Кілька років тому Київський міський пологовий будинок №3 асоціювався зі словом «скандал». Міжусобна війна закінчилася звільненням головного лікаря та приходом нового. Назарій Гичка піднявся на цю Голгофу, покинувши налагоджену практику у відділенні екстрагенітальної патології Львівської обласної клінічної лікарні. Тепер кожний його робочий день — чергування по пологовому будинку в авральному режимі.
ВЗ Ви приїхали зі Львова до медичного закладу Києва, який давно перебував у стані війни: колектив був обурений вчинками попереднього керівника, а деякі лікарі навіть судилися з ним. Це була ваша ініціатива? І як вас сприйняли нові підлеглі?
Назарій ГИЧКА, акушер-гінеколог, головний лікар Київського міського пологового будинку №3, кандидат медичних наукВЗ Чи довелося проводити ротацію кадрів?
— На сьогодні частину колективу змінено — і це нормально! Більшість молодих і прогресивно налаштованих фахівців прийшли працювати до пологового будинку з моєї ініціативи. У Львові, звідки я родом, «совок» уже «викорчуваний» із голів. За нас ніхто не зробить наше життя кращим. Так само й у форматі пологового будинку: його головний ресурс — люди, які тут працюють. Перше, що ми з колективом зробили: змінили політику ставлення до жінок (пацієнток). Наше головне завдання — створити найкомфортніші та найдоброзичливіші умови, щоб кожна жінка почувалася тут зручно та захищено. Дехто зі старої команди цього не сприймав — довелося прощатися. Третій пологовий будинок мав дуже неоднозначну репутацію: сюди не хотіли йти народжувати. Малими кроками змінювали ситуацію, і вочевидь нам вже багато чого вдалося. Найкращим показником якісних змін стало те, що, попри загальне зниження кількості пологів в інших пологових будинках Києва, ми другий рік нарощуємо їх чисельність. А все доводилося починати з чистого аркуша. Після мого призначення змінилися й заступники головного лікаря, й завідувачі відділень. Але, як показав час, це пішло тільки на користь.
ВЗ Що вас не влаштовувало в рідному Львові?
— Влаштовувало в принципі все. Я займався улюбленою справою — положництвом. І зараз через безліч адміністративних обов’язків мені цього часто не вистачає. Я працював в обласному перинатальному центрі у складі багатопрофільної лікарні. Саме там концентрувалися складні випадки з усієї області. Натомість київський пологовий будинок — більш консервативний, усі екстрагенітальні патології ведуть в інших місцях. Але маючи досвід спостереження за тяжкими хворими, беру на себе трохи більше відповідальності й надаю потрібну допомогу на місці.
На момент подання документів на конкурс мені здавалося, що треба йти далі й випробовувати себе в іншій ролі. Можливо, то був особистий переломний момент. Але я не шкодую, адже маю вільний доступ як до операційної, так і до пологової зали, однак не вистачає часу. Проте я можу спілкуватися з жінками та дослуховуватися до їх потреб. Наприклад, коли тільки почав тут працювати, дуже актуальним було питання участі в пологах помічниць — так званих доул. Офіційно це було заборонено, тому вагітні, які бажали народжувати в супроводі доули, вдавалися до різних хитрощів. Вони називали їх мамами або сестрами, або потайки народжували вдома. Наш колектив вирішив не ризикувати здоров’ям жінки та дитини і допустити доул до пологів у стінах лікарні. Ми знайшли з ними спільну мову, а також створили для роділлі саме ті умови, про які вона мріяла. Але тепер у критичній ситуації все під контролем — персонал може швидко реагувати та надавати допомогу.
ВЗ Які ще зміни вже вдалося запровадити?
