Воєнні дії в зоні АТО виявили багато слабких ланок у Збройних Силах України. Одна з них — катастрофічна нестача професійних військових медиків. Тож саме цивільним лікарям довелося не тільки рятувати поранених, а й займатися організацією системи надання медичної допомоги на передовій і в польових госпіталях.
Готовність номер один
Я народився на Вінниччині, за фахом — травматолог. У Яремчанській лікарні працюю з 2004 року, відразу після закінчення Івано-Франківської медичної академії. З 2011-го обіймаю посаду головного лікаря. Мобілізували мене наприкінці січня минулого року. Повістку представники військкомату вручали з ескортом, до якого входили працівники міської ради та міліціонери. Доволі смішно, якщо не сказати — принизливо… З Івано-Франківська нас направили до навчального центру в смт Городок Житомирської області.
Олександр СОКОЛЮК, головний лікар Яремчанської центральної міської лікарні Івано-Франківської областіНавчання ділилося на стадії: станція евакуації, надання допомоги при пораненні, кровотечі тощо. У цивільній медицині одним пацієнтом опікується бригада медиків, на фронті — усе інакше. Тому тут навчали сортувати поранених: кому першому надавати допомогу, як відрізнити тих, хто просто плаче через загибель побратима, а кому слід негайно ввести наркотичні знеболювальні засоби, бо відбувається декомпенсація загального стану. Йти до помираючого, який уже, на жаль, відходить, чи до важкого пораненого, якому ще можна допомогти? Дуже складно самотужки перебороти це психологічно, зробити градацію, адже шкода кожного.
Отож, саме волонтерське навчання дуже допомогло. Однак це закрите військове містечко, з казармами, розпорядком дня. Військові керівники, враховуючи винятково цивільні знання новоприбулих, запропонували побути два тижні на полігоні, у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади. Нас зголосилося десятеро, й це був корисний досвід. Наметове містечко, можливість навчитися стріляти з різних видів зброї, відпрацювати навички завантаження поранених до вертольоту, їх транспортування на БТРах — після цього я став більш-менш підготовленим до поїздки в зону бойових дій.
Перший досвід викликає паніку
Дорогою на фронт, на Дніпропетровщині, ще почуваєш себе захищеним, а от на Донеччині тривога зростає. Бачиш, як летять назустріч швидкі, вражає порожнеча навколо. Я вже звик до стрілянини, проте то було під час навчання. Але коли в погребі здригаєшся всім тілом разом із землею, то мимохіть тебе накриває страх.
Нас привезли до Гродівки Донецької області, згодом розподілили до батальйону, який дислокувався в селі Водяному. Командир роти, мій товариш з позивним «Вітер», виносив поранених на своїх плечах. Коли я чув, як по рації передають повідомлення «Соколу» (мій позивний), уже по голосу розумів, що трапилося. У будь-якій ситуації весь колектив медпункту був готовий до роботи, ні в кого не виникало відчуття, що поранений — чужа тобі людина. Це військовослужбовець, твій побратим, він захищає батьківщину. Ми один одного вивчили настільки, що розуміли з півпогляду.
У нашому медпункті (начальник — фельдшер із Житомира Микола Бордюк) був крім мене ще хірург Валерій Рибак з Рівного. Віктор Бойдашевський — київський підприємець з ветеринарною освітою — так опанував техніку надання допомоги, що у будь-який момент міг нас замінити. Так само і Андрій Кирильчук з Полтавщини, фельдшер швидкої допомоги. Коли б армія мала таких хлопців, як у нашому медпункті, то лікарі на передових позиціях були б не потрібні — достатньо кваліфікованих фельдшерів і медбратів, котрі понюхали пороху. Якби довелося повторно стати до лав з моїми побратимами — не вагався б і хвилини.
Варто зазначити, що до зони АТО часто мобілізують людей, які раніше не стикалися з бойовими травмами й пораненнями. Тож перший досвід викликає в них паніку. Це спочатку притаманно всім, особливо тим, хто ніколи не бачив крові, помираючих. Люди, як правило, лякаються таких ситуацій і, намагаючись бодай чимось допомогти, часто роблять це неправильно. При розподілі до нашої медичної роти потрапили мобілізовані, котрі не були дотичні до медицини. Підходили і просили показати, як надавати першу медичну допомогу. Також ми неодноразово їздили підрозділами. Спочатку спонукали військових до навчання, а потім, коли чийогось товариша поранило осколком чи контузило, коли хлопці пережили втрати побратимів, то самі відчули потребу в умінні надавати медичну допомогу. От тоді ми вже не вмовляли їх вчитися.
