За прогнозами експертів ВООЗ, у XXI столітті патологія системи органів травлення посяде одне з провідних місць у структурі захворюваності населення світу (нарівні з серцево-судинними хворобами). Щороку відмічається чітка статистична тенденція до її зростання. Україна особливо стрімко нарощує темпи гастроентерологічної захворюваності. Вже сьогодні недуги шлунково-кишкового тракту у структурі поширеності всіх хвороб в Україні посідають третє місце, а в структурі загальної захворюваності — сьоме. Про стан гастроентерологічної служби, її проблеми та перспективи — наша розмова з членом-кореспондентом НАМН України, завідувачкою кафедри гастроентерології, дієтології і ендоскопії НМАПО імені П.Л. Шупика, професором Наталією Харченко.
Наталія Харченко, член-кореспондент НАМН України, завідувачка кафедри гастроентерології, дієтології і ендоскопії НМАПО імені П.Л. Шупика, професор— У 2013 році амбулаторно-поліклінічними закладами було зареєстровано 7 млн 100 тис. випадків захворювань органів травлення, тобто кожний 6 пацієнт звертався з приводу зазначених хвороб. На жаль, наша статистика не враховує значної кількості пацієнтів, які лікуються у приватних клініках або не за місцем проживання. Крім того, впродовж тривалого часу вона взагалі «не бачила» окремих нозологій. Лише тепер нам вдалося домогтися змін форм статистичної звітності. Нарешті до неї включено такі захворювання, як гастроезофагеальна рефлюксна хвороба, диспепсія, синдром подразненого кишечнику (СПК), хвороба Крона, неспецифічний виразковий коліт (НВК) та целіакія, що дає змогу мати об’єктивнішу й повнішу статистичну інформацію щодо захворюваності та поширеності хвороб органів травлення серед дорослого населення України. Для прикладу: поширеність СПК у світі реєструється на рівні 20%, у нас — 0,05%! Якщо немає відповідної графи у статистиці, діагноз «випадає». До того ж і медична страховка в нашій країні не оплачує лікування СПК, тож лікарі просто не встановлюють хворим цей діагноз. Натомість інший приклад: за статистикою, в Україні за останні 10 років поширеність захворювань підшлункової залози збільшилась практично удвічі (у 2012 році рівень захворюваності на цю патологію становив 226 випадків на 100 тис. населення, поширеність — 2471 на 100 тис. населення). Однак таке зростання не знаходить об’єктивного пояснення — найімовірніше, має місце гіпердіагностика, коли будь-який біль та явища диспепсії у хворого наші лікарі оцінюють як хронічний панкреатит (ХП). Порівняймо: захворюваність на ХП в країнах Європи становить 4-8 випадків на 100 тис. населення, а поширеність — 25 випадків відповідно.
ВЗ Тоді виникає сумнів — чи компетентні наші лікарі у гастроентерологічних питаннях? Особливо це стосується сімейних лікарів, на яких сьогодні покладено і профілактику, і виявлення хвороб різного профілю.
— Поки що сімейні лікарі не можуть упоратися з цими завданнями, адже в нашій країні сімейна медицина перебуває на етапі становлення. Лікар «первинки» виконує хіба що функції диспетчера між вузькоспеціалізованими фахівцями, тому скорочення лікарів-гастроентерологів недопустиме. Тим більше, що в Україні рівень забезпеченості такими фахівцями приблизно такий, як і в розвинених країнах світу (де, до речі, сімейна медицина вже давно функціонує). Комітет освіти OMGE рекомендує 1 лікаря-гастроентеролога на 50 тис. населення (в Україні — 0,22 на 10 тис.). За загальною кількістю лікарів-гастроентерологів Україна поступається лише Іспанії, Німеччині та Франції.
Останнім часом гастроентерологічна служба в Україні дещо скорочується. Якби це стосувалося лише стаціонарної ланки (за останні 5 років у лікарняних закладах системи МОЗ скорочено приблизно 500 гастроентерологічних ліжок), то це не позначилося б так негативно, як скорочення гастроентерологічних кабінетів (у 2009 році їх було 516, у 2014 р. залишилися 463). На тлі зменшення кількості посад лікарів-гастроентерологів усе це знижує доступність та якість надання спеціалізованої допомоги населенню. Тоді про який розвиток амбулаторної ланки ми говоримо? Сімейний лікар, навіть добре навчений, не замінить гастроентеролога. У кращому разі він дотримуватиметься вказівок гастроентеролога щодо ведення хворого. Більше того, важливо розвивати спеціалізовані види медичної допомоги на амбулаторно-поліклінічному етапі, як це роблять у всьому світі.
ВЗ Підготовка лікарів-гастроентерологів в Україні орієнтована на таку високу планку?
— На жаль, наші фахівці відстають за рівнем знань та вмінь від своїх зарубіжних колег. У країнах ЄС, США, Азії гастроентеролог — це лікар, який самостійно проводить ендоскопічні та ультрасонографічні дослідження! А для щорічного підтвердження ліцензії на право працювати гастроентерологом лікар повинен не лише прослухати 18 годин лекцій, а й самостійно зробити 300 ендоскопічних досліджень (із них 100 колоноскопій, 50 ректоскопій), 300 УЗД органів черевної порожнини та 50 біопсій печінки. У нас навчаються ординатори з Ірану, Іраку, Афганістану, з країн Африки — і вони також не уявляють гастроентерології без ендоскопії. Тобто всі гастроентерологи світу роблять щось руками, а в Україні це здебільшого «лікарі розмовного жанру».