— У першу чергу довелося змінювати побутові умови. Приміщення пологового будинку із жіночою консультацією було в незадовільному стані. В туалети страшно було зайти, а ними користувалися вагітні! Ми поступово почали проводити ремонти приміщень. Із новим завідувачем Сергієм Бакшеєвим повністю реорганізували роботу жіночої консультації: не тільки провели ремонт приміщень, створили дитячу зону, а й змінили сам підхід до ведення вагітності. Наприклад, почали раніше проводити скринінги та визначати вади розвитку ще до 22 тижнів вагітності. Практично всі лікарі мають змогу займатися науковою діяльністю та відвідувати освітні заходи. Зазнала перетворень й гінекологічна служба: більшість оперативних втручань проводимо лапароскопічним методом. На завершальному етапі — реконструкція першого поверху, де буде сучасне пологове відділення, не гірше, аніж у нових приватних пологових будинках. За взірець брали закордонні лікувальні заклади.
ВЗ Яка проблема за час вашого керування пологовим будинком була найважчою?
— Злагодження команди. Я вже казав: без команди не буде жодних змін. Оскільки я прийшов сюди один, довелося створювати її на місці. Мене ще на етапі конкурсу вразило те, що на посаду головного лікаря висувалося шість представників цього медичного закладу! Дивно, що колектив, борючись із системою, так і не обрав лідера. Вочевидь, не було порозуміння — між собою вони домовитися теж не могли. Більше того, люди настільки поринули в цю міжусобицю, що припинили виконувати свої прямі обов’язки, наприклад, заповнювати історії хвороб. Моїм основним завданням було примирити, заспокоїти та стимулювати до роботи тих, хто міг і хотів працювати.
ВЗ На вашу думку: скандал у цьому пологовому будинку не був штучним?
— Ні! Лікарня три роки не розвивалася, і ситуація постійно погіршувалася. Тут працюють прекрасні спеціалісти, і мало кому така ситуація на робочому місці подобалася. Колектив між собою розсварили, команди не було. Цей скандал був неминучим… Тож найважчим для мене було переконати людей, що ми маємо бути єдиним цілим. Ще на першій зустрічі з колективом я сказав: «Задумайтеся, скільки часу ми — лікарі — проводимо вдома, а скільки в лікарні? Це наш дім, і тільки ми можемо створити в ньому такі умови, у яких буде комфортно працювати».
ВЗ На минулому тижні ви запросили до пологового двох іноземних фахівців, а потім особисто написали, що вони були шоковані побаченим. Навіщо ж так себе підставляти?
— Працюючи у Львові, я мав можливість їздити на медичні виставки та конференції за кордон. Там я познайомився з цими фахівцями і спілкувався з ними тривалий час. Зараз ми працюємо над проектом зміни реанімаційної системи закладу. Я хочу зробити все фундаментально, аби система працювала багато років і не давала збоїв. Щоб провести об’єктивний аудит стану систем нашого пологового будинку і почути дійсно цінні поради, я й вирішив долучити зарубіжних експертів. Багато часу пішло на вмовляння, але вони приїхали. Так, з боку це, мабуть, виглядає дивно, адже довелося показувати ситуацію такою, якою вона є, нічого не приховуючи. Вони дійсно були вражені побаченим і дивувалися, як ми взагалі тут працюємо, а жінки народжують! Їх вразило, що за 25 років незалежності не відбулося кардинальних змін. Щодня в нашій лікарні проводиться в середньому п’ять хірургічних втручань, і вони мають відбуватися в належних умовах. Тоді й післяопераційний період значно легше перебігатиме. Якщо проводити операцію на сучасному наркозному апараті, що менше навантажує організм жінки, або використовувати лапароскопічні стійки, результат буде іншим. На сьогодні ми маємо те, що маємо: будівлі пологового виповнилося 35 років, і за цей час ніхто нічого не змінював. Тут навіть оті примітивні «витяжки» не функціонують. Іноземні колеги мають зробити для нас демоверсію потрібних змін, ми на неї чекаємо. Департамент зараз активно підтримує реорганізацію акушерської служби, тому є сподівання, що цей проект втілиться в життя.
ВЗ Скільки, на вашу думку, на це потрібно часу та грошей?
— За оцінкою експертів, на це вистачить кількох місяців за умови активної роботи. Щодо коштів мова не велася — спочатку треба визначитися з класом чистоти, а вже яким буде обладнання, вирішимо згодом.
