Часто статут і здоровий глузд на фронті є поняттями несумісними. Ті, хто змушує фахових лікарів марширувати, не здатні забезпечити надання меддопомоги в бойових умовах. І навпаки — ті, хто ще вчора навіть уявлення не мав про військові особливості, здатні й організувати роботу медсанчастини на високому рівні, й бойовий дух підтримувати, і, головне, рятувати життя бійців.
До військових дій готують за стандартами Другої світової
Олександр ФІЛОНЕНКО, хірург відділення інвазивної та ендокринної хірургії Чернігівської обласної лікарні, старший лейтенант медичної служби, старший ординатор медичного відділення медроти 1-ї гвардійської танкової бригадиПісля навчання нас розподілили по частинах, причому це робили без прив’язки до територіального розташування підрозділів. Але мені та моїм колегам пощастило: нас направили служити практично «на батьківщину» — у 1-шу гвардійську танкову бригаду з постійним місцем дислокації в смт Гончарівське Чернігівського району. З десяти лікарів, направлених до частини, п’ять були призвані з Чернігівщини. Щоправда, у Гончарівському ми перебували лічені дні й уже на початку травня відбули в зону АТО.
У міні-госпіталі лікували бійців і надавали допомогу місцевим
Наша частина дислокувалася в Донецькій області. За рік поміняли кілька місць: наші батальйонно-тактичні групи стояли під Волновахою, Маріуполем, Мар’їнкою, а пізніше й у місті Вугледар. Там, у полях та лісах, ми організували міні-госпіталь. До нас лікуванням хворих і поранених на базі медичної роти ніхто не займався: надавали на місці першу медичну допомогу, а потім евакуювали. Тож ми — група молодих, щойно мобілізованих лікарів за власною ініціативою і за допомогою волонтерів, які забезпечували нас необхідними медикаментами, організували медичну допомогу в повному обсязі та проводили повноцінне лікування, не вивозячи бійців з території медроти. Багато легкопоранених або не тяжкохворих не хотіли лягати в госпіталь, і ми їх лікували на місці, в амбулаторних умовах.
Ближче до зими, коли нас перевели у Вугледар (на той час я виконував обов’язки командира медроти), ми перебазували наш міні-госпіталь у будівлю Вугледарської міської лікарні й там надавали медичну допомогу не лише нашим солдатам, а і місцевим мешканцям. Жили на території лікарні, працювали цілодобово. У нас було два хірурги, анестезіолог, травматолог, терапевт і навіть уролог. Тож надавали весь спектр послуг: оперували, лікували терапевтично, проводили обстеження. А навколо — шахти, шахтні травми… Місцеві дізналися, що військові лікарі надають
безкоштовно медичну допомогу (чутка про це поширилася швидко), і до нас потягнулися люди. Населення стало нам довіряти, і, коли госпіталь передислокували, місцеві активісти звернулися до Голови цивільної адміністрації Андрія Сілича (пізніше він став міським Головою Вугледара), щоб він посприяв у поверненні медроти до міста. Цю петицію Андрій Юрійович передав нашому комбригу, і нас повернули до Вугледара. Тож стосунки з місцевим населенням були досить доброзичливими.
Звичайно, на Донбасі живуть різні люди, є й такі, що «вовком на тебе дивляться», але більшість — нормальні. Підходили, пропонували свою допомогу, зокрема забезпечували запчастинами, безкоштовно ремонтували санітарні машини. Перебуваючи у Вугледарі, ми домовилися із шахтарською їдальнею й отримували гаряче харчування для поранених.
На фронті лікарям завжди вистачає роботи
Незважаючи на Мінські угоди, артобстріли в зоні бойових дій не вщухали. Гуркіт чути було постійно, тільки іноді обстріли ставали інтенсивнішими, а іноді майже стихали. Удень, як правило, — тихо, уночі завжди стріляли. До обстрілів поступово звикаєш і вже практично не помічаєш. Навпаки, коли ввечері не стріляють, стає якось моторошно, починаєш думати: противник щось замислив.
Пацієнти в основному надходили з осколковими пораненнями, мінно-вибуховими травмами, опіками (це ж танкові війська, й від опіків нікуди не подінешся). Було чимало і побутових травм: переломів, розтягнень, вивихів, синців, порізів. Хтось невдало стрибнув з БТР або БМП, інший травмувався під час будівництва бліндажа, третій послизнувся в траншеї. Восени і взимку бійці хворіли на ГРВІ та бронхіти. Тобто роботи вистачало.
Легких лікували амбулаторно, важких відправляли в госпіталь: у 66-й, що перебував у Красноармійську (зараз місто Покровськ), або ж у 61-й із місцем дислокації Розівка (Запорізька область), пізніше — Володарське (біля Маріуполя). Звідти поранених, як правило, вивозили до Дніпра.
З евакуацією часто-густо виникали проблеми. На Донбасі така особливість ґрунту: якщо пройде дощ — бруд по коліно. Навіть гусенична техніка в’язне, що вже говорити про машини! Наші УАЗи не витримували, майже скрізь проходив лише ГАЗ-66, але і його іноді доводилося витягати. Техніка в нас була досить застарілою, проте якось викручувалися.
Волонтерська допомога
На фронті нам дуже допомагали волонтери, причому не тільки громадські організації, а й наші колеги, друзі, знайомі, знайомі знайомих… Вони забезпечували медикаментами, а
інструментарій ми привезли свій, адже на армійське постачання не дуже-то й розраховували. Хоча, звичайно, щось отримували й по лінії Міністерства оборони.
