Розгорнута на сході війна довела: економити на армії — те саме, що закладати під державу бомбу уповільненої дії. Але придбати танк значно дешевше, ніж зростити хірурга, під ніж якого не страшно лягти. Зубожіння вітчизняної медицини виливається не лише у відтік фахівців, а й у девальвацію професійних цінностей: тепер головна мета лікаря — не врятувати пацієнта, а заробити грошей. Чому так відбувається і чи можна врятувати українську медицину? З цими запитаннями «ВЗ» звернулася до видатного хірурга, професора, доктора медичних наук Олега Боброва, який свого часу і сам став жертвою системи.
ВЗ Розкажіть, чому й коли ви вирішили пов’язати своє життя з медициною?
— В роду лікарів ніколи не було — більшість чоловіків ішли у військові. А я потрапив під вплив приголомшливих фільмів, та ще й книжок начитався… Дуже хотів людей рятувати. В коло спілкування мого діда входили дуже поважні київські професори, і мені імпонував образ «білого халата». Потім вийшов фільм «Дні хірурга Мішкіна», й у підсвідомості остаточно сформувався образ молодого лікаря-новатора, який на периферії досягає приголомшливих результатів. Я відчував у собі величезні ресурси, тому й вирішив вступати до медичного. Школу я закінчував на півночі, в гарнізоні, де стояла флотилія підводних човнів. Школа хоч і не мала навіть номера, але знання дала гарні. Гарнізон був закритим, усі на виду — доводилося вчитися. Поїхав вступати на батьківщину — в Київ, добре, що тут жили дідусь із бабусею. Вступив відразу, вчився добре. Та й умови тоді були іншими: про хабарі за екзамени навіть мови не могло бути! Навчання «дихало» академізмом.
ВЗ А як ви обирали спеціалізацію?
— А куди було йти? Не в терапевти ж! Несерйозно… Зараз у студентів ставлення до професії інше. Коли я працював в академії післядипломної освіти імені Шупика, у мене було багато інтернів. І був спеціальний зошит. Туди я записував прізвища талановитих молодих лікарів: по-перше, щоб по можливості чимось допомогти, а по-друге, щоб самому знати, до кого звертатися на старості років. В останні три роки роботи я не записав у зошит жодного прізвища, а кількість інтернів зростала. Звичайно, мене можна звинуватити в старечому буркотінні, але коли я навчався, ми всі чітко знали, хто чого хоче. Ті, хто зупинив свій вибір на агресивних спеціальностях (хірургія, анестезіологія, реаніматологія), ходили на чергування і вже через рік-два ставали в лікарнях «своїми». До речі, першу самостійну апендектомію я зробив на 4 курсі. Прийшовши до інтернатури, я вже щосили оперував. До речі, чітко пам’ятаю свій перший день у ролі інтерна. Я прийшов до завідувача і сказав, що мене направили до нього в інтернатуру. А він відповів: «Одягай халат — ти сьогодні чергуєш. Мій телефон знаєш, у разі чого…, а так — ти старший». Тоді були приголомшливі операційні сестри — бабусі, які ще війну пройшли. Іноді по-молодості стоїш в операційній і нічого не можеш вдіяти. Підійде така бабуля, подивиться і скаже: «А ну дай я!»… І справу зроблено. Вчили, як могли, і ніхто не ображався на критику. Більше того, коли оперували складний випадок, збігалися всі: подивитися, повчитися. Зараз це нікому не потрібно. В останні роки, коли я брав важких пацієнтів, в операційну не просився ніхто. Говорили, що «знову професор викаблучується, а на наш вік вистачить апендицитів і гриж!».
ВЗ Яке було ваше перше «серйозне» місце роботи після інтернатури?
— Інститут Шалімова: там я пропрацював два роки. Тоді мій учитель Володимир Сергійович Земсков захистив докторську і став завідувачем відділення. До нього потягнулися пацієнти. Адміністрація інституту відреагувала негативно і «попросила» Земскова, а ми пішли разом із ним. Так ми опинилися в п’ятому корпусі Жовтневої лікарні. Палати по 18, а то й по 24 ліжка. Одна навіть двокімнатна, стіл доктора стояв у тій палаті — на гнійній її половині. Вважалося, хто три місяці тут протримався, тому вже нічого не страшно.
