Рятувати людські життя — обов’язок кожного лікаря. Проте одна справа — робити це в умовах лікарні, за наявності усіх необхідних засобів, медикаментів, устаткування, й зовсім інша — коли навколо йде війна і навіть найпростіші медикаменти часом є недоступними. Хірург з Ужгорода Олександр Данилюк у 2014 р. закінчив інтернатуру й тільки-но почав працювати в Ужгородській центральній міській клінічній лікарні. Молодий спеціаліст як офіцер запасу з’явився до військкомату ще в першу хвилю мобілізації, однак повістку отримав лише під час третьої. Після місячної підготовки у складі 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади на початку вересня опинився в секторі А, у Станично-Луганському районі.
ВЗ Добре пам’ятаєте свій перший досвід надання медичної допомоги в зоні АТО?
Олександр Данилюк, хірург Ужгородської центральної міської клінічної лікарніПерше, що побачив на місці дислокації, — окопи, до яких ми одразу ж побігли, бо стріляли «Гради»…
ВЗ Що в тій ситуації було найскладнішим для вас як для лікаря-хірурга?
— Найстрашнішим було усвідомлення, що люди гинуть не від хвороби, що помирають не ті, які прожили повноцінне життя, а молоді й здорові хлопці. У військової медицини є одна особливість — ти не можеш одразу на місці надати кваліфіковану допомогу пораненому. Є певні етапи евакуації, на кожному з яких потерпілий отримує певний вид допомоги. Ми до цього не були готові зовсім. Не були готові й до браку медикаментів: якби не волонтерська допомога, то в більшості випадків ми були б безсилі, адже Міністерство оборони надавало лише близько 10% необхідної кількості ліків.
Траплялися, наприклад, поранення на блокпосту. Усі кричать: «Медика! Медика! Давайте медика!» У подібних випадках поранений часто може сам собі надати першу допомогу, допомогти йому можуть і товариші, а вже потім, після припинення бою, має відбутися евакуація. Але коли бійці не навчені основам першої допомоги, коли всі в паніці, коли скрізь вимагають медика, ти сам опиняєшся в панічному стані й кидаєшся під кулями надавати допомогу. Саме тоді я відчув, у якому занепаді в нас перебувала військова медицина, як, власне, й армія. А в бойових умовах перебудовувати систему дуже важко, тож і лізеш на колінах на передній край. Хоча й розумієш: якщо лікар загине, то потім уже нікому буде допомогти пораненим.
ВЗ Згодом ситуація із медичною допомогою на передовій покращилася?
— Тільки після трагічних подій під Дебальцево… У лютому цього року ми потрапили в оточення. Медичний персонал і поранені залишилися без жодної допомоги ззовні. Не було вцілілих лікарень, устаткування, медикаментів…
ВЗ Ви безпосередньо перебували в оточенні й проводили там операції?
— Так, протягом 9 діб в оточенні через наш медичний операційно-реанімаційний окоп пройшли 95 поранених. Звичайно, ми не робили великих за обсягом чи радикальних операцій, бо це було неможливо ані фізично, ані технічно.
Першого пораненого в оточенні я «запакував» у реанімобіль, він був готовий до евакуації — а нас не випускають. Думав, що це тимчасово, але минула година, потім друга, ми все ще на місці, та ще й почався обстріл базового табору. Я перебував у реанімобілі разом із пораненим і розумів, що йому слід негайно робити операцію: куля застрягла в тілі. Спочатку планував оперувати в реанімобілі, але після того, як кілька мін впало на базовий табір, зрозумів: пораненого потрібно затягувати в окоп. Тоді й почалася окопна хірургія, якої не було, мабуть, із часів Другої світової війни…
У ямі, виритій у землі, у якій ми жили, тепер були поранені. Дуже мало місця, невеликий запас певних ліків, інструментів, мінімальна кількість апаратури — цього аж ніяк не вистачало для проведення серйозних операцій. Протягом двох днів й апаратура, й реанімобілі були знищені. Ми щодня здійснювали спроби вийти з оточення з пораненими — це не завжди вдавалося. Частина воїнів, яких врятували в окопі, потім помирала вже під час намагань евакуюватися, адже вони завжди супроводжувались обстрілами та бойовими зіткненнями.
