«Це було так захоплююче, драйвово, сповнено бурхливими емоціями, злетами та падіннями!» Ні, це не про відвідини американських гірок. Так студентка другого курсу Тернопільського національного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського Аліна Томків описує свої враження від навчання за спеціальністю «Парамедик». Навчальний рік, котрий минув, дав можливість упевнитися: вона на правильному шляху і зовсім не шкодує, що обрала цей досить екстремальний і невідомий поки що у вітчизняній медицині фах.
«Я вважаю, що рятувати людські життя за різних невідкладних станів — у ДТП, надзвичайних ситуаціях, зоні бойових дій — одна з найшляхетніших справ. На щастя, у моєму житті не було подібних подій, але мені, як і, напевне, кожному з нас, доводилося бачити роботу наших фельдшерських бригад. На жаль, не всі фахівці ЕМД готові вдосконалюватися, іти в ногу з часом, освоювати європейські протоколи та стандарти надання невідкладної меддопомоги. От я й подумала, а чому б не розпочати із себе?
На першому занятті із симуляційного навчання, де викладачі задіяли всі стресові чинники — дим, шум, крики, темряву і, звісно, пораненого пацієнта, я не розгубилася, не злякалася, а навпаки — чітко визначила, що потрібно робити. Відтак, зрозуміла — це моє.
Не завдяки, а всупереч
Коли ж вступала до ТНМУ, мої батьки й гадки не мали, куди саме я подала заяву, думали: на «Лікарську справу». А я не наважувалася сказати, що обрала спеціальність «Парамедик». Досить високі бали із ЗНО стали перепусткою до навчання: я пройшла, до того ж на бюджетну форму. Втім, батьки були приголомшені, коли дізналися про спеціальність. Вмовляли, обіцяли оплатити навчання за контрактом, аби я змінила свій вибір. Але я не здалася, бо була впевнена: це саме те, про що мріяла.
Зрештою зрозуміла, що не помилилася, бо за перший рік навчання у виші отримала навіть більше, ніж сподівалася. Нам організували навчання за європейською моделлю, де студент і викладач — повноцінні партнери. Немає нудних лекцій, навпаки, нас постійно мотивують дискутувати, ставити запитання, усі симуляційні події відбуваються в режимі реального часу. Найбільше захоплення викликав, звісно, симуляційний центр. Тут ми відпрацьовуємо навички разом із викладачами — практикуючими лікарями служби ЕМД.
За міжнародними стандартами
Сотні навчальних годин, запам’ятовування великих обсягів теоретичного матеріалу та поєднання вивченого з практичними навичками — звісно, для нас, вчорашніх школярів, було доволі нелегко. Здавалося, що цей марафон ніколи не завершиться, але одночасно було й дуже цікаво. Неабияк допомогли й іноземні інструктори з Литовської асоціації парамедиків — Рітіс Малашаускас і Томас Гуркас. А з польськими інструкторами ми контактували під час конференцій і змагань бригад ЕМД «Тернопільський Олімп» і «Кременецькі медичні раллі» — вони приділили нам стільки часу, наскільки це було можливо в межах такого формату. Але то був вагомий досвід, бо дав змогу відчути себе частинкою великої міжнародної спільноти парамедиків.
Після першого семестру Литовська асоціація парамедиків надала можливість кращим студентам безкоштовно пройти курс «Професійна робота парамедика за травми». За його підсумками кілька студентів, і я в тому числі, склали іспит й отримали сертифікат міжнародного зразка.
На базі центру симуляційного навчання ми також пройшли курси, які проводили українські інструктори, зокрема, «Базова підтримка життя» (BLS). Можемо цим навіть похизуватися, бо зараз їх проходять фельдшери ЕМД, а майже всі наші студенти вже мають сертифікати. Я також склала іспит на звання інструктора, а це означає, що можу передавати знання іншим. Наразі проходжу практику зі стажування, займаюся зі студентами, а інколи — з фельдшерами в нашому симуляційному центрі.