Реанімація знаходилася за 150 метрів — в іншому корпусі. Пацієнтів перекладали на ноші й самі туди несли. На середині шляху був фонтан — біля нього, як правило, траплялися зупинка дихання й показові вмирання при великому скупченні народу. Пізніше нам виділили автомобіль, який стояв під нашою операційною. У 1981 році на базі клініки створили центр хірургії печінки, підшлункової залози та жовчних проток. І ми замкнули на собі ці патології з усього міста. Робочий графік був цілодобовим, без вихідних. Поверхом нижче — відділення «Спецтравма», куди звозили специфічних пацієнтів: бомжів та алкоголіків. Оглядаєш такого й не розумієш — він в алкогольній комі чи у нього інсульт? Із діагностичних можливостей у нас були тільки Надія Павлівна, яка рахувала «трієчку» — еритроцити, лейкоцити, ШОЕ, і рентген-апарат 30-го року. Правда, до апарату додавався унікальний рентгенолог Клавдій Васильович. Таких уже немає! Він на цьому апараті примудрявся виконувати знімки, на яких було видно судинний малюнок кишечнику. Він робив якісь самопальні решітки, і ніхто, крім нього, не знаходив із рентгеном спільної мови…
А ще була абсолютно приголомшлива операційна: мармурова, з висотою стель 5 метрів і спеціальним ліхтарем та відбивачем. За звичайне чергування приїжджало 70-80 карет «швидкої». З них мінімум 30 — операції. Десь до 1983 року ми оперували 68% холециститів по всьому місту. На рік це було в середньому 700 випадків, тоді як інші 22 лікарні давали показники 1-12. Нас почали називати «м’ясниками» і вишукувати по інших лікарнях наші ускладнення. Змирилися з нами тільки через 3-4 роки. Тоді у нас уже була дуже згуртована команда, і ми вірили своєму шефові. Він міг «розтоптати» будь-кого з нас у власному кабінеті наодинці, але, як тільки відчинялися двері, казав, що цей покараний — його найкращий хірург. Ми завжди були за ним як за кам’яною стіною, і всі питання шеф вирішував сам. Закінчилося все в 1989 році. Ми вдало прооперували дідуся однієї високопоставленої людини, і вдячний онук виділив нам 2,5 млн на реконструкцію корпусу. Підключили цілий проектний НДІ, створили шикарний проект із зимовим садом, їздили по виставках, шукали устаткування. Нас відселили в 10-ту міську лікарню на час реконструкції корпусу. Його ж обнесли парканом, але так нічого й не зробили — розвалився Союз, і наші гроші знецінилися. Проект закрили, але перші два роки ми не приживалися на новому місці та сподівалися, що повернемося в Жовтневу. Періодично їздили туди, дивилися, як розтягують цеглини, з котрих побудований наш корпус, а на кожній із них — герб заводу. Але так і не повернулися. Довелося освоювати нове місце роботи й робити ремонт у 10-й лікарні. На жаль, шеф не встиг скористатися тим, що створив, і у віці 61 року помер. А мене перед своєю смертю спровадив на «свої хліби». Сказав, що в мене пропав ентузіазм, і якщо я зараз не піду, вже ніколи не зможу працювати сам. Порадив іти в іншу клініку й допоміг влаштуватися. Там я, щоправда, не прижився і незабаром потрапив у звичайну міську лікарню, де пропрацював 13 років і створив нову кафедру та, поступово, найбільший хірургічний підрозділ. Під моїм керівництвом було 3 відділення (180 ліжок) у 8-й лікарні, 40 ліжок у «Міськбуді», 12 — у клініці «Медиком», а ще філією моєї кафедри була рівненська обласна лікарня.
ВЗ Ви вважали себе успішним хірургом?
— Вважав. Хірург я дійсно фартовий. У мене добре склалася хірургічна кар’єра: за 30 років активної роботи не було жодного скандалу, пов’язаного з моїм ім’ям. Так, невдачі траплялися, але вони не були системними. Мені дуже пощастило, що протягом усієї кар’єри я працював із першокласними хірургами. Це були справжні вчені — люди з високими моральними принципами. Від них не доводилося чекати удару в спину. Чому я зазнав фіаско в кінці кар’єри? Я екстраполював свої відносини з учителями на учнів, забувши про відмінності поколінь. Хотів виростити гідну зміну, але не вийшло. Мені не дали можливості взяти до себе тих, кого я хотів, — вони всі були «без роду і племені». Зате давали, кого я не хотів. А ще я пропустив момент, коли все перейшло на товарно-грошові відносини.
