Системні зміни в галузі охорони здоров’я України супроводжуються багатьма нововведеннями, без яких оновлена структура не зможе повноцінно працювати. Одним із таких є внесення фаху «Трансплант-координатор» до національного класифікатора професій та початок підготовки цих спеціалістів. Однак процес переведення роботи трансплантологів на нові рейки все ще гальмується.
Наказ Міністерства економічного розвитку і торгівлі України №259 «Про затвердження Зміни №8 до національного класифікатора професій ДК 003:2010» було підписано 15 лютого цього року. Згідно з документом до розділу 5 внесено професійну назву роботи «Трансплант-координатор» за кодом КП 2229.2. Звісно, ще до прийняття зазначеного рішення розглядали питання про навчання цій професії, тому практично одразу розпочалася й підготовка трансплант-координаторів.
Зайнялися цим у Запорізькій медичній академії післядипломної освіти МОЗ України, організувавши спеціальні курси при кафедрі анестезіології та інтенсивної терапії. Це поки єдиний навчальний заклад у країні, де готують таких фахівців. Практичну частину (близько 70% курсу) медики проходять у Центрі трансплантації органів КУ «Запорізька обласна клінічна лікарня». Загалом курс підготовки тривалістю 1 місяць містить 156 навчальних годин, з них 106 годин – практика.
Реформа медосвіти: зміни впроваджуються, однак не працюють
Два місяці тому навчання на курсах трансплант-координаторів завершив Володимир Шелест — науковий співробітник відділу трансплантації нирки Національного інституту хірургії та трансплантології ім. О. О. Шалімова НАМН України. Щоправда, зізнається: у його житті з отриманням нової професії змінилося небагато. Хіба що тепер Володимир як трансплант-координатор не має права проводити операції з трансплантації. Єдина державна інформаційна система трансплантації (ЄДІСТ) в Україні ще не запрацювала, тож координаторам нікуди вносити дані про донорів і реципієнтів і відповідно немає змоги їх підбирати. Документацію ведуть, як і раніше, на паперових носіях.
В офіційних документах зазначено, що в трансплант-координатора має бути вища освіта не нижче другого (магістерського) рівня в галузі охорони здоров’я, соціальної роботи або соціальних і поведінкових наук і певний досвід роботи. Все це у Володимира Шелеста, звісно, є. Як і велике бажання допомагати людям.
Ще навчаючись у школі свого рідного села Колубаївці Кам’янець-Подільського району, що на Хмельниччині, майбутній хірург прочитав книжку Миколи Амосова «Мысли и сердце». Вона без перебільшення вирішила його долю. Перший крок до юнацької мрії — стати кардіохірургом — хлопець здійснив, вступивши до медичного училища. Згодом продовжив навчання в Буковинській державній медичній академії (нині — Буковинський державний медичний університет).
Щоправда, доля розпорядилася так, що в омріяному Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. М. М. Амосова місця для випускника на той час не знайшлося. Тож Володимир Шелест розпочав кар’єру в Національному інституті хірургії та трансплантології ім. О. О. Шалімова. І хоч оперувати йому довелося не серця, а нирки, сперечатися, який орган важливіший і потрібніший, сенсу він не бачить.
Найбільшу надію пацієнти та їх родичі покладають на лікарів, сподіваючись, що вони обов’язково допоможуть.
Володимир Шелест, як і всі його колеги, й справді робить іноді навіть неможливе. Але якщо йдеться, наприклад, про трансплантацію, то тут не все залежить від майстерності хірургів, анестезіолога і належної терапії.
«Останні десять чи навіть більше років у нашому інституті виконують пересадки органів винятково від живого родинного донора, — говорить Володимир Шелест. — Через неврегульованість законодавчої бази ми фактично не мали можливості пересаджувати трупні органи — вони були відсутні. Наприклад, минулого року у нашому відділенні здійснено близько 100 родинних трансплантацій нирки. Цього року таких операцій провели 57. А могли б оперувати принаймні уп’ятеро більше, адже хворих, котрі потребують пересадки, дуже багато. Зараз відповідний Закон уже прийнято, але ще не сформований ЄДІСТ. Тож введення Закону в дію відтерміноване на рік. Ми покладаємо дуже великі сподівання на те, що Закон незабаром запрацює, а також на активність нового Уряду. Бо, чесно кажучи, поки що жодних суттєвих змін у вітчизняній трансплантології не відбулося».
