Олег Боднар: Рівень кваліфікації українських лікарів не нижчий, ніж американських і італійських

Дитячий хірург із Чернівців Олег Боднар — один з небагатьох українців, котрим довелося працювати в екзотичній для нас країні. На Гаїті він провів близько 80 складних операцій і вперше мав справу з патологіями, яких в Україні ніколи не бачив. Окрім цього, український лікар читав лекції з дитячої хірургії місцевим медикам.

За роботу грошей не отримував

Олег БОДНАР, завідувач кафедри дитячої хірургії та отоларингології Буковинського державного медичного університету, член Європейської асоціації дитячих хірургів і Нью-Йоркської академії наук, доктор медичних наук, професор

Я надіслав до фонду Fondazione Francesca Rava — NPH Italia своє резюме, перелік хірургічних методик, якими володію. Після цього спеціальна комісія розглянула мою кандидатуру й запросила для участі в благодійному проекті. Проїзд, проживання і харчування оплатив італійський фонд Fondazione Francesca Rava — NPH Italia. Безпосередньо за роботу оплати я не отримував.

Працював у госпіталі, розташованому в столиці Гаїті Порт-о-Пренс — St. Damien Pediatric Hospital. Він збудований і функціонує за кошти благодійних організацій Італії та США. У мої функції входило навчання двох місцевих лікарів дитячої хірургії та проведення складних оперативних втручань. Спілкувався і читав лекції, звісно, англійською. Проте довелося й трохи вивчити креольську, аби мати змогу розмовляти з маленькими пацієнтами та їх батьками.

Спочатку — до шаманів, потім — до лікарів

У госпіталі я замінив італійку, термін роботи якої вичерпався. Тоді місцеві медики вперше почули про Україну, тож спочатку відверто придивлялися до нового колеги.

Медична освіта хірургів на Гаїті побудована так, що студенти спочатку здобувають фах «дорослого» фахівця, потім певний час працюють за спеціальністю, завдяки різним грантовим програмам поглиблюють свої знання в країнах Європи і США, а потім ще три роки працюють і паралельно вивчають дитячу хірургію. Двічі на тиждень я читав лекції з цієї спеціалізації двом місцевим медикам — Стіву та Сандрі. В інший час ми разом проводили нескладні оперативні втручання: видалення апендициту, грижі тощо. Складніші операції виконував сам. Вони зок­рема стосувалися хірургії новонароджених: атрезії стравоходу, кишкової непрохідності, гастрошизису, омфалоцеле тощо.

Уперше на Гаїті довелося побачити патології, які в Україні мені ніколи не траплялися. Хоча теоретично розумів, як їх лікувати. Так, щотижня мав справу із тифозним перитонітом й емпіємою плеври, коли доводилося виконувати девісцерацію плеври. У нас така недуга трапляється вкрай рідко, бо є дос­татній спектр антибіотиків для вчасного і якісного лікування пневмонії. Про тиф, на щастя, в Україні взагалі давно забули. На Гаїті до лікарні місцеві жителі потрапляють із дуже тяжкими, задавненими станами, бо спочатку йдуть до місцевих шаманів, потім до священика, а коли ні перший, ні другий не допоміг — звертаються до лікаря.

Лікарів охороняли озброєні люди

На Гаїті дуже складна криміногенна ситуація — просто на вулиці людину можуть вбити чи пограбувати. Власне, про це мене попередили ще до початку благодійної місії. Госпіталь, у якому я працював, цілодобово охороняли озброєні люди, а медиків-іноземців на роботу і з роботи возили автомобілем — пішки ходити вулицями небезпечно. Навіть віллу, у якій ми мешкали, тримали під охороною. Окрім небезпеки на вулиці, нелегко було переносити специфічні кліматичні умови: високу температуру повітря і вологість. Турбувала й антисанітарія, що сприяє поширенню малярії, холери, тифу, туберкульозу… Проте найважче на Гаїті для лікаря — те саме, що й в Україні: нести відповідальність за дитячі життя. На щастя, усі мої операції пройшли вдало.

Не вистачало медикаментів

St. Damien Pediatric Hospital — європейська оаза посеред жебрацького Гаїті. Американські й італійські благодійні фонди максимально забезпечили медзаклад сучасною апаратурою й інструментарієм. У відділенні дитячої хірургії є сучасний цифровий рентгенапарат, коагулятори, якісний хірургічний інструментарій, апарати ШВЛ. Якщо ми в українських операційних через недофінансування змушені багаторазово використовувати хірургічні простирадла і медичний одяг, то в госпіталі на Гаїті все це одноразове. Водночас там дуже не вистачає медикаментів. В Україні ми хоча б можемо написати списки, з якими батьки підуть в аптеку й придбають усе необхідне, а в гаїтян на це просто немає грошей. У лікарні в наявності лише незначний перелік стандартних антибіотиків: цефтріаксон, гентаміцин, ципрофлоксацин. Антибіотики ширшого спектра дії — меропенем, меронем — доступні лише для онкохворих дітей, для лікування стандартних патологій ми не мали права їх використовувати.

Ще одна проблема — відсутність парентерального харчування, що суттєво обмежує проведення деяких оперативних втручань. Якщо, скажімо, в Україні при тій чи іншій патології ми можемо вивести стому і певний час «тягнути» пацієнта на парентеральному харчуванні, то на Гаїті доводиться одразу виконувати радикальну операцію, накладати анастомоз.

За межами столиці медзакладів немає

Організація охорони здоров’я Гаїті потребує реформування — там узагалі немає поліклінічної служби, яка могла б проводити профілактичну роботу і вчасно виявляти ту чи іншу хворобу. А госпіталі є лише в столиці. Крім того, навіть їх держава не забезпечує. Так, St. Damien Pediatric Hospital функціонує на дотаціях: італійські й американські фонди закуповують медикаменти, перераховують гроші на зарплати медикам. Тобто хворі, які доїхали до столиці й звернулися до госпіталю, нічого не платять. Їх тут оглядають лікарі, реєструють і призначають дату проведення оперативного втручання.

Ведення пацієнта в післяопераційний період розбалансоване. Наприклад, якщо я прооперував дитину з приводу атрезії товстої кишки, то з операційної її переводять до відділення реанімації, а звідти — у неонатологічне. Якщо ж я оперував дитину з грижею, водянкою, варикоцеле, то її транспортують у хірургію. Після операції з приводу емпієми плеври пацієнта направляють спочатку до реанімації, а потім — до педіатричного відділення. Отже, хворі опиняються розкиданими по різних відділеннях. І це — суттєвий недолік. Я спілкувався і з завідувачами відділень, і з головним лікарем госпіталю щодо локалізації хірургічних хворих в одному місці. Але для цього необхідно розширювати відділення хірургії. Сподіваюся, поступово їм це вдасться.

Попри всі труднощі, якщо буде можливість, я обов’язково знову поїду з благодійною місією на Гаїті. Там я твердо переконався, що рівень кваліфікації українських лікарів не нижчий, ніж американських й італійських. У них краще оснащення, новіша апаратура. Але фахова підготовка в нас однакова. Мешканці Гаїті дуже пот­ребують якісної медичної допомоги, і ми маємо змогу її надати.

Ольга КАМСЬКА, спеціально для «ВЗ», м. Чернівці