ім. М. І. Пирогова. Потім директор Військово-медичного департаменту, полковник медичної служби Андрій В’ячеславович Верба і начальник Військово-медичного клінічного центру Північного регіону, полковник медичної служби Віктор Трохимович Поліщук прислали висококваліфікованих військових хірургів, анестезіологів, невропатолога, психіатра. Нова структура — зведений медичний загін — уже наприкінці весни почала обслуговувати лінію фронту. Крім того, за узгодженням з керівництвом АТО і місцевим департаментом охорони здоров’я, ми посилили всі цивільні лікарні району військовими хірургами й анестезіологами. Тепер не потрібно щоразу ганяти автомобілі й «вертушки» з групами поранених за 220 км до Харкова. Поранених госпіталізують у найближчі лікарні, а звідти передають у медичний загін.
У трьох секторах АТО працюють військово-польові госпіталі, у кожному — близько 200 медиків. А ми створили першу стаціонарно-військову госпітальну базу, до якої зараховано трохи більше 50 осіб персоналу, при цьому завдання і навантаження такі самі, як і в штатних госпіталях. Завдяки залученню цивільних спеціалістів, які працюють у тандемі з військовими лікарями, заощадили значні кошти і забезпечили місцевих медиків роботою. Але найголовніше — поліпшили медичне обслуговування в секторі.
На планьорці. Третій зліва — Є. Скиба
На війні як на війні — окопи, бліндажі, бруд, піт і кров. І тому, коли поранений потрапляє в стаціонарний прифронтовий госпіталь, де його зустрічають досвідчені лікарі, де чисто, є всі умови для гарного відпочинку, відмінне триразове харчування, душ — хоч щогодини приймай — його моральний стан пришвидшує одужання. Завдяки цьому ми швидко повертаємо легкопоранених бійців до лав. Важкопоранених доводиться евакуювати, хоча, слід зазначити: потік поранених, яких відправляємо в тил, набагато зменшився.
Крім того, на базі хірургічного відділення ми розгорнули реанімаційне відділення, оснастили його сучасним устаткуванням, на базі госпітального відділення відкрили психоізолятор, де з постраждалими працюють психолог і психіатр.
Небезпека під червоним хрестом
ВЗ На лінії вогню робота медиків пов’язана з великою небезпекою?
— У нашому секторі щодня стріляють, гинуть люди, багато поранених. По госпіталю не б’ють, але я все одно не хочу повідомляти місце його розташування. Бо гатили ж по лікарнях, по машинах з червоним хрестом, по бійцях із санітарними сумками…
Одного разу снаряд потрапив у машину швидкої допомоги і санітару відірвало ноги. Серед поранених були і медсестри, і лікарі. Червоний хрест тепер не рятує, а наражає на велику небезпеку.
Медики часто забирають поранених з-під обстрілу — ризик досить високий. Нещодавно диверсійна група ворога вийшла на наш укріпрайон, зав’язався бій. Ми виїжджали реанімобілем у зону бою, приблизно 600 м від переднього краю, щоб на місці надати допомогу. Інакше важких поранених ми б не довезли живими.
Полковник Є. Скиба (другий зліва) з бригадою харківських військових лікарів в Артемівську
Реформи не на часі
ВЗ Сучасний госпіталь — не лише кадри, а й високотехнологічне устаткування. Чи є таке у прифронтовому медичному закладі?
— Сьогодні є! І все завдяки волонтерам. Вони передали два сучасних операційних столи, стельові хірургічні лампи, нові апарати штучної вентиляції легенів, автоклави, кардіографи, УЗД-апарати, інше дороговартісне устаткування. Останніми роками лікарня жодної копійки не отримувала на модернізацію, а зараз має те, про що місцеві медики і мріяти не могли. Нині невелика дільнична лікарня здатна конкурувати з центральною міською! У ній є все, окрім томографа. При цьому жодних витрат з боку держави — отакий результат співдружності армії та народу. Плануємо відкрити ще один операційний блок на випадок масового надходження поранених.
А нещодавно цю лікарню збиралися «реформувати». Довелося докласти багато зусиль, щоб відмовити мера Артемівська від цього кроку, принаймні, на період війни. Хоча загалом він має рацію: не можна утримувати лікарні за принципом «Кожній сестрі по сережці». У нього на фінансуванні п’ять невідремонтованих, недоукомплектованих медичних закладів. Хіба місцева влада впорається із цим власними силами? До того ж чергова медична реформа сприяє закриттю багатьох лікувальних закладів країни. Вона може і доцільна, але не у військовий час і не так, як у нас, — рубаючи з плеча!