ВЗ А в чому полягало ваше фіаско?
— Я дуже близько підпустив до себе людину, яка, зображуючи «дружбу», щодня писала на мене доповідні. Мене поставили в такі умови, в яких працювати стало нереально. І я пішов. Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця. Спочатку було дуже туго. Але зараз я розумію, що це врятувало мені життя: інакше б я давно помер від інфаркту.
ВЗ Виходить, що особистий фактор зіграв ключову роль?
— Тут потрібно розуміти, що таке хірургія. За законом Великої Британії є три категорії людей, які не мають права бути судовими засідателями: м’ясники, люди, котрі більше 6 місяців ходили в плавання, і хірурги. Там, де тебе оточують люди, яким ти не довіряєш, — хірургією займатися не можна! Це спеціалізація, яка рано чи пізно призводить до професійної деформації. Ти починаєш дивитися на світ не так, як інші.
ВЗ Як хірурги справляються з професійним вигоранням? Існує чимало легенд, але розкажіть, як насправді.
— Є два періоди. Перший — поголовне пияцтво. Починається через роки два після початку активної хірургічної діяльності з «соточки» після операції. Дуже погана прогностична ознака — колективні посиденьки в операційній. Просвітлення настає, як правило, після 30 років. Тим, кому належить, спиваються. При чому сублімуються в алкоголь завжди найталановитіші — через невідповідність запитів і можливостей. Лікар уже може більше, а зверху не дають. Це ламає багатьох. Вихід шукають у найдоступнішому з транквілізаторів — алкоголі. В гіршому випадку — у наркотиках. А другий період починається після 40 років і збігається з віковою чоловічою кризою. В цей період або п’ють, або впадають у крайнощі з молодими медичними сестрами. Закінчується все це, як правило, розлученнями. Але є й уповільнені випадки, коли п’ють мало, але щодня — по склянці. Ми їх називали «тихушниками». Ось вони потім і підставляють — усувають конкурентів. У медицині дружби немає. Я це точно зрозумів.
ВЗ Напевно, алкоголь допомагав пережити і пацієнтські втрати?
— Особисте «кладовище» нагадує про себе завжди. І з кожним роком усе частіше. Займаючись хірургією, ти стикаєшся з горем постійно. Але я старався його не запивати…
ВЗ Зараз усе частіше говорять про те, що наші лікарі не завжди вміло повідомляють рідним про загибель пацієнта. Думаєте, цього варто вчити студентів-медиків?
— Та цього не треба вчити! Все має базуватися на принципах християнства й людяності. Не можна повідомляти про смерть, жуючи бутерброд! Є непорушні поняття, і якщо людина не володіє ними, вона не може працювати в цій професії. Я завжди дивуюся, як спілкуються з людьми співробітники ЖЕКів чи пошти. Мені здається, що вони пройшли конкурсний відбір тих, хто ненавидить людей природжено! Так, не всі можуть коректно і ввічливо розмовляти з пацієнтами. Я завжди згадую легендарного професора Коломійченка, який був головним хірургом фронту, а після війни очолював кафедру загальної хірургії медичного інституту. Так от, навіть коли у нього рідні забирали трупи, говорили йому «спасибі». Якщо у тебе немає контакту ні з пацієнтом, ні з їхнім родичем — не лізь! Коли є цей людський контакт, багато що вибачається. А нам є що вибачати… Крім одного — недбалого ставлення до людського життя. Суспільство вигадало «задзеркалля» — ідеалізовану медицину. Медицина дуже далека від тієї, якою її змальовують. Але я це зрозумів після 30-ти років роботи. А скоро підуть із життя ті, хто вихований старою школою. Їх уже практично не залишилося. І лікувати буде нікому…
ВЗ А про яку школу йдеться?