ВЗ А де зараз берете гроші на ремонти й оновлення?
— Реконструкцію першого поверху проводимо за рахунок Програми економічного і соціального розвитку Києва: минулого року ми отримали основну частину, зараз чекаємо додаткові кошти, щоб завершити ремонт. Туалети в жіночій консультації нам допомогли відремонтувати благодійники. У лікарні є спецрахунок, на який бажаючі можуть робити добровільні внески. Але ніхто не вимагає грошей, як раніше. Цьогоріч місто виділило кошти, за які ми перекрили дах, до кінця року маємо відкрити новий харчоблок.
ВЗ Тобто кошти з бюджету виділяються?
— Так, звичайно. Минулого року ми оновили частину дитячого реанімаційного відділення, отримали монітори, наркозні апарати, сучасні кювези — усе за державний кошт. Коли я прийшов сюди, лікарня існувала за рахунок благодійного фонду, із яким власне і були основні проблеми. З державного бюджету нічого не просили — нічого й не отримували.
ВЗ Тобто сьогодні жінка, яка не домовилася з лікарем або не має коштів, — народжує безкоштовно?
— Так, і при цьому має все необхідне. Я вам скажу більше: сьогодні 80% роділь саме так і роблять.
ВЗ Як реагує на це персонал, який звик до іншого формату роботи?
— Уже нормально. При мені були випадки, коли акушерки давали породіллям списки з ліками. Але усіх їх одразу було переведено до іншого відділення. Наше завдання — зробити так, щоб жінка мала тут усе необхідне і не непокоїлась про те, що їй заглядатимуть у кишеню. Проблема не в тому, що лікарні не мають грошей, а, швидше, в тому, що вони не можуть їх правильно акумулювати. Тендерні процедури тягнуться значно довше, ніж повинні, а не використані вчасно кошти повертаються до бюджету. Доводиться знову проводити всі процедури спочатку… Але це все нюанси, із ними можна змиритися й працювати. Головне — не зупинятися.
ВЗ У яку місячну суму в середньому обходиться утримання пологового будинку на етапі розвитку та реконструкції? Або якої б суми вам вистачало, щоб розвиватися запланованими темпами?
— Важке запитання, оскільки роботи дуже багато. Але світова практика рахує так: під пологовий будинок, який створюється або реконструюється, закладається від 1800 до 2500 дол. за квадратний метр. Приватний будинок «Лелека» обійшовся у 18 млн дол., а його площа менша за нашу. Сучасне устаткування для такої клініки дуже дороговартісне, скажімо, УЗ-апарат експертного класу коштує, як крута автівка — 150 тис. дол. Бюджет нашої лікарні має становити не менше 230 млн грн на рік. Реальна цифра на сьогодні — 55 млн грн. Але Київська міська державна адміністрація виділяє пологовим будинкам максимальне фінансування на медикаменти. Є лише кілька препаратів, які ми не можемо закупити, бо ціна МОЗ є нижчою за ринкову.
ВЗ Чи довелося поповнювати знання у сфері медичного менеджменту?
— Я маю другу освіту (юридичну) та практику роботи в приватному медичному закладі. Я не класичний управлінець: мені більше подобається приватна модель, коли лікарня акумулює власні кошти, а не перебуває на державному утриманні. У приватній структурі все набагато прозоріше та простіше — я можу стимулювати перспективного фахівця й таким чином його утримати. Державна ж лікарня сьогодні — кузня кадрів, які потім йдуть працювати в приватний сектор, бо наші зарплати не є конкурентоспроможними. І ми на цьому втрачаємо і час, і кошти, і пацієнтів, бо дійсно гарний фахівець поведе їх за собою. А нам доведеться готувати нового і чекати, поки він вийде на такий само рівень.
ВЗ Кажуть, що лікарі нині безініціативні. Як ви ставитеся до ініціатив підлеглих?
