Використання неадаптованих міжнародних протоколів змушує панікувати лікарів абсолютно всіх спеціалізацій. Таке директивне рішення позбавлене будь-якого раціонального підґрунтя. Чи готові наші практикуючі лікарі зокрема й українська медицина загалом до світлого майбутнього тут і зараз?
Олексій ЄРОШКІН, лікар-нейрохірург Центрального госпіталю МВС України, провідний спеціаліст-альголог, кандидат медичних наук
Але треба пам’ятати, що жодна медична установа Європи не «живе» за єдиним медичним протоколом. Мало того, що протоколи адаптовані під економічні й матеріально-технічні реалії кожної країни, їх ще й «підігнано» під об’єктивну ситуацію конкретного медичного закладу! Така локальна адаптація значно спрошує сприйняття протоколів лікарями, адже увагу акцентовано лише на тому, що впроваджено в межах клініки.
Українські медичні заклади працюють у деякому хаосі: є купа старих методик і періодично з’являються новітні технології та фармакологічні препарати. Звичайно, усе це треба уніфікувати й стандартизувати. Це питання дуже актуальне, бо зараз переважно кожен лікує так, як йому заманеться.
Ця «боротьба за стандартизацію» виникла не сьогодні, просто зараз її почали активно обговорювати. Але питання необхідності створення протоколів порушувалося періодично й до цього. З власного досвіду можу розповісти, як нещодавно відбувалася локальна адаптація українських протоколів під потреби нашого закладу. До того часу ми працювали за протоколами, створеними робочою групою при Інституті нейрохірургії ім. А. П. Ромоданова НАМН України, котрі мали лише рекомендаційний характер. На мою думку, ці рекомендації досить чітко відображали як теоретичні, так і практичні аспекти нозологій. Вони були досить актуальними, адже створювалися приблизно в 2010 році. Проте протягом трьох місяців наше відділення працювало над цими документами, щоб адаптувати їх під себе, бо не весь спектр послуг, зазначений у рекомендаціях, ми могли запропонувати пацієнтам. Ми виділили ту кількість нозологій, з якими працювали, й підготували методики на кожну. У підсумку отримали 30 локальних клінічних протоколів. Наразі ми надаємо медичну допомогу в рамках рекомендацій провідної медичної установи, але з нашими адаптацією й корективами. Буквально нещодавно якість роботи нашого відділення було оцінено з урахуванням строків госпіталізації й виконання адаптованих клінічних протоколів. І ми можемо створити певні критерії та об’єктивно оцінити рівень надання медичних послуг.
Не варто думати, що стандартизація й уніфікація — процес одноразовий. Як у Європі, так і в Україні клінічні протоколи мусять переглядатися приблизно кожні п’ять років. Нові методики та можливості також мають протоколюватися. Наприклад, якщо розглядати нейрохірургію, то на зміну старим методикам хірургічного втручання приходить низка малоінвазивних технік, що значно полегшують і роботу спеціалістам, і життя пацієнтам. За п’ять років їх накопичується досить багато. Відповідно до цього під час використання нової методики змінюються й терміни госпіталізації та реабілітаційного періоду. Усе це потрібно враховувати. Зараз у разі появи нової методики або методу терапевтичного лікування ми здобуваємо цей досвід за кордоном і запроваджуємо його спершу не в клінічних протоколах, а на практиці. Звичайно, зміни мають зазначатися в історіях хвороб, щоб згодом бути внесеними до протоколів чи настанов. Кілька років витрачається на «обкатку» методики, і коли вона вже стає звичною, її документують. Але бувають випадки, коли новий метод лікування вноситься в протоколи одразу: наприклад, так було із радіочастотною методикою лікування больових синдромів. Переглядом протоколів і настанов, визначенням їх актуальності та сучасності мають займатися спеціалізовані групи при провідних медичних закладах та науково-дослідних інститутах.
Чесно кажучи, у нашому нейрохірургічному середовищі про європейські англомовні протоколи не йдеться. Ті, хто позиціонує себе як «лікар, що працює за європейським протоколом», швидше видають бажане за дійсне. Звичайно, така тенденція є і має бути. Лікарі вже краще володіють іноземними мовами, активніше відвідують міжнародні конгреси та форуми. На таких заходах, як правило, ми і знайомимося з нюансами європейських протоколів. І варто сказати: коли 10 років тому під час свого першого стажування за кордоном мені здавалося, що між медициною Німеччини й України прірва, то зараз ситуація виглядає не такою вже й критичною. У форматі наших наукових конференцій приймаються певні резолюції щодо змін у національних клінічних протоколах — і це, однозначно, крок уперед.
Прагнути до європейських стандартів надання медичної допомоги, а отже, й до опанування європейськими клінічними протоколами ми будемо. Але нав’язувати їх неадаптованими — нісенітниця! Звичайно, це можна вчинити декларативно, але в жодній практичній площині воно не знайде адекватного відображення. Наразі ми не готові до роботи за європейськими протоколами. І не готові майже у всьому — в устаткуванні, матеріально-технічних аспектах, організації процесу, системі оцінювання якості тощо. Але є бажання, і це вже прогрес.
Записала Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
Можна тільки порадіти за те, що рівень знань з питань клінічних протоколів у лікарів набагато вищий ніж у “реформаторів” МОЗ України. Без адаптації клінічні настанови, не використовують в країнах, які їх не створюють. І якщо МОЗ “призначило” неадаптовані клінічні настанови у якості клінічних протоколів для лікарень, то МОЗ має і забезпечити іх ресурсну складову для виконання у ЗОЗ України. Отже, як результат – МОЗ діє безграмотно, не за європейськими підходами програми ADAPTE і безвідповідально до лікарів і пацієнтів оскільки не забезпечує ресурсами виконання клінічних настанов (у розумінні МОЗ клінічних протоколів).
щоб змінити сістему – з неї треба вийти: нісенітниця працювати в сістемі Парацельса, який стверджував, що “все є отрута і все є ліки, і тільки доза робить ліки отрутою і отруту ліками”, тому від “дози” треба відмовитись! Майбутній страховій медицині отрута не потрібна – вона не може існувати разом з отрутою! Реформа можлива тільки в одному випадку, якщо змінити вимір і цей вимір має назву концентрація, а змінюючи концетрацію, згідно з Основним біологічним законом, з’являється можливість впливу на організм, що підтверджується не тільки “доказовою” медициною, а і філософським законом “Переходу кількості в якість.” Традиційна медицина буде битись на смерть, але тільки громада зможе перемогти в битві за життя. Сістема Парацельса дає право лікарю помилятись, а відповідальність бере на себе МОЗ, тобто, ніхто!,тому треба позбавити лікаря цієї можливості і тим самим захистити громадян від лікарських помилок, а лікаря від в’язниці. Всі ліки Біологічної Терапії, не маючи побічної дії, не труять організм, покращують життя громадян, подовжуючи його, і лікування може бути, дійсно, безкоштовним згідно Конституції і значно ефективнішим