Щоб успішно пройти процедуру акредитації медичних закладів, в Україні запасаються терпінням, степлерами та горами паперів. У світі ж — готуються до перевірки на якість і безпечність медичних послуг. Як приборкати «паперового змія» вітчизняної бюрократії? І чи зможуть наші лікарні пройти акредитацію вищого ґатунку після зміни її правил?
ВЗ Найбільше претензій — щодо формальності чинної процедури акредитації медичних закладів. Можливо, тоді вона взагалі не потрібна?
Валентин ПАРІЙ, завідувач кафедри менеджменту охорони здоров’я Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця, Заслужений лікар України, доктор медичних наук, професор ВЗ Для цього потрібно змінювати критерії?
— Так. Слід максимально виключити ті з них, що, як-то кажуть, не роблять погоди в діяльності медичного закладу, і, навпаки, додати компоненти, котрі б націлювали на підвищення якості медичних послуг. На жаль, у наших критеріях державної акредитації багато оціночних балів надано формальним речам, наприклад, чи правильно оформлена вивіска закладу, чи відповідає приміщення будівельним нормам тощо. Безперечно, такі вимоги не можна ігнорувати, особливо коли це стосується дотримання санітарно-епідеміологічного режиму. Хоча в реальному житті багато чого фіксується «для галочки». Наприклад, якщо говорити про налагодження системи протипожежної безпеки, усі отримують «добро», але в 99% випадків наші медичні заклади не відповідають її вимогам, і про це свідчать пожежі, що час від часу трапляються в лікарнях (на жаль, іноді вони завершуються трагічно).
Натомість в акредитаційних вимогах мало оціночних критеріїв, наприклад, щодо рівня професіоналізму кадрів, дотримання галузевих стандартів, протоколів лікування, запровадження системи моніторингу якості тощо.
ВЗ Дехто вважає, що ліцензування й акредитація дублюють одне одного. Це відповідає дійсності?
— Можна дискутувати з цього приводу, але висновок такий: ліцензія — це право закладу займатися певним видом діяльності, акредитація — знак якості його роботи.
Заклад отримує дозвіл на здійснення певного виду медичної практики відповідно до табеля матеріально-технічного оснащення. Лікар також повинен отримати ліцензію на медичну практику залежно від його кваліфікації. Керівник закладу найматиме лікаря на роботу відповідно до його ліцензії. Наприклад, дозвіл на те, щоб заклад надавав хірургічні послуги, можна отримати лише за умови наявності в його структурі операційної тощо. Залежно від того, які саме втручання там здійснюватимуться, керівник повинен наймати на роботу лікаря, ліцензованого саме в цьому напрямку медицини. Це основа. Наступний крок — добровільна акредитація закладу згідно з критеріями, затвердженими Урядом, що відповідатимуть європейським вимогам. Лікарня подає заявку, за якою проводиться незалежна акредитація, й отримує відповідний «сертифікат якості».
ВЗ Побутують різні думки щодо того, якою має бути акредитація: добровільною чи обов’язковою. Це принципове питання?
— У міжнародних стандартах акредитації медичних закладів зазначено, що ця процедура зазвичай є добровільною. Вважаю: Україна також має прийняти це як даність. Але це зов-сім не означає, що адміністрація закладу має видихнути з полегшенням, мовляв, добровільна, отже, нас не стосується. Мотивація до проходження акредитації — це визнання того, що лікарня надає медичну допомогу за високими стандартами. Передусім, із таким закладом охоче співпрацюватимуть міжнародні страхові компанії, котрі неодмінно поцікавляться акредитаційним сертифікатом як гарантією для своїх пацієнтів. Це розширює можливості договірних умов. Також за наявності акредитаційного сертифікату лікарня може брати участь у різних клінічних дослідженнях.
ВЗ Чи спрацюють згадані стимули на первинній чи навіть на вторинній ланці, особливо в глибинці?