ВЗ Ви кажете, що не було умов і техніки. А як тоді взагалі оперували?
— Операції виконували лише за життєвими показаннями: тривала внутрішня чи зовнішня кровотеча, відірвані кінцівки, непрохідність дихальних шляхів, вогнепальні переломи. Спиняли кровотечі, проводили стабілізацію, протишокову терапію, імобілізацію травм, відновлювали прохідність дихальних шляхів, накладали пов’язки. Ситуація була критичною ще й тому, що в кільці я залишився єдиним хірургом, моїми напарниками були лікар-нарколог і водій-санітар. Крім того, я ж загальний хірург, з невеликим досвідом, а поранення були різноманітні, у тому числі й тих органів, які до того бачив тільки на парах з анатомії. Наприклад, довелося зшивати розірвану трахею.
Але спочатку потрібно було сортувати поранених, тобто вирішувати, за кого братися в першу чергу, а кого залишити на потім, хоча ми добре розуміли: до цього «потім» боєць може й не дожити. Сортування — це, до речі, один з найважчих моментів військової медицини, що часто вирішує долю пораненого. Коли одночасно привозять 3-5 тяжкопоранених, життя ставить тебе перед складним вибором…
ВЗ Можливо, був випадок, коли вагався: братися за пораненого чи ні? Але таки взявся і той вижив?
— Було кілька. Зокрема остання операція в оточенні під Дебальцевим. Хлопчина з пораненням у живіт, після якого минуло кілька годин, з внутрішньою кровотечею, у надкритичному стані. Ще говорить, але пульсу на периферії вже не відчувається, і я розумію, що необхідно робити велику порожнинну операцію, а умов для цього немає. Треба хоч якусь апаратуру: відсмоктувач, апарат штучної вентиляції легенів, а також кров для переливання… Таке поранення вимагало екстреного хірургічного втручання — воно було для бійця єдиним шансом на порятунок.
Я не знав, що це остання операція в Дебальцевому, узагалі нічого не знав, працювали вже дев’яту добу. Сказав Сашку (так звали того хлопця), що йому необхідна екстрена операція, на що він відповів: «Робіть, щоб уже не боліло».
Уявіть бліндаж, ти стоїш на колінах, а над головою — дерево й земля, і звідти після кожного вибуху міни, що впала поблизу, щось сиплеться… Виконання операції в таких умовах практично неможливе… І все ж через кілька хвилин вона почалася. Провели наркоз, якщо так можна сказати, адже відповідних препаратів не було, використовували комбінацію: релаксанти, знеболювальні й трохи седативних засобів. Розкрили черевну порожнину, виявилося, що поранено печінку — вона практично розвалилася на дві частини. У порожнині — багато крові, шлунок ушкоджений, осколок увійшов у підшлункову залозу, зупинився на рівні хребта. Вигрібали цю кров як могли — відсмоктувача ж немає. Спробували стерильними шприцами, але нічого не вийшло… Тоді взяли пластикову склянку для води і почали нею вичерпувати кров.
У Сашка виявилася ІІІ резус-негативна група крові, досить рідкісна, у нас ні в кого в окопі такої не було.
Приймаємо рішення виконати так звану автореінфузію (перелити йому його ж кров), але препаратів для розрідження крові немає. До того ж, вона змішана зі шлунковим соком і непридатна для реінфузії, але іншого варіанта не було. Кров зі склянки переливали у флакон і потім — пацієнту. Багато перелити не змогли: вона швидко згорталася, в основному використовували кровозамінники, але частково це зробити вдалося. Паралельно тривала операція: зшивав печінку і шлунок голками та нитками, призначеними для зшивання шкіри — інших на той час уже не було. Періодично питав, чи пацієнт ще живий.
Цікаво: з 4-ї години операції хлопець майже три години був притомний, хоча, можливо, свідомість і була дещо потьмарена, адже повноцінного наркотичного сну у зв’язку з відсутністю препаратів для наркозу досягти не вдалося. Проводили внутрішньовенне знеболювання та штучну вентиляцію легень мішком Амбу паралельно з уведенням препаратів для міорелаксації.