— Про школу гуманізму, порядності. Зараз це нікому не потрібно. Для сучасних лікарів пацієнт —
джерело грошей. Відбулася тотальна підміна понять і принципів, перегляд суспільством критеріїв успішності. Раніше ми були соціалізованими, жили «громадою». Пам’ятаєте, коли отримували нагороди, говорили, що це заслуга колективу. Зрозуміло, що в цьому була частка лицемірства і кожен думав про себе, але дух громадськості все одно був. Поступово в моду увійшли «герої-одинаки» та принцип «особистого споживання», який передбачав збільшення матеріальних цінностей. Я нічого не маю проти грошей: усі хочуть жити добре. Але на якомусь етапі виявилося, що знання, вміння, освіченість і дотримання моральних принципів знецінилися. Ми відмовилися від соціального вектора. Навіть міністр охорони здоров’я Литви кілька тижнів тому в дискусії з приводу евтаназії заявила: «У нас не соціально направлене суспільство! Евтаназію необхідно узаконити, бо це прекрасний вихід для незаможних, які не мають доступу до паліативної допомоги».
Чому лікар повинен їсти неякісну їжу, доношувати діряві черевики і змушувати дружину латати колготки? Чому його сім’я повинна роками чекати профспілкову путівку на зубожілий вітчизняний курорт, коли фармпредставник може дозволити собі відпочинок на Мальдівах? А вони разом вчилися! Тільки один пішов у клініку (в кращому випадку) або потрапив на дільницю (в гіршому), а другий — знайшов собі місце в комерційній фармакологічній компанії. І звичайно лікар, який залишився в лікувальному процесі, рано чи пізно замислиться: а навіщо мені все це потрібно? Життя одне! І почне пошуки джерела доходів. А де можна заробити в медицині? Можна продати лікарняний лист і сісти до в’язниці. Решта — не доказово. І ця «решта» стала заохочуватися адміністрацією. З кожної операції потрібно занести завідувачу. Той віднесе головному лікарю, який поділиться з управлінням, і коло замкнеться. Потім намітилася тенденція брати «мзду» з лікарів, які приїжджали на курси в Київ із регіонів. Гроші брали «на розвиток кафедри», мовляв, у них там, у районах, усе є. Сварився з таким свавіллям до зубів. Що ж у них у районі є? Так, мішок картоплі пацієнти принесуть, паркан полагодять. А ці 50 доларів, які в нього взяли як благодійний внесок, йому відпрацьовувати роками! Там грошей не носять. Більш того, районний лікар завжди на видноті. Це тут можна напартачити й загубитися в натовпі. Одна операція може піднести районного лікаря до небес, а може зробити так, що йому і хату спалять, і проклянуть навічно. Ось ті — в районах — польові командири. Вони не ховаються за спину професора. Сьогодні у нього людина в сінокосарку потрапила, а завтра дитину окропом ошпарило. І на всі випадки він один. Без КТ і МРТ. Ось на кому все тримається. Ось вони — віртуози. Якщо закрити в Києві якусь клініку — нічого не зміниться. А закрий у районі — «завиє» весь район!
ВЗ До речі, з вашим ім’ям пов’язано багато віртуозних операцій…
— Для мене кожна операція неповторна. І справа не у віртуозності. Запам’яталася, як перше кохання, перша апендектомія. Це був просто екстаз! А ще запам’яталися деякі пацієнти. Приміром, військком одного з районів із панкреонекрозом. Я його оперував 16 разів поспіль. Він провів у мене в клініці 252 дні. До цих пір служить… Ще була у мене цікава бабуся. Вона прийшла з дідусем до мене на прийом, і я подумав, що вони бомжі — до того брудні були, в обносках. У бабусі — величезний живіт і довідка про те, що у неї рак яєчників четвертої стадії, якій уже роки два. Я відразу зрозумів, що лікарі наплутали, і запитав, чого ж вони від мене хочуть? Бабуся попросила зробити хоч щось, а то їй ходити стало зовсім важко. Я її розрізав, а там пухлина заочеревинного простору — 18 кг вагою. Після операції розговорилися: бабуся — одна з творців «Бурана», її чоловік — полковник спецназу. Коли Союз розвалився, вони залишилися в чужій країні без пенсії. Так і живуть… Через кілька років бабуся прийшла знову — ці пухлини часто рецидивують. Вирізав. На третій раз прийшла з новим рубцем на животі, ніяковіючи зізналася, що «по«швидкій» видалили жовчний в іншій лікарні і тепер їй переді мною дуже соромно.
