Енергія цієї людини заряджає, а відданість справі, якій служить лікар, захоплює. Усвідомлюючи, що переконувати пацієнта у важливості дотримуватися здорового способу життя краще власним прикладом, Олег Шекера бере активну участь у проекті «Той, хто біжить містом».
ВЗ Ви розпочинали свій професійний шлях військовим лікарем. Як потрапили в сімейну медицину?
— Це була довга дорога. Після четвертого курсу Харківського медичного інституту я перевівся на військово-медичний факультет Куйбишевського медичного інституту (спеціальність «Лікувально-профілактична справа»). По закінченні навчання проходив службу на керівних посадах медичних служб військових частин і з’єднань, а після повернення з Афганістану закінчив Військово-медичну академію ім. С. М. Кірова у Санкт-Петербурзі (факультет керівного складу). Певний час обіймав посаду заступника начальника Української військово-медичної академії з наукової роботи — начальника науково-медичного центру. Після завершення служби у ЗСУ викладав в Українському тренінговому центрі сімейної медицини Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця. Власне відтоді цей напрямок став головним у моїй професійній діяльності.
Я переконаний: майбутнє — за сімейною медициною. Адже без первинної ланки надання медичної допомоги, на якій може бути вирішено близько 80% проблем пацієнтів, система не працюватиме.
Ми можемо мати чудових хірургів, кардіологів, гастроентерологів тощо, але успішність функціонування системи охорони здоров’я в цілому залежить від первинки. Бо саме лікарі першого контакту мають забезпечити профілактику і лікування захворювань відповідно до своїх професійних компетенцій. Інакше кажучи, сімейна медицина — це історія не про хвороби, а про збереження здоров’я. Тому це складна спеціалізація, яка потребує фундаментальних знань з різних напрямків. Розуміючи це, Інститут сімейної медицини НМАПО ім. П. Л. Шупика та профільні громадські організації розробили проект Закону України «Про первинну медичну допомогу на засадах сімейної медицини». Будемо сподіватися, що Верховна Рада України його підтримає. Адже без цього діяльність первинної медичної допомоги неврегульована. Сподіваюся також, що невдовзі в Україні буде запроваджено День сімейної медицини. Знаю: проект відповідного Указу Президента вже є.
ВЗ Але ж ми святкуємо Всесвітній день сімейного лікаря 19 травня?
— Так, ми вшановуємо в цей день сімейних лікарів, але в Україні пропонуємо відзначати День сімейної медицини. Вказаний напрямок об’єднує лікарів, середній медичний персонал і пацієнтів. Тобто йдеться не про суто професійне свято, а про визначний день для цілої країни. Можливо, зараз не все так, як хотілося б. На моє переконання, це через відсутність системного підходу, бо, коли ми говоримо про реформу, маємо розпочати з концепції, програми і фінансів для втілення планів. Зрозуміло: останній фактор — вирішальна умова успіху, адже можна розробити бездоганні концепцію і програму, але без фінансування вони будуть приречені на забуття.
ВЗ До слова, яким має бути медичний бюджет нашої країни?
— Згідно зі світовим досвідом на медицину держава має витрачати мінімум 7-8% ВВП. Ті, хто говорить, мовляв, нам би хоч 5%, просто втомилися боротися за адекватне фінансування галузі. До речі, у нашій Конституції закладено 10%, на практиці ж маємо в рази менше. Що тут скажеш?
До всього потрібен професійний підхід. Одного бажання, аби приймати ефективні управлінські рішення, особливо на державному рівні, замало. При цьому управлінці мають ставати до керма вже навченими, а не робили це «в процесі».
У нас велика кількість професіоналів. Але вони чи то через свою скромність, чи через відсутність гнучкості не займають тих позицій, які дали б країні змогу зробити суттєвий ривок уперед. В інших країнах наших спеціалістів дуже цінують. Єдине, чого їм інколи не вистачає, — знання іноземних мов, зокрема англійської. Але за певний час і ця перешкода зникає завдяки умінню навчатися і високій мотивації.
Загалом я вважаю, що вчитися необхідно все життя. Я сам наразі удосконалюю свою англійську. І, на моє глибоке переконання, щоби бути успішним у професії, навчатися новому, потрібне міцне здоров’я, тому про нього слід дбати.
ВЗ Тож пробіжки — це ваш спосіб зберегти і зміцнити здоров’я? Як давно ви захопилися бігом?
— Це одне з моїх хобі. Я бігав іще хлопчиком. Був призером України з легкої атлетики у своїх вікових групах, навіть брав участь у Всесоюзному чемпіонаті. Щоправда, призером тоді не став — прибіг останнім, зате не зійшов з дистанції! Один із восьми, які дійшли до цього етапу змагань, а суперники мої були дуже сильними спортсменами.
Я планую зібрати статистичні дані, здійснити аналіз фізіологічних процесів, які розкривають механізми впливу бігу на організм людини. А надалі хочу організувати такі пробіжки по всій Україні.
ВЗ Але зараз ви не просто бігаєте?
— Саме так, тепер я