Склавши печінку, спинив кровотечу, зашив шлунок, а кровотечу з позаочеревинного простору спиняв гемостатичними пластинами. Пацієнта звільняють від ендотрахеальної трубки, і він каже: «Я все чув. Док, я хотів тебе вбити, коли ти почав мені перебирати кишки». На що я відповів: «Якщо ми з тобою ще колись зустрінемось, на мирній землі, то можеш мені врізати, я не ображусь». (Посміхається — ред.)
Знаючи, що є ще поранені, які чекають своєї черги на операцію, попросив 15 хвилин на перепочинок і підготовку інструментів. А мені кажуть: «Операцій більше не буде». Питаю: «Чому?» Відповідають: «Евакуація!»
Тоді нас якраз перестали обстрілювати. Дав Сашкові свою куртку, адже він після операції був практично голий, у кишеню засунув супровідний лист, аби лікарі знали, що йому робили і що треба зробити. Попросив обов’язково переоперувати.
Прорив почався опівночі, перші 13 кілометрів нас постійно обстрілювали, зав’язався бій… Але нам вдалось врятуватися. Після Дебальцевого була відпустка, а потім — знову до Станиці Луганської.
ВЗ Ви казали, що саме після Дебальцевого відбулися зміни в роботі медичних рот, зокрема й на передовій.
— Одразу після виходу з оточення до нас приїхали всі, хто координує медицину в армії, народні депутати, головний хірург ЗСУ. Ми їм пояснили, наскільки все було критично, з якими проблемами стикалися, починаючи від організації евакуації й закінчуючи забезпеченням медикаментами. Згодом підготували навіть письмові рекомендації. Коли втретє відправилися в зону АТО (сектор А, Станично-Луганський район), працювали за правилами світової військової медицини з поправкою на наші умови.
Сучасна військова медицина передбачає максимально швидку хірургічну допомогу, зокрема й евакуацію поранених вертольотами з поля бою та транспортування безпосередньо до хірургічно-реанімаційної бригади.
В наших умовах це практично неможливо. А тому найкращим виходом було створити передові хірургічно-анестезіологічні бригади. Власне, сектор пішов нам назустріч, організаційно все забезпечив, і в Станиці Луганській ми розпочали цілодобово працювати як повноцінна реанімаційно-хірургічна служба. Повертали до життя таких поранених, яких ніколи не вдалося б врятувати за стандартами радянської медицини. Навіть дивно, які можливості з’являються, коли лікарня — за три кілометри від фронту, а час надходження до тебе пораненого — близько однієї години, і це та «золота година», завдяки якій ти можеш подарувати людині друге життя.
ВЗ Це, мабуть, той досвід, який для професійної кар’єри є визначальним, адже побачили й пережили практично все?
— Усе побачити, мабуть, неможливо. Але професійний досвід дійсно колосальний, особливо стосовно прийняття рішень. Минулого року мене призначили начальником медичної частини польової бригади. У Дебальцевому був звичайним лікарем, а потім — знову командиром нашої лікарської бригади. Обіймаючи таку посаду, ти маєш займатися не тільки хірургією, але й організацією, забезпеченням, логістикою, координацією та евакуацією.
Думаю: непогано жив би й без цього досвіду. Узагалі не заради досвіду йшов на Майдан чи в АТО. На війну пішов, бо розумів, що я там потрібен. Не думав про досвід, планував його набути в звичайній лікарні, адже ще зі студентських років мріяв працювати в ургентній хірургії. Проте зараз я готовий ним ділитися, скажімо, з лікарями-інтернами. Колегам показую фотографії, розповідаю про операції.
Минулого тижня приїжджав той самий останній пацієнт із Дебальцевого — Сашко Тарасюк. Ми його всі оглянули. Виявилося, що в Харкові хлопця не переоперовували, осколок залишився, але він йому не заважає.
Віктор ЛАЗОРИК, спеціально для «ВЗ», м. Ужгород