Закон без політичної волі — лише папір
Володимир Шелест у своїй практиці неодноразово стикався із ситуаціями, коли допомогти вижити пацієнтові, котрий перебував у Києві, могла лише донорська нирка, але де її дістати — невідомо. У цей час, наприклад, траплялися кілька нещасних випадків у різних областях, унаслідок чого теоретично можна було б отримати необхідний анатомічний матеріал, звісно, за згодою родичів померлого. Але трансплантолог у Києві та лікар, котрий констатував смерть мозку пацієнта в іншому місті, просто не знали один про одного. А якось із лікарні швидкої допомоги повідомили, що в них є трупний донор — самогубця, життєздатність внутрішніх органів якого підтримували штучно. Хірург їздив туди, визначив, що нирку цього нещасного можна було б пересадити хворому з його відділення. Але батьки потерпілого згоди на донорство не дали.
Трансплант-координатори якраз і мають забезпечувати весь цикл організації процесу пересадки органів: від отримання інформації про донора і згоди на донорство до організації швидкої передачі органа до трансплантаційного відділення. Тому коли Володимиру Шелесту запропонували пройти стажування і потім працювати трансплант-координатором (у їх інституті таких спеціалістів поки що лише троє), одразу погодився. Підтримала й дружина — теж медичний працівник.
«Розумію, що комусь потрібно цю дуже важливу справу починати фактично з нуля і робити її так, як роблять в усьому цивілізованому світі, — щоб за потреби можна було врятувати в рази більше людських життів. І хоча зараз згідно із Законом я не можу брати участь у трансплантаціях, це ж не на все життя, — розмірковує лікар. — За кілька років я знову зможу працювати хірургом-трансплантологом. Також я вважаю, що прийняти Закон — замало. Аби змінити ситуацію на краще, потрібна політична воля та суттєві кошти. Це важливе питання має бути на контролі в усіх, навіть у Президента.
Медики із лікарень швидкої допомоги, куди найчастіше потрапляють «важкі» пацієнти, повинні бути матеріально зацікавлені повідомляти про трупних донорів у трансплантологічні центри, а також нести відповідальність за приховування інформації. Наразі вони цього не роблять, бо додаткове навантаження ніяк не оплачується, а бездіяльність жодним чином не карається. Та й оплата праці лікарів, зокрема хірургів, — дуже болюче питання».
Володимир розповідає, що під час стажування в Запоріжжі в групі із 12 осіб були переважно анестезіологи із обласних центрів. Вони мають стати госпітальними трансплант-координаторами в лікарнях Харкова, Львова, Одеси, Запоріжжя, Києва. Тобто їх завданням буде отримувати дозвіл на вилучення частин тіла трупного донора і вносити дані про донорів до ЄДІСТ. Якщо такий дозвіл отримано, координатор повинен повідомити про нього судмедекспертів, адміністрацію установи охорони здоров’я, правоохоронні органи і прокуратуру.
Згода на донорство: де трансплант-координатору знайти потрібні слова?
Найтяжче в роботі трансплант-координатора, зізнається Володимир, — спілкування з родичами людини, життя якої врятувати неможливо. Де знайти потрібні слова, щоб переконати їх дати згоду на донорство? Цьому важливому аспекту під час стажування в Запорізькій академії було приділено особливу увагу. Із власного досвіду лікар знає: певною мірою на рішення родичів може вплинути апелювання до того, що таким чином життя рідної їм людини продовжиться в комусь, дасть шанс вижити іншому хворому.
На жаль, лікарі поки що частіше стикаються із незгодою родичів на донорство. А вже про свідоме прижиттєве бажання звичайних людей на використання власних органів для пересадки і говорити не варто.
У практиці Володимира був випадок, коли навіть мати відмовилася дати нирку хворому сину. Це дає підстави лікарю Шелесту називати наше суспільство хворим на відсутність співчуття та байдужість до ближнього, а також на легковірність усіляким чуткам. Адже ця болюча тема оточена численними міфами і вигадками про якихось чорних трансплантологів. Іноді цьому сприяють і медійники, котрі полюбляють скандали.
«Тому тему трансплантології потрібно оточувати не чутками, а реальною інформацією, пропагувати, роз’яснювати людям, яка це благородна справа — рятувати життя дорослих чи ж дітей, котрі потрапили в біду», — вважає керівник прес-служби Національного інституту хірургії та трансплантології ім. О. О. Шалімова Михайло Барковський. І зазначає, що зараз у цьому плані робиться дуже мало.
Щоправда, Михайло Барковський може навести і позитивні приклади. Час від часу йому телефонують люди, які висловлюють бажання «заповісти» свої органи для трансплантації після їх природної смерті або нещасного випадку (згідно з Законом це можна зробити до 65 років). І запитують: куди їм звернутися? На жаль, усе, що можна їм сьогодні порадити, — піти до нотаріуса. От лише практичної цінності ці дії не матимуть, бо ЄДІСТ ще не працює, й особисті дані вносити просто нікуди. А якщо заповіт вступить у дію, ніхто, крім нотаріуса, про це не дізнається.
Олена Савинова, «ВЗ»