У 2009 році, незважаючи на значний опір на всіх рівнях (від МОЗ до пересічних лікарів), нам все ж вдалося вирішити питання щодо запровадження нових кваліфікаційних характеристик лікаря-гастроентеролога, які передбачають, що лікарі першої та вищої кваліфікації повинні вміти проводити діагностичну ЕГДС та ректосигмоскопію. Це було значним проривом і водночас ми зрозуміли, як важко ламати стереотипи. Але це потрібно робити, тим більше, що ми рівняємося на європейські стандарти. Згадані вимоги стосувалися тільки тих лікарів, які претендують на отримання вищих категорій, а не на їх підтвердження. Тобто ми не намагаємось перевчити всіх, особливо людей старшого покоління, ми висуваємо вищі (наближені до світових) вимоги для молодого покоління лікарів, які проходять спеціалізацію. Це — наше майбутнє і на нього потрібно працювати вже зараз! Відповідно, була розроблена та затверджена програма спеціалізації (6 місяців), спрямована на поглиблену підготовку лікарів-гастроентерологів і на те, щоб вони отримали практичні навички проведення ректосигмоскопії та ознайомилися з діагностичною езофагогастродуоденоскопією.
ВЗ Діагностика — лише половина справи. Чи мають українські гастроентерологи сучасні настанови і протоколи лікування?
— Скажу відверто, мене дуже дивує те, що в МОЗ надзвичайно повільно розглядаються і затверджуються відповідні документи. Водночас нас звинувачують у тому, що ми повільно їх розробляємо. Наведу приклад: клінічні настанови та протоколи лікування виразкової хвороби, панкреатиту ми віддали на затвердження в МОЗ (уже після їх обговорення) ще на початку грудня минулого року. Жодних зауважень щодо них ми не отримали, однак протоколи не затверджуються ось уже півроку! На початку травня подали на громадське обговорення та затвердження відпрацьовані протоколи по гепатитах — результат той самий. Підозрюю, що такими темпами затверджені в Україні протоколи застаріють! При тому, що це велика робота, яка потребувала багато часу та сил від усіх членів робочої групи. Втім, незважаючи на те, що працювати іноді доводиться «наперекір» обставинам, на сьогодні вже вдалося затвердити настанови та протоколи з гастроезофагеальної рефлюксної хвороби, диспепсії та ін. У роботі — настанови та протоколи з хронічних запальних захворювань кишечнику.
ВЗ Матеріально-технічне забезпечення закладів охорони здоров’я достатнє для того, щоб втілити ці рекомендації?
— Щоб реально поліпшити якість надання гастроентерологічної допомоги населенню, створюються обласні гастроентерологічні центри, які дооснащуються необхідним сучасним обладнанням. Нераціонально розпорошувати обладнання по всьому місту, тим більше, що його не завжди вистачає, та й якість не завжди відповідає вимогам. У високоспеціалізованих центрах третинної допомоги така концентрація ресурсів є виправданою. Добре працюють гастроцентри у Києві, Житомирі, Дніпропетровську та деяких інших обласних центрах. До того ж завданням таких центрів є не лише консультування і лікування хворих, а й організаційно-методична робота зі спеціалізованими відділеннями та кабінетами гастроентерологічного профілю, підготовка лікарів з актуальних питань гастроентерології, наукова робота.
Втім, забезпечення необхідного фінансування і зміцнення матеріально-технічної бази гастроентерологічних центрів — завдання держави. Пільгове лікування хворих на гострі та хронічні вірусні гепатити, цироз печінки тощо, використання дороговартісних хірургічних (ендоскопічних) методів також неможливі без відповідної державної підтримки. Потрібно прийняти національні програми, спрямовані на вдосконалення діагностики та лікування захворювань органів травлення, асоційованих з інфекцією Н.pylori, поліпшення діагностики та результатів лікування вірусних уражень печінки, своєчасне виявлення і лікування передракових змін органів травлення, неспецифічного виразкового коліту, хвороби Крона. Лише за таких сприятливих умов можна розраховувати на відчутні успіхи у профілактиці та лікуванні гастроентерологічних захворювань в Україні, що означає збереження здоров’я і працездатності мільйонів людей. Зі свого боку, наші лікарі-гастроентерологи мають долучитися до цієї місії, оволодіваючи сучасними знаннями й навичками.
ВЗ У них існує така можливість?
— Так, вони можуть підвищувати свій професійний рівень у закладах післядипломної освіти. Також необхідно пам’ятати про нові технології. Зокрема, впровадження телемедицини відкриває широкі можливості для надання консультативних та інших послуг, навчання на робочому місці, конференцій, клінічних розборів у режимі online, які ми й проводимо. З цією ж метою необхідно використовувати такі форми навчання, як короткотривалі школи, гастроентерологічні з’їзди, тижні, конференції, симпозіуми.
Із 1998 року в Україні працює Національна школа гастроентерологів, гепатологів, яка стала популярною серед гастроентерологів, сімейних лікарів, терапевтів, педіатрів та лікарів інших спеціальностей. А у 2012 році НМАПО імені
П.Л. Шупика уклала угоду про співпрацю з Європейською Асоціацією Гастроентерології, Ендоскопії та Нутриціології (EAGEN). Комітет із післядипломної освіти EAGEN на чолі з професором П. Мальфентайнером уже два роки поспіль проводить курси з післядипломної освіти для наших лікарів. У якості лекторів — провідні вчені та відомі лікарі-практики світу. Щорічні засідання Школи, виїзні сесії, які проводяться кілька разів на рік, конференції online, курси спеціалізації, тематичного удосконалення, передатестаційної підготовки — все це формує струнку систему післядипломної освіти лікарів-гастроентерологів в Україні, яка й надалі розвиватиметься та вдосконалюватиметься.
Розмову вела Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
