За іронією долі Олег Бобров, лікар із 30-річним хірургічним досвідом, фахівець зі світовим ім’ям нещодавно став жертвою… Спочатку колеги довго не могли встановити діагноз, а коли нарешті знайшли причину, взялися оперувати. В результаті плечовий суглоб виявився вщент зруйнованим. Далі грати в «російську рулетку» Олег Євгенович не став, тому проведення дороговартісної операції із заміни суглоба довірив німецьким хірургам. Професор вважає це сумлінною оманою лікарів, за яку не можна притягти до кримінальної відповідальності.
ВЗ Чому ви не стали судитися з лікарями, адже була допущена лікарська помилка?
Бобров Олег Євгенович
- Доктор медичних наук, професор, практикуючий хірург
- Автор понад 430 наукових робіт, зокрема 11 монографій, 5 навчальних посібників, 7 методичних рекомендацій, 27 патентів на способи діагностики і лікування.
- Монографії «Очерки хирургии перитонита» (2000), «Острый послеоперационный панкреатит» (2000), «Рак поджелудочной железы и периампулярной зоны» (2001), «Релапаротомия» (2001), «Принципы лечения хирургических больных на фоне хронических обструктивных заболеваний легких» (2002), «Медицина (обычаи, судьбы, безправье)» (2003), «Лечение болевого синдрома в онкологии» (2004) та інші дуже популярні в медичному колі
- Автором художніх творів: «Нехирургические мысли», «Врачебная мзда», «Заметки брюзжащего медика», «Крамольные мысли об ответственности врача», «Мифы и иллюзии клятвы Гиппократа», «Общество и нищий врач».
- Нещодавно вийшло друком двотомне видання «Мыслеобрывки», написане у співавторстві з психотерапевтом Нуне Чілінгарян.
ВЗ Чому ж про неї так багато говорять щоразу, коли вмирає пацієнт, особливо відомий?
Якщо трапляється лихо, обов’язково треба відшукати винного. Особливо, коли настає час сказати: «Дякую!». Лікар завжди викликав і викликає до себе суперечливі почуття. Пригадаємо середньовічний образ лікаря-трифтонга з трьома обличчями: порядної людини в повсякденному житті, янгола біля ліжка хворого та диявола, коли отримує гонорар. Не любить пересічний громадянин платити лікарю, тож він змушений був пристосовуватися і просити гроші поки пацієнт страждає.
Насправді все залежить від ситуації. Звернення до лікаря не передбачає 100% зцілення. Лікарі такі самі люди, як і решта населення планети. Причому, доволі середніх здібностей. Так, зірки трапляються, але з такою ж періодичністю, як і у середньостатистичному вимірі.
ВЗ Тобто не варто чекати від лікаря дива?
Довгі роки взаємовідносини лікаря і пацієнта формувалися на принципах патерналізму — образ ескулапа як богоподібної істоти, що не харчується і не має гріхів та має згоріти сама, освітлюючи шлях іншим… Уся ця романтика обертається іншим боком у разі, коли лікар не виправдав високих сподівань. Відносини між лікарем і пацієнтом мають бути чітко вибудувані з правової та економічної точки зору: я надаю допомогу, ти мені це компенсуєш. Межі допомоги не безрозмірні та не дискретні. Є ситуації, у яких лікар не може допомогти, але якщо може — мусить це гарантувати. Звертаючись до лікаря, пацієнт вважає, що той здатен успішно впоратися з певною ситуацією. Але де гарантія, що ситуація саме така, як описано в стандартах лікування? І де гарантія, що людина, яка вдягла білий халат, зробить усе правильно? Проте ступінь довіри з роками трансформується. Але успіх може залежати навіть від настрою — лікаря чи пацієнта.
І коли на всіляких комісіях, де розбирають скарги пацієнтів, колеги в паніці метушаться, мовляв, як зробити так, щоб не довели лікарську помилку, я завжди кажу: «Навпаки, треба довести, що лікарська помилка була! Єдиний порятунок — сумлінна омана».
Лікар повинен помилятися, він не може не помилятися. Коли я навчався в інституті, нам не могли показати хворих з панкреатитом. Їх просто не було, і потім, коли я вже працював, ми не знали, що із такими пацієнтами робити. Структура захворюваності дуже змінюється, з’являються нові форми, про які навіть не підозрювали.
Я, наприклад, у своєму житті ніколи не бачив хворих на правець. Можу я помилитися під час діагностики? Легко! Адже вся медицина побудована за принципом аналогії: при такому стані допомагає те-то і призначають те-то. Як, власне, і діагностика. Не дарма хірурги кажуть, що найглибша яма — клубова. І не було жодного хірурга, який би не погорів на хамелеоноподібному апендициті. Тому часто хворобливий стан діагностують там, де його немає, і видаляють близько 80% безневинних червоподібних відростків. Звідси гіпердіагностика. Коли не враховувати цих хворих, а лише — з ускладненим перитонітом, отримаємо близько 2-3% летальності щорічно.
Скільки в практиці лікаря трапляється непередбачуваних ситуацій? Наприклад, відпрацьована століттями тонзилектомія може обернутися трагедією, якщо трапиться один хворий на півтори тисячі, у якого велика гілка сонної артерії проходить через мигдалину. Кровотечу при її ушкодженні спинити неможливо. Цьому можна запобігти, зробивши ангіографію напередодні операції. Але уявіть собі картину, коли всім перед елементарним видаленням мигдалин почнуть виконувати маніпуляцію, яка у 7% випадків спричиняє ускладнення, а в 1-2% призводить до летального наслідку. Щоправда, останнім часом можна застосовувати допплерографію судин голови та шиї, але до широкого використання цього методу нам ой як далеко.
