Наталія Боровська: Сімейний лікар — не професія, а спосіб життя

Чому саме сімейна медицина?

Нещодавно я опанувала так звану вузьку спеціальність — ендокринологію. І ще більше переконалася в тому, що всі лікарі повинні спочатку певний час попрацювати у сфері сімейної медицини. Це неоціненний досвід! Сімейний лікар постійно стикається з найрізноманітнішими випадками, отже, йому доводиться бути і терапевтом, і педіатром, і хірургом, і отоларингологом, і офтальмологом водночас. І завдяки цьому він має змогу дивитися на проблему хворого не як «вузький» фахівець, бачити загальну картину й відтак лікувати не окрему недугу, а людину загалом. Сімейна медицина приваблює мене саме тим, що передбачає найширший рівень компетенції. На мою думку, іти у вузькопрофільні спеціалісти одразу після закінчення університету немає сенсу. Тільки пройшовши школу первинки, можна стати висококласним фахівцем.

Головна професійна мета і як її досягти?

Найбільше я прагну, аби в Україні медична допомога таки піднялася на європейський рівень. Наші пацієнти заслуговують на кваліфіковану медицину, сучасні методи дослідження, доступні всім без винятку. А для цього необхідно створити таку, як за кордоном, діагностичну базу. Перші й найважливіші кроки для цього вже зроблено, тож я впевнена: нам усе вдасться.

Крім того, хочу, щоб ми мали змогу працювати за протоколами — вони повинні бути ретельно виписаними по кожному захворюванню, а також враховувати вітчизняні реалії. Наразі в більшості випадків я орієнтуюся на європейські протоколи лікування, адже національні рекомендації є лише з деяких хвороб.

Ще одна моя мета — широке втілення профілактичної медицини, бо ж відомо: краще запобігти захворюванню, аніж його лікувати. Сімейна ж медицина і спрямована на формування здорового суспільства. Сподіваюся, що в межах моєї компетенції мені вдається виконувати цю роботу максимально ефективно.

Ваш найбільший професійний успіх?

Довіра пацієнтів. Я уклала дек­ларацію із 2061 пацієнтом, і досі приходять люди, які хочуть лікуватися саме в мене. На жаль, мушу їм відмовляти, бо вже виконала норматив. Однак вважаю: якщо до тебе йдуть люди, якщо вони хочуть у тебе лікуватися, то ти на своє­му місці.

Ще одне професійне досягнення, котрим пишаюся, — курс спеціалізації з ендокринології, який я нещодавно пройшла. Надалі, коли кількість «вузьких» спеціалістів зменшуватиметься, я зможу самостійно вести ендокринологічних пацієнтів, яких у мене чимало. До речі, завдяки знанням з ендокринології мені нещодавно вдалося буквально повернути до життя хворого на цукровий діабет. Чоловік звернувся з приводу головного болю. Зумовити такий стан можуть різні чинники, але в анамнезі у хворого був цукровий діабет, і я запідоз­рила в нього гіпоглікемічну кому. У кабінеті хворому стало зовсім зле. Я виміряла рівень глюкози, надала необхідну допомогу, і пацієнт прийшов до тями. Потім його госпіталізували до ендокринологічного відділення, де він пройшов курс відповідного лікування. А не зорієнтувалася б миттєво — передбачити наслідки було б важко…

Пацієнт для вас це…

…людина, яка потребує не тільки медичної, а й психологічної допомоги. До нас приходять пацієнти з різними проблемами, зокрема й у стані стресу. Вони діляться не лише інформацією про самопочуття, а й часто — наболілим. Тож, на мою думку, кожний сімейний лікар має бути не тільки класним спеціалістом з надання медичної допомоги, а й психологом, вміти лікувати і душу. Коли чую: «Дякую, лікарю, мені стало набагато краще після нашого з вами спілкування», то розумію, що я на правильному шляху.

А ще я вважаю, що сімейний лікар повинен бути для хворого не ментором, а товаришем. Завжди кажу своїм пацієнтам: «Ми займаємося однією справою — дбаємо про ваше здоров’я». Постійно пояснюю, чому призначаю саме такі дослідження чи препарати, разом обговорюємо результати лікування. І я бачу, що людина в такому разі значно свідоміше ставиться до свого здоров’я і більше довіряє лікарю.

Що найскладніше в роботі сімейного лікаря?

Витримувати колосальне навантаження, бо потрібно бути на зв’язку 24 години на добу. Я отримую близько 50 дзвінків, переважно у вечірній або нічний час. У такі моменти треба миттєво сконцентруватися, щоб не пропустити важливих симптомів і зорієнтувати хворого: випити знеболювальне та ліки, прописані лікарем, чи негайно викликати швидку, бо в нього передінсультний стан чи проривна виразка. Це справді важко, оскільки як сімейний лікар я беру на себе велику відповідальність, отже, мушу добре знати стан здоров’я своїх пацієнтів та їх хронічні недуги.

Буває, що все кидаю й уночі або вранці йду до хворого, бо хвилююся за нього. Так, формально сімейний лікар може не ходити на виклики, але ж ніхто не скасовував відповідальності лікаря за свого хворого. Виходить, що сімейний лікар — це не професія, а спосіб життя. До того ж у кожного з нас — сім’я, рідні, які теж хочуть уваги, й іноді буває дуже складно все це поєднати.

У медицині взагалі немає легкої спеціальності, бо ти маєш справу з хворою людиною і пропускаєш крізь себе її проблеми, і не лише медичні. Скажімо, іноді ми стаємо й економістами — коли хворий не має грошей на лікування, шукаємо дешевші аналоги пот­рібних препаратів, а часом і спонсорську допомогу.

Трапляється, пацієнт відмовляється від стаціонарного лікування, бо не може дозволити собі такі витрати чи ж у нього немає змоги полишити дім і родину. Тож мусимо лікувати його амбулаторно, а це додаткова відповідальність. І коли говорять про професійне вигорання медиків, я точно знаю, про що йдеться. Мені впоратися із цим допомагають родина, активний відпочинок, а ще — розуміння того, що я роблю дуже потрібну людям справу.