— Завжди позитивно, якщо вони розумні й поетапні. Коли людина сьогодні сказала, а завтра вже забула — нам це не потрібно. На кожну ініціативу має збиратися ініціативна група. Наведу приклад: минулого року наш лікарняний психолог запропонувала проводити Дні відчинених дверей і зустрічі з майбутніми мамами. Ми сіли й обговорили, який це повинно мати формат. На перший «Мама-ленд» прийшло більше 300 вагітних, які мали можливість не тільки ознайомитися з пологовим будинком, а й послухати цікаві лекції наших фахівців. Жінки відчули, що їм тут раді, поспілкувалися з лікарями. Звичайно, кількість пологів збільшилася. Але з кожною ініціативою зростає й обсяг часу, який ми проводимо на роботі. Мій робочий день починається о восьмій, а коли закінчиться — практично ніколи не відомо. Паперових справ, звичайно, дуже багато, але я ще й завжди намагаюся встигнути на пологи.
ВЗ Як звичайна жінка може потрапити на пологи до головного лікаря вашого закладу?
— Елементарно, якщо є бажання. У Києві зараз домовляється з конкретним лікарем справді дуже мало родин. Наприклад, у Львові майже всі народжують із конкретним фахівцем. Там приїхати на швидкій — радше виняток.
ВЗ Ви з нетерпінням чекаєте медичних реформ. Чого саме?
— На сьогодні ми ніяк не можемо оцінити результат своєї роботи, а зарплати в державному секторі приблизно однакові. При цьому хтось працює, а хтось тільки протирає штани. Я чекаю, що лікар отримуватиме достойні гроші за надання якісної послуги. Безкоштовна медицина себе вичерпала. Середнє навантаження на лікаря — 20-25 пацієнтів у день, і більшість вважають, що він усім винен. Усі ми люди і хочемо достойно жити. Має сформуватися повага до медиків та розуміння того, що лікар мусить лікувати, а не шукати можливості прогодувати родину. Більше того, мають бути створені умови, щоб державний заклад розвивався так само, як і приватний. Треба брати те найкраще, що є в світі, адаптувати та впроваджувати в життя. У нашій країні зовсім не працює первинна ланка, тобто профілактична медицина. В Європі люди знають, що мусять вчасно пройти обстеження. Наші громадяни йдуть до лікаря, коли вже виникла проблема. Держава має гарантувати послуги первинної ланки, тоді й вторинна не буде такою витратною.
ВЗ Де берете натхнення для нових ініціатив та ідей?
— Натхнення дарує родина, діти та батьки. Я виріс у сім’ї лікарів, тому звик до домашніх консиліумів. Завжди є із ким порадитися. Пам’ятаю, коли вчився, хотів стати кардіохірургом. Але на четвертому курсі батько сказав, що кардіохірургії краще вчитися за кордоном. Мене це зупинило, і я з товаришем почав ходити на чергування в акушерське відділення. Так і втягнувся… Не дуже люблю гінекологію, але шаленію від дива народження нової людини.
ВЗ Чи радитимете своїм дітям фах лікаря?
— Якщо чесно, мені не хотілося б, щоб мої діти працювати в такій системі, як нинішня. Лікар зараз живе в постійному стресі — виконуючи дуже відповідальну роботу, почуває себе непотрібним державі, до того ж отримує багато негативу від людей.
ВЗ Маючи зв’язки за кордоном, чому ви не поїхали працювати туди?
— Зупиняє любов до цієї країни. Під час Майдану мене питали: «Назаре, ти ж усе маєш, навіщо тобі туди?» А я хочу, щоб мої діти жили в такій країні, які я бачу в Європі. Якщо кожен із нас почне щось міняти, ми доб’ємося змін. Треба продертися крізь популізм і подивитися на реальні кроки кожного. Є багато хороших, працьовитих людей, які намагаються змінити життя на краще. Зміни вже є, але ми їх не бачимо, бо занадто багато поганого навколо. Треба ризикувати! Ініціатива — це круто: пам’ятаю, як мої друзі-стоматологи у 90-х роках встановлювали один із перших рентгенапаратів. Вони здолали безліч бюрократичних перепон і таки домоглися свого. А зараз рентген є в кожній стоматології…
Розмовляла Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