Заважає бюрократія
Кожен медикамент вимагає певного — правильного — списання. А це велика бюрократична тяганина. На передовій — не до паперової роботи. Ми працювали здебільшого з медикаментами, які поставляли волонтери, бо їх не треба було списувати. Волонтери нам довіряли і звітності не вимагали. Співпраця була чітко налагоджена: запитували, що треба, й привозили чи передавали. Брали малими партіями, щоб препарати не псувалися.
Відповідно до чинного законодавства при наданні медичної допомоги можна застосовувати лише ліки, вироблені в Україні. Але якщо порівняти, наприклад, «Диклофенак» вітчизняного виробництва із закордонним аналогом («Диклобер®»), то різниця в силі знеболювального ефекту разюча, і не на користь нашого препарату. Це стосується майже всіх лікарських засобів. Скажімо, імпортна транексамова кислота набагато ефективніша щодо згортання крові, бо в ній вища концентрація діючої речовини, порівняно з таким самим вітчизняним препаратом.
«Просте» завдання
Наше завдання було досить «простим»: ми мали робити все для того, аби «300-й» не став «200-м», тобто стабілізувати та полегшити стан поранених середнього ступеня тяжкості й дати можливість вижити важким.
Найближча лікарня була в Селідовому, за 40 км. Туди возили важкопоранених. Транспорт — також волонтерський. Від нашого медпункту бійців доправляли вантажним мерседесом, отриманим від волонтерів з міста Долина. Дуже виручала ця потужна машина на початку зими і на провесні, коли на дорозі — колії завглибшки 50-60 см, й УАЗ пройти не може. Окрема медична рота мала інжекторні УАЗи. Везти поранених по бездоріжжю, коли все у воронках, а водій тисне на газ, треба надійною машиною. У зоні бойових дій — якась особлива тиша, і серед отого дикого затишшя далеко чути рух автівок. Сепаратисти реагують миттєво, тому слід пересуватися дуже швидко, «перелітаючи» через вибоїни.
Розгортати госпіталь у районі бойових дій немає сенсу. Ми з Водяного до Селідова доправляли поранених за 20 хв. Там — цивільна лікарня, але спочатку наші бійці дуже боялися туди потрапити. Львівські лікарі Андрій та Роман Собки започаткували в Селідовому надання меддопомоги військовим. Їх справу продовжив ще один львів’янин, Андрій Соболтан, який дуже багато зробив для створення методики виведення поранених із важкого стану. Таких потерпілих потім доправляли до 66-го військового госпіталю в Красноармійську. Якщо стан пораненого тяжкий, але транспортабельний, то вертоліт забирав бійця до Дніпропетровська. Дуже важко бути біля воїна, що, усвідомлюючи свій важкий стан, просить переказати рідним останні слова… Тому ми робили все залежне від нас, аби бійців іншим медзакладам передати живими. Слава Богу, за час моєї служби ніхто із доставлених на наш медпункт поранених не помер.
На передовій я не бачив військових лікарів
Усіх, хто навчається в медакадеміях, я б після інтернатури направляв спочатку до військових частин. Чому зараз виникла потреба у цивільних лікарях? Бо політика держави щодо військової медицини не зовсім правильна. Якщо лікар вирішив стати військовим медиком, то він не має націлювати себе на спокійну службу й ходити в білому халаті та капцях. І взагалі, майбутні медики, незалежно від статі, повинні побувати на полігоні, спробувати надати меддопомогу при навчаннях і зрозуміти особливості своїх дій у бойових умовах. Багатьом лікарям заважає лікарська чисторукість та інтелігентність, а треба іноді стати на коліна в багнюку, щоб врятувати бійця.
Більшість випускників військових медичних академій прагнуть працювати в госпіталях, бо там тепло й затишно. Вони практично не знають, що таке «аватаризм», з яким стикаються на полігонах, коли, приміром, бійця тіпає від алкогольного делірію. В оточуючих це викликає паніку, вони кличуть на допомогу медика. Ми, звісно, рятуємо, але де військові лікарі, в обов’язки яких входить робота з таким контингентом? Один із них на моє запитання відповів, що в нього — прийом, тобто обслуговування цивільного населення в госпіталі за окрему плату.
На передовій я не бачив військових лікарів, окрім медиків 66-го військового мобільного госпіталю. Натомість на передових позиціях — цивільні медики. Розумію, що це наш обов’язок, бо війна, але не всі ми готові до такого.
Вважаю: кожен повинен займатися своєю справою. Чоботар — ремонтувати чоботи, цивільний лікар — працювати в тилу. А прямий обов’язок військових медиків — рятувати бійців на полі бою й у прифронтових госпіталях.
Людмила СТРАЖНИК, спеціально для «ВЗ», м. Івано-Франківськ