— Варто знайти золоту середину, аби керівники медустанов й органи місцевого самоврядування зрозуміли: лікувальний заклад має бути акредитований. Також повинне спрацьовувати бажання позмагатися: у сусідньому районі ЦРЛ акредитована, а чим ми гірші? До того ж, потрібні відповідні інвестиції в заклад, адже без них пройти акредитацію неможливо. Наприклад, що може зробити керівник, коли лікувальному закладу не виділяють коштів на протиепідемічні заходи? Відтак органи місцевого самоврядування мають потурбуватися про те, аби з’явилася фінансуюча сторона, яка забезпечить відповідні умови.
ВЗ А можливо, навпаки — акредитація стане розкішшю для обраних закладів, передусім приватних?
— Певною мірою приватним клінікам буде легше пройти процедуру акредитації, якщо інвестори усвідомлюватимуть її важливість. З іншого боку, існує багато приватних медичних закладів, котрі не отримують особливо великих прибутків, і без додаткових інвестицій вони мають приблизно такі самі шанси, як і комунальні лікарні. Без інвеcтицій досягти критеріїв акредитації неможливо (якщо ми говоримо не про «паперотворчість»). Коли не хочемо й надалі жити та працювати в умовах ілюзорної «соціалістичної рівності», маємо нарешті запровадити інші підходи до процедури акредитації медичних закладів, котра б відображала реальний стан речей у галузі. Годі збирати папірці й щомісячно затверджувати протоколи на засіданні центральної акредитаційної комісії. Не потрібно сприймати відсутність акредитаційного сертифікату як ганьбу чи трагедію. Це — поштовх до пошуку нових можливостей і досягнення нових цілей. І керівник має із цими питаннями йти до інвестора, органу місцевого самоврядування, пояснити, що на сьогодні заклад не може надати якісних послуг, оскільки не має ресурсів на протиепідемічні заходи, обладнання, виконання клінічних протоколів. Тоді це мотивуватиме владу до забезпечення належних умов лікування населення у підвідомчих їм закладах. Тобто йдеться про поєднання добровільності акредитації з відповідними стимулами.
А обов’язковість процедури лише породжуватиме компанійщину та формальний підхід за старим радянським принципом «у нас не може бути двієчників апріорі». Пам’ятаю, як 20 років тому, коли акредитацію в Україні тільки-но cтали впроваджувати (тоді це був перший крок уперед, хоча його багато хто критикував), починали із закладів третинного рівня. Одна з обласних лікарень не пройшла акредитації, і зчинився ґвалт на всю країну! А зараз пишуть тонни паперів — і все у нас «добре», усі акредитовані.
ВЗ Честь мундира збережено?
— Аби ж то! Кардинально змінити результативність акредитації медичних закладів в Україні можна лише тоді, коли її проводитиме не МОЗ (яке на сьогодні є водночас і замовником послуг, і виконавцем, і органом акредитації, тобто саме себе оцінює — так не повинно бути!), а незалежна агенція з якості. Її слід створити та підпорядкувати Верховній Раді України чи Кабінету Міністрів. Вона повинна займатися моніторингом якості послуг (не лише в медичній, а й в інших галузях), у тому числі й питаннями державної акредитації. Тоді це відображатиме реальну ситуацію в системі охорони здоров’я, зокрема щодо якості наданих нею послуг. Та й пересічний споживач цих послуг орієнтуватиметься: якщо заклад акредитований, тут надають якісні та безпечні послуги відповідно до галузевих стандартів.
ВЗ Чи зрозуміє пересічний пацієнт градацію рівнів акредитації?
— Її важко зрозуміти не тільки з точку зору пацієнта. Це неправильно, коли під час акредитації закладам надають другу, першу та вищу категорії. Має бути чіткий і єдиний критерій: працюєш якісно — акредитований, не «дотягуєш» — не акредитований. Виправ недоліки й подавай заявку знову! Повинні бути встановлені певні відсотки відповідності критеріям акредитації, наприклад, не менше 80%, за яких лікарня отримуватиме акредитаційний сертифікат. Сама процедура, на мою думку, має бути безкоштовною, адже держава зацікавлена в об’єктивності акредитації, стандартизації, моніторингу за дотриманням галузевих стандартів в охороні здоров’я.