ВЗ Чи завжди подібні ситуації отримують належну оцінку?
Саме в цьому й полягає складність. Такі ситуації або замовчують, або, коли справа набула загального резонансу, винуватця вже призначено. В результаті за найнесприятливішого розвитку подій цап-відбувайло йде під суд. І ніяких висновків про запобігання лікарським помилкам ніхто не робить. Лікарю ж не хочеться до в’язниці, тому він віддасть усе, аби туди не потрапити. Навіть знаю таксу — 5 тис. дол. за рік відбування покарання. «Світить» 8 років — поклади 40 тис. дол. на стіл. І це лише слідству за мінімальний вирок! А оскільки справу просто так не закрити, суддям також доведеться «віддячити». Тобто, якщо потрапив на гачок, то зірватися з нього важко.
ВЗ Який же вихід?
По-перше, узаконити раз і назавжди те, що лікарська помилка не підлягає кримінальному покаранню. Про це треба волати років десять на всіх перехрестях. По-друге, суспільству необхідно втовкмачити, що до лікаря не можна ставитися як до носія середньостатистичної міри відповідальності. Не варто й забувати, що саме лікарі найбільш схильні до професійного вигоряння, і в них воно настає найшвидше. Коли ж змусити їх постійно доводити свою безневинність, то всім нам невдовзі не буде в кого лікуватися.
Я бачу лише один прийнятний шлях: лікарським помилкам, саме помилкам, треба запобігати. Адже кожне покоління, у тому числі і медиків, повторює дії та помилки попередніх.
ВЗ Ви знаєте як?
Так, я навіть запропонував колись МОЗ таку систему. Почну здалека. Найбезпечніший вид транспорту у нас… авіаційний. Ризик не долетіти становить усього 0,18%. І все тому, що льотчики працюють за жорсткою системою Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО) — це величезна робота по запобіганню льотним історіям та аваріям. З’явилася така практика тоді, коли відмова електрообладнання стала найпоширенішою причиною катастроф: найчастіше підводив пристрій магнето. Почали ставити два магнето. Вихід із ладу двох приладів — це вже казуїстика. Причину ризику ліквідовано.
Проведу аналогію. Найчастішою причиною смерті під час операції довгий час була плутанина з балонами, що підключаються до наркозного апарату. Похапцем замість кисню легко могли дати закис азоту. Почали виготовляти балони різного розміру, кольору та з різними редукторами. Так просто вдалося ліквідували причину смерті людини! І головне: якщо ти знаєш про можливість помилки, про це слід повідомити всіх учасників процесу. І це не про ризик-менеджмент і не про сертифікацію ISO — це про здоровий глузд. Мета — не покарати, а покращити процес. У тому ж ІКАО за помилки не звільняють, а за «донос» — заохочують. Реагують навіть на анонімні повідомлення. Як же не вистачає такого підходу в нашій системі охорони здоров’я!
ВЗ А що на Заході відбувається з розголосом лікарських помилок?
Ще гірше, ніж у нас, але інакше. В усякому випадку, за статистикою. Наприклад, у США це поняття офіційно закріплене. В Україні лише зароджується практика, коли адвокати працюють по позовах компенсації за завдання шкоди, морального збитку тощо. А там уже давно вона пустила коріння.
Щодо будь-якого пристойного лікаря порушують по 4-5 кримінальних справ щомісячно. Щоправда, він іноді може про це навіть не здогадуватися — «розрулюють» усе «лойєри», правники. Це ціла бізнес-індустрія. Чому в американських лікарів такі величезні гонорари? Тому що в них закладені всі можливі ризики, зокрема страхових виплат. І щороку в стаціонарах США офіційно фіксують від 44 тис. до 98 тис. смертей через лікарські помилки.
За кордоном дії хірургів контролюють системи відеоспостереження, але якщо англійським або німецьким лікарям цього достатньо, щоб не відволікатися, то наших медиків така перспектива лякає. І не зрозуміло що більше: забутий у нутрощах пацієнта тампон чи фіксація наявності алкоголю в організмі хірурга. Крім того, часто керівництво лікарень «заминає» неприємні історії, що трапилися з пацієнтами з вини лікарів, аби не підмочити репутацію медустанови і не відповідати перед вищим керівництвом. Усе очевидно — якщо лікар і медустанова готові страхувати себе від лікарських помилок, вони мають бути готовими їх визнавати.
Багато залежить від установки керівника. Кафедра хірургії, яку я очолював, мала лікувальну базу, що складалася зі 180 ліжок у міській лікарні, 40 ліжок у відомчій лікарні «Київміськбуду», 12 ліжок у приватній клініці «Медиком» та філіалу кафедри в Рівненській обласній лікарні. Раз на три місяці кожен (!) лікар клав мені на стіл звіт обсягом не більше сторінки: прооперував, протестував, ускладнення, дії, висновки. З якого добре було видно ставлення лікаря до складних ситуацій та шляхів їх вирішення. Обговорювали проблеми в присутності всього колективу, кожен міг висловитися, але за стіни медзакладу ніщо не виходило. І це дуже стимулювало, при тому що я нікого ніколи не карав. Але той консиліум, так звана конференція «мобіліті та морталіті», був безцінним: правильне рішення знаходили колективом, а не доводили лікарів до паніки перед визнанням своїх помилок.
Олена ЖОГА, «ВЗ»