Нетрадиційний підхід в підготовці парамедиків себе виправдовує
Одним із найважливіших, на мою думку, є курс командної взаємодії та розвитку комунікативних здібностей під час надання екстреної медичної допомоги. Для цього нам створювали симуляційні завдання, аби в режимі реального часу із залученням різних чинників — стресових ситуацій, неадекватних пацієнтів — ми могли працювати й апробувати командну роботу. Усі симуляції — не просто вигадка тренерів, а реальні випадки, узяті з практики бригад ЕМД в Україні.
Варто зазначити: більшість фахових дисциплін нам викладають цілком нестандартно. Не всі нинішні студенти й повірять, що процес навчання може відбуватися… на килимі, коли викладач перебуває «на одному рівні» зі студентами. Щоправда, на мій погляд, такі базові дисципліни, як анатомія, фізіологія тощо, мали б бути адаптовані до спеціальності «Парамедик», бо нам довелося вивчати предмети, розраховані на студентів, котрі опановують «Лікарську справу».
Ми вже вміємо проводити доволі складні маніпуляції — серецево-легеневу реанімацію, відновлення прохідності дихальних шляхів, інтубацію трахеї, декомпресійну пункцію в плевральну порожнину, внутрішньовенний доступ. Здавалося, нібито нічого складного немає, коли ці техніки застосовує фахівець. А нам довелося докласти неабияких зусиль, бо ми, крім усього, мали виконувати їх у різних, доволі незвичних ситуаціях: у кареті швидкої допомоги, яку «трясе» на наших дорогах, серед родичів постраждалих, котрі галасують і заважають працювати, тощо. Іноземні інструктори провели спеціальні тренінги для засвоєння правильної послідовності дій у таких умовах.
Крім того, дуже важливо навчитися приймати швидкі рішення, адже ти не маєш права на помилку. Зрозуміло, це не просто, але ми й надалі готові вчитися — контролювати свої емоції, визначати пріоритети, правильно комунікувати в команді ЕМД, із родичами та постраждалим. Під час вивчення предмету «Психологія кризових станів» ми тренували психологічну стійкість, працювали над собою, бо дуже важливо за цих ситуацій уміти зберегти самовладання, а потім зняти напругу. Деякі техніки ми застосовуємо уже зараз, наприклад, під час іспитів.
Здається, рік — це зовсім мало, аби цілком опанувати професію, але достатньо, щоб зрозуміти: цій справі я хочу присвятити своє життя. Шлях парамедика від місця події до приймального відділення нелегкий, але мета того варта: врятувати найцінніший ресурс — людину».
Лариса Лукащук, спеціально для “ВЗ”
Все вірно і все правильно. Поки молодий, то є бажання всьому вчитися, все відбувається на ентузіазмі, все хочеться тому, що цікаво. Я відпрацював на ентузіазмі важкі роки 90 практично без зарплати та ще із затримкою, 2000, з мізерною зарплатою знову на особистому ентузіазмі, і самовдосконаленні. Все життя практично віддав ЕМД, працював для людей, для держави, знаючи що буде мізерною пенсія. Моя сім’я не додала, обмежувалися діти навчанням у музичній школі, хореографічному мистецтві, інших гуртках, тому що я люблю свою професію і роботу, тому, що я працюю на державу і людей , які в цій державі живуть. Я на сьогоднішній день пзобов’язаний знову платити гроші задля свого навчання тому, що реформи, і скоро такої професії як фельдшер не буде, потрібно стати парамедик. Дуже вдячний всім реформатора м, котрі думають тільки за гроші. Запитання просте, чому мене неможуть вдосконалити за кошти держави, на яку я ввесь час працював за мізер на ентузіазмі. Я хочу знати і отримувати знання за кошти держави, а не знову за ті гроші що потребує моя сім’я.