ВЗ МОЗ готується змінити правила акредитації. Наскільки кардинально? І яка кількість закладів зможе скласти новий іспит?
— Якби ми вдосконалили критерії акредитації в сенсі їх відповідності міжнародним вимогам, тобто замість папірців перевіряли якість медичного обслуговування, думаю, «відмінників» у нас залишилося б менше половини або й 30%. Щодо змін акредитаційних умов, то такі вносяться постійно, але по своїй суті є косметичними. Необхідно переглядати і критерії, і принципи оцінювання. Для цього не потрібно щось вигадувати. За орієнтир маємо взяти міжнародні стандарти акредитації, адаптувати їх до вітчизняних умов, законодавства, як це зробили з клінічними протоколами. І так — по всіх напрямках акредитації. Потім слід винести ці критерії на розгляд громадськості. Не варто боятися високо піднімати планку вимог акредитації, адже, передусім, маємо дбати про пацієнта. Медична послуга — одна з найважливіших соціальних послуг. Громадяни України (незалежно від їх соціального статусу) мають отримувати якісну медичну допомогу. Це стосується зокрема й гарантованого державою безкоштовного пакета медичних послуг.
ВЗ Чи потрібно передбачити умови позбавлення акредитації, як це можливо з ліцензією?
— Акредитацію має бути призупинено в разі неодноразового виявлення грубих порушень чи недотримання умов акредитації, що призвели до погіршення якості медичних послуг, завдали шкоди пацієнтам (аж до інвалідизації та летальних наслідків) тощо. Наприклад, нині в закладах охорони здоров’я актуальною є проблема внутрішньолікарняних інфекцій. На жаль, в Україні її офіційно «не існує», адже такі випадки ніхто не реєструє, хоча всі ми знаємо, якої це завдає шкоди. Тобто заклад, котрий не вирішив проблему внутрішньолікарняної інфекції, є потенційно небезпечним для хворих. Якщо ми хочемо посилити вимоги до безпечності медичних послуг, подібні прогалини потрібно негайно заповнити. До речі, акредитацію медичних закладів не варто проводити раз на три роки (як це відбувається нині), достатньо одного разу на п’ять. Головне, аби контроль за вимогами був постійним.
ВЗ Дехто стверджує, що тільки страхова медицина наведе лад в акредитації закладів охорони здоров’я — методом виживання.
— На жаль, в Україні страхова медицина вже обросла такими міфами, що без неї не уявляють вирішення жодної проблеми. Схоже, це тільки відволікає від використання реальних можливостей. Страхова медицина — не нова система охорони здоров’я, а лише зміна системи фінансування медичних послуг. А в нас не вони фінансуються, а утримуються заклади. І суть медичних реформ — у зміні принципів фінансування (від утримання закладів до фінансування послуг). Наступне завдання — сформувати систему громадського здоров’я, яка повинна утримуватися за кошти державного бюджету. Усі інші структури закладів охорони здоров’я мають отримувати фінансові ресурси за обсяг наданих послуг. Відтак ці заклади повинні стати суб’єктами самостійного господарювання (комунальними неприбутковими підприємствами). У такий спосіб з’явиться регульований ринок медичних послуг. І вже наступним кроком (коли все це відбудеться) може бути зміна підходів до фінансування нової структури системи охорони здоров’я через запровадження обов’язкового медичного страхування. Зміна ж фінансування жодним чином не вплине на вимоги до умов, які має забезпечити лікувальний заклад для проходження акредитації. Єдине, на що це може вплинути, — мотивація. По-перше, керівники нарешті зрозуміють, на якій ланці в них неефективно використовуються ресурси, і будуть зацікавлені усунути цей недолік. По-друге, їм уже не потрібно буде вказувати, скільки кадрів і якого рівня кваліфікації утримувати (те саме й щодо обсягів ліжкового фонду та інтенсивності його роботи). Тобто життя дійсно змусить боротися за пальму першості. Але чи не буде запізно? Варто вже сьогодні дбати про безпечність і якість лікування пацієнтів.