ВЗ Ваше бачення медичної реформи в Україні?
— Я був в Естонії — там залишилося всього дві лікарні, але за 20 років вони вийшли на найвищий європейський рівень надання медичної допомоги. Знаєте, що мене вкрай здивувало? Я не побачив у коридорах лікарень хворих, які прогулюються. Там стаціонарно лікують тільки тяжких пацієнтів і стільки часу, щоб поставити їх на ноги. Як тільки зникає потреба в постільному режимі, хворого передають до рук сімейного лікаря. Лікарняна атмосфера не сприяє одужанню, а дома, як-то кажуть, і стіни лікують. В Естонії дуже розвинена сімейна медицина. А ми в себе, не створивши необхідної бази такої медицини, практично знищили систему амбулаторно-поліклінічної допомоги, а тепер ще й лікарні закриваємо.
В їдальні військово-госпітальної бази
Хочете реформу — створіть потужну сімейну медицину, щоб людям було до кого звернутися по допомогу, а потім закривайте старі лікарні. Зробіть, наприклад, в Артемівську одну, але з достатнім ліжковим фондом. Адже вона зараз перевантажена, потрапити туди проблематично — бракує місць, а тим часом перестають існувати дільничні. Мера зрозуміти можна, немає грошей на розвиток, але поки війна не скінчилась — про яке закриття може йти мова? У зоні бойових дій кожна лікарня як знахідка. Не на часі реформа. Тому ми й відстояли стару лікарню, у цьому нам допомагали громадські організації, головний хірург Міністерства оборони України Ігор Петрович Хоменко. А зараз місцеві жителі звертаються з проханням: «Нехай воєнлікар подивиться!» — тому що авторитет і професіоналізм наших фахівців дуже високі.
Система «держава — волонтери» себе виправдала
ВЗ Яка ситуація на передовій з медикаментами, транспортом і зв’язком?
— Медикаментів — достатньо. Система «держава—волонтери» себе цілком виправдала, ми навіть «жируємо» — такий великий вибір. Щодо транспорту, то вдалося згуртувати волонтерські організації, цивільних і військових — усіх, хто мав санітарні машини. Не зафіксовано жодного випадку, коли не було чим доправити поранених. Але штатної санітарної техніки, як і раніше, недостатньо.
А ось зі зв’язком дійсно є проблеми — на жаль, багато залежить від мобільного, який тотально прослуховується як російськими, так і нашими спецслужбами. Гірше того — у росіян є техніка, здатна глушити мобілки практично за секунди. Але давайте згадаємо Другу світову війну: хіба мобільні телефони тоді були? Тому необхідно розвивати варіанти заміщення, вводити альтернативний дротяний і безпровідний зв’язок.
В палатах прифронтового госпіталю створені умови необхідні для відпочинку
ВЗ Ви служили у складі миротворчих військ в Іраку. Чи можна порівняти роботу медиків у зоні АТО з роботою в цій країні?
— Бойові дії ніби скрізь однакові, і водночас різні. На обличчі війни — завжди кров і страждання. В Іраку була єдина система медзабезпечення, яку фінансували США і НАТО. Наша держава теж забезпечує медпідрозділи, але вона не така багата і, без образ, неповоротка — усі рішення приймаються надто повільно, бо заважає бюрократія. Тому волонтерський рух як на початку бойових дій, так і сьогодні незамінний.
ВЗ Євгене Володимировичу, Вам довелося організовувати першу в Україні стаціонарну військово-госпітальну базу практично на лінії вогню. Сьогодні Вас замінив інший офіцер. Ви передали пост зі спокійною душею?
— Звичайно, хвилююся за своє, а точніше, наше спільне дітище. Я здав зону відповідальності, як ми це робили в Іраку, за повною програмою: разом відпрацювали обстановку на картах і планах, об’їздили всі структурні одиниці сектора, де є медична служба.
Передав усі контакти, усі зв’язки для взаємодії, щоб зберегти головне — спадкоємність. Провели спільний збір з керівниками медичної служби в секторі. Ми досягли консенсусу, виробили єдину стратегію розвитку госпіталю й усієї медслужби, окреслили шляхи вдосконалення — те, що я не встиг зробити за три з половиною місяці служби, повинен здійснити новий начмед. Головне, щоб наші бійці одужували й швидко поверталися до лав після поранень. Хоча ще важливіше, аби бойові дії нарешті припинилися, і наш госпіталь опинився на мирній території. Та це можливо тільки після перемоги, і наші хлопці, я впевнений, її здобудуть.
Навчання цивільних медиків
Ольга Фалько, власкор «ВЗ», м. Харків