У третю-четверту хвилі мобілізації до бойових частин ще не дійшла індивідуальна аптечка нового зразка, у наших хлопців були старі радянські, але ми активно співпрацювали з волонтерами, і завдяки їх допомозі вдалося оновити індивідуальні засоби захисту бійців. Ми контактували з громадською організацією «Захист патріотів», яка проводила тренінги для солдатів. Тим, хто пройшов тренінг, видавали аптечку натівського зразка. Вважаю, що це правильний підхід: видавати аптечку тільки тому, хто зуміє нею правильно скористатися.
Армійські атавізми та нові погляди
Безперечно, в армії відбуваються позитивні зміни, але ще багато залишилося радянських атавізмів. Наприклад, мені досі не зрозуміло, навіщо збирати в медичній роті лікарів, а потім використовувати їх як санітарів. Надати першу невідкладну допомогу й евакуювати пораненого з поля бою зуміє і санінструктор, який пройшов мінімальну професійну підготовку. Вищої медичної освіти тут не потрібно. Деякі комбриги хваляться: у мене в кожному окопі сидить по хірургу. Ну і що тут хорошого? Лікарі займаються некваліфікованою працею. Якщо навіть академіку дати тільки джгут, він надаватиме таку саму допомогу, як і санітар. На жаль, у Міністерстві оборони цього не зрозуміли досі й продовжують укомплектовувати медичні роти лікарями, хоча за новою армійською інструкцією спеціалісти медроти повинні лише надавати первинну допомогу й евакуювати потерпілих. На мою особисту думку, треба або розширити функції медроти і надати можливість лікарям виконувати свою справу (ми це робили за власною ініціативою) або ж набирати в штати лише середній медичний персонал і санітарів, які пройшли мінімальний курс підготовки з тактичної медицини.
Крім того, в армії досі вважається цілком нормально, коли фельдшер командує лікарями, — саме так відбувалося в нашій частині, де командиром медроти був помічник лікаря. Звичайно, з часом ми навчилися «обходити» його накази і всі рішення про лікування хворих приймали без нього. Але в перші дні перебування в зоні АТО накази командира медроти нас просто шокували. Нам ще пощастило, начмедом у нас був військовий лікар, бойовий офіцер, з ним можна було вирішувати всі питання, у тому числі й щодо медзабезпечення. Гарні стосунки у нас склалися і з командиром бригади, начальником штабу та іншими командирами підрозділів, які нас завжди підтримували, — ми досі спілкуємося. Тож, порівняно з іншими, у нас було адекватне командування. Адже буває й гірше. Наприклад, під час перебування на навчаннях у Херсоні весь особовий склад бригади щодня примушували викладати дрова в лінієчку — це, на думку «вищого командування», як і марширування, значно «збільшує» обороноздатність української армії і підвищує її бойовий дух.
Але зараз в армії багато що змінюється на краще: у Збройні сили прийшли молоді хлопці, з новим мисленням і свідомістю, які розуміють, що головне — не «дрова скласти в рядочок». Колеги (а частина моїх друзів — молодих лікарів, із якими ділив бойові будні, залишилася на контрактну службу) у першу чергу думають, як врятувати бійця, а вже потім — як це зробити за статутом. І коли в армії лікар чинить не за статутом, а за обставинами, усе стає набагато зрозумілішим і адекватнішим.
Той, хто сказав, що на війні не страшно, не був на війні…
На війні не буває комфортно, війна — це кров, страждання, втрата близьких людей. Я рік пробув у зоні бойових дій і радію, що витримав це випробування. Це був найнасиченіший рік у моєму житті. Найбільше запам’ятався перший заїзд в АТО. Ми були в бронежилетах, касках. Коли сказали, що ми в бойовій зоні, усі принишкли. Їхали, переглядалися, не знали, куди нас привезуть. І це було дійсно страшно. Потім усе якось уляглося, притерлося, притупилося — людина звикає до всього. Але в перший момент було моторошно.
Ті, хто каже, що на війні не страшно, або там ніколи не були, або просто маніряться. Кожен боїться бути вбитим чи пораненим, але ти долаєш страх і робиш свою справу.
Бойові подруги
Війна — не жіноча справа, і жінкам не місце в зоні бойових дій. Але, на жаль, фахівці у військкоматах думають інакше, і серед військових медиків чимало жінок. У нашій медроті служила лікар-педіатр Оксана Шевченко. Маленька, худенька. Але, незважаючи на тендітність, характер у нашої Оксани Іванівни був командирський. Уся бригада слухалася її беззастережно. Та й діагност вона від Бога: прослухає так, що рентген не треба робити! Шкода, що служити з нею довелося недовго: Оксана призивалася в третю хвилю і до нас приїхала за три місяці до демобілізації.
З теплотою згадую наших медсестер-добровольців Ларису Лосєву і Світлану Мандебуру. Їм обом було під 50, тим не менше прослужили з нами «від дзвінка до дзвінка». У Лариси Володимирівни з Одеської області була тяжка недуга — після демобілізації їй зробили складну операцію на серці. Але я жодного разу не чув від неї скарг, вона мовчки виконувала свою роботу, причому не тільки медичну, а й брала на себе турботи по кухні. Світлана Миколаївна — журналіст з Ізмаїла, працювала заступником редактора районної газети, в армії освоїла спеціальність медсестри. Дуже ініціативна жінка, з активною життєвою позицією. Я їм вдячний за їх службу та ставлення до хворих і поранених. Вони для них були не тільки медсестрами, а й наставниками та старшими друзями.
Олена БЕРЕЗКІНА, спеціально для «ВЗ», м. Чернігів