ВЗ Чи під силу вітчизняним закладам охорони здоров’я пройти процедуру міжнародної акредитації? Можливо, таких амбіцій взагалі немає?
— Чому ж, є, адже це — рівень світового визнання закладу. Однак задовольнити їх можуть лише кілька клінік України. Хоча критерії міжнародної акредитації всім зрозумілі, у них немає нічого неймовірного, але їх планка набагато вища. І потрібно добре попрацювати, аби її досягти. Наприклад, якщо говорити про кадрову складову, то міжнародна комісія неодмінно перевіряє, чи дотримуються в закладі системи безперервного професійного навчання, чи підвищують кваліфікацію лікарі, де саме, на якому рівні, чи мають вони ліцензії на той чи інший вид діяльності тощо. Особливу увагу звертають на те, чи відповідає лікування в клініці найкращій медичній практиці, чи задоволені отриманими послугами пацієнти (тому потрібно проводити моніторинг показників задоволеності хворих). Утім, якщо ми наведемо лад у державній акредитації в Україні й медичні заклади «підтягнуться» до належного рівня, це неодмінно стимулюватиме їх прагнення скласти іспит на світове визнання.
Світлана ТЕРНОВА, «ВЗ»
Точка зору
Олександр ФЕДОРУК, головний лікар КЗ «Третя Черкаська міська лікарня швидкої медичної допомоги» Черкаської міської ради, кандидат медичних наукНа сьогодні акредитація медичних закладів передбачає перевірку на відповідність дотримання певних стандартів надання медичної допомоги, приведення до визначених вимог медичної документації, оснащення установи тощо. Вона потрібніша, коли вводиться в дію новий лікувальний заклад або медична установа поповнюється новими підрозділами, відділеннями. Акредитація медичних закладів у тій формі, у якій вона нині відбувається, — це додаткова, дещо формалізована перевірка, що потребує написання величезної кількості паперів.
І головне: упродовж останніх років МОЗ України ввело в систему акредитації комерційну складову. Відповідно до наказу Міністерства заклади, які надають медичну допомогу вторинного та третинного рівня і претендують на отримання вищої акредитаційної категорії, повинні мати сертифікат про відповідність системи управління якістю вимогам міжнародного стандарту ISO 9000. Відсутність такого сертифікату є підставою для відмови в присвоєнні закладу вищої акредитаційної категорії. А отримати його можна, лише заплативши чималі (а як для нашого закладу, то й величезні) кошти відповідній комерційній структурі. І це замість того, аби використати їх на ліки для хворих, обладнання, поліпшення якості медичної допомоги тощо. Таким чином, сертифікація потребує значних фінансових вкладень, які за нинішніх умов не під силу бюджетним закладам.
Зрештою, що зміниться після отримання такого сертифікату, чи запрацює заклад відповідно до міжнародних стандартів за написаними на папері настановами? Суть змін має бути не в отриманні папірця про вищу категорію, а в тому, щоб лікувальні заклади такого рівня мали сучасне оснащення, високий професійний рівень персоналу — саме в цьому маємо рівнятися на Європу. А контроль за діяльністю закладу — це ті індикаторні показники, про які ми щоквартально звітуємо державі.
Щоб досягти якісної медичної допомоги, держава має системно підійти до фінансового забезпечення медичних закладів, вчасної заміни обладнання, підготовки медичних спеціалістів, а відтак і до контролю за цими показниками. Наприклад, у Молдові держава чітко координує всі ці питання. А в нас акредитацію медичних закладів уже навіть не називають державною. До того ж, одночасне існування ліцензування й акредитації збільшує витрати лікарень. Натомість якість медичної допомоги не підвищується.