В 90-х запам’яталися одні бандити. До речі, завдяки їм наша 10-та лікарня тоді вижила. Ліки ящиками й контейнерами привозили. З ними було дуже легко. Це депутати й чиновники вимагають оплати за дотик до їхніх тіл. А бандити навіть годували чергові зміни: ввечері з ресторану привозили сервірувальні столики та пригощали всіх.
ВЗ Ви часто коментували усілякі нововведення і реформи. Зараз ви поза системою, ваша думка змінилася?
— «Реформохренія прискорилася і заглибилася»… Про яку реформу мова? Давно вже реальні хлопці пиляють реальне «бабло». А всі ці реформи для дурнів. Якщо ввести страхову медицину, буде тільки гірше. Страхова компанія, за визначенням, — це неприбуткова організація, яка існує на ті гроші, котрі зуміла акумулювати. З них же потрібно заплатити зарплати, оренду й так далі. Пацієнтам нічого не залишиться. Потрібно чесно зізнатися — ми не в змозі утримувати медицину. Тоді можна прибрати цю статтю Конституції, і людина буде сама думати, як їй заплатити. Залежно від своїх можливостей, вона або платитиме готівкою, або акумулюватиме свої кошти в страховій компанії. Але це мають вирішувати самі люди. Я кілька років тому був в одному з госпіталів Китаю. На першому поверсі — купа віконець, біля яких стоять люди. Запитав, що це? Відповіли: це люди оплачують послуги. Я здивувався, адже там функціонує страхова медицина. Мені пояснили, що люди платять самі, а вже потім страхова повертає їм 75% коштів. Навіщо госпіталю мати справу зі страховими компаніями? Йому потрібні живі гроші. Більш того, частина людей, яким не було чим розрахуватися, відпрацьовують у дворі (будують, фарбують, копають). І така форма оплати підходить.
А у нас ніякої надії на державу немає. Подивіться, що відбувається з фінансуванням військових дій. Зібрали з людей гроші, а краще там солдатам не стало. Ось мого сусіда призвали на днях. А вдома дружина і двоє діток: 4 і 2 роки. Ми з сусідами скинулися грошима й купили йому бронежилет. Може хоч він врятує йому життя. І годує армію не держава, а волонтери. Виходить, що люди ефективніші за величезну махіну. Так, ці військові дії — реальна загроза для життя чиновників, їхніх сімей і добробуту. Вони себе не можуть захистити! А про народ не думатимуть і поготів. Уже змінилося 16 міністрів охорони здоров’я — ніхто нічого толком не зробив! Тому що всі усвідомлювали: вони на посту тимчасово. І за цей час потрібно вирішити свої матеріальні проблеми, задовольнити свої амбіції та влаштувати своїх близьких. Решта — голослівні обіцянки. І в нинішнього міністра неправильний вектор. Та й не може людина, що не знає системи охорони здоров’я зсередини, керувати галуззю. Ідеальний варіант для МОЗ — імплантувати успішного начальника обласного управління, який досяг висот на регіональному рівні, але з нуля.
ВЗ А які кроки має зробити МОЗ, щоб вивести нашу медицину на новий рівень?
— Для цього потрібна політична воля керівництва країни. МОЗ — усього лиш інструмент. Президент і парламент мають, зрештою, дійти висновку, що охорона здоров’я — життєзабезпечуюча галузь. Найдорожчий ресурс — люди. Парадокс у тому, що поки нашим керівникам українці не потрібні. Все своє майбутнє вони бачать там, де навчаються діти і зберігаються капітали. Тут вони просто поповнюють ресурси.
ВЗ А що б зробили ви на посаді міністра?
— Я б дав можливість розвиватися приватному сектору. Передав би лікарні разом із землею у приватні руки. Але з єдиною умовою — збереженням профілю клініки і ліжкового фонду. Якщо в цій лікарні було відділення травматології — воно там зобов’язане залишитися. Інакше все перепрофілюють в клініки стоматології, репродуктивної та естетичної медицини — в те, що приносить швидкі гроші. Я створив би умови для приватників, але не ламав би старе. Нехай обидві системи функціонують паралельно. Не спрацює нова — залишиться стара. І в нову я б не вкладав ані копійки, але дав би їм ті ж самі права, що й у державних (виписка лікарняних листків, витрата наркотиків тощо). Крім цього, зобов’язані залишитися спеціальності, що не підлягають приватизації: протиепідемічна служба, СЕС, родопоміч, онкологія, патологоанатомічні служби та інфекційні захворювання. Це повинно залишитися суто державним. Все інше — будь ласка, розвивайте. Крім того, мені незрозуміла тяганина з сімейними лікарями. Такий фахівець гарний тільки в межах села. Навіщо вони у великих містах? У країнах Європи вони об’єднуються в поліклініки. Десяти сімейним лікарям простіше купити апарат УЗД, ніж одному. А у нас знову базар. Хворий іде до сімейного лікаря, той посилає його на аналізи в поліклініку і приватну лабораторію, потім аналізи знову несуть сімейному лікарю, який направляє пацієнта до «вузького» спеціаліста. Навіщо людині робити стільки зайвих рухів, тим більше хворій?
ВЗ Можливо, ви знаєте країну, шлях якої можна було б узяти за приклад?
— Мені імпонують деякі моменти розвитку системи охорони здоров’я в Грузії. Наприклад, їхній рівень паліативної допомоги. На час мого візиту її курувала перша леді країни Сандра Саакашвілі й католікос. Правління грузинської церкви сказало своїм священослужителям: досить заробляти гроші на хрестинах і весіллях, потрібно йти до тих, хто вмирає, — рятувати їхні душі, полегшувати страждання. До слова, всі храми Грузії повинні мати медичний підрозділ. Якщо церква маленька, там можуть просто вимірювати тиск або роздавати ліки, але щось робити зобов’язані. При монастирях є пологові будинки, монастирі їх фінансують. Права рука католікоса — батько Адам — кардіолог, доктор наук. При його монастирі багатопрофільна клініка. Так от все це форматує рівень паліативної допомоги. Хворі в хоспісах Грузії не вмирають! Там їм надають допомогу, а вмирають люди вдома — на руках у рідних.
Поняття паліативної допомоги набагато ширше, ніж ми звикли вважати. У нього входить комплекс заходів із подовження життя й поліпшення його якості. Саме цим і займаються хоспіси Грузії: усувають гостру затримку сечі, ставлять трахеостоми, роблять евакуацію асциту тощо. Людині стало легше — її виписують. У нас цим не займаються. Нашим законодавцям складно пояснити суть паліативної допомоги. Вони вважають, що в цьому випадку достатньо однієї таблетки знеболювального. А грузини запустили вільний обіг морфіну сульфату. І я під час поїздки запитав міністра безпеки Грузії, чи не було їм страшно? Відповів: «Було! Тому ми для початку зібрали наркоманів і роздали їм препарат. Ті сказали — дурниця! Не вставляє! Тому ми відразу дозволили будь-якому лікареві виписувати препарат на 7 днів». Правильно, у морфіну сульфату основна дія — анальгезія, ейфорії він не викликає. Для наркомана він не цікавий. Але, незважаючи на позитивний досвід Грузії та інших країн світу, налагодити виробництво у нас в країні поки не виходить. Більш того, грузини дозволили лікарям призначати морфін відповідно до концепції ВООЗ: не за показаннями, а по годинах (попередньо). Потім вони порахували, скільки ж морфіну пішло за перший рік і за другий. У другому випадку його треба було більше. Подумали, що стався витік. А виявилося, що завдяки новій системі паліативної допомоги просто вижило більше людей… А у нас взагалі нікому нічого не потрібно. Першу книгу з паліативної допомоги «Лікування больового синдрому в онкології» написав саме я десять років тому. Росія попросила мого дозволу її перевидати, й чотири роки вона вважалася стандартом надання паліативної допомоги — в Україні ж вона залишилася непоміченою.
ВЗ А чим ви займаєтеся зараз?
— Зараз я дихаю на повні груди. Живу в селі, на свіжому повітрі, освоюю аграрні нюанси, пишу книги. Я б хотів взяти участь у реалізації гарного медичного проекту. Але, на жаль, такого немає…
Розмову вела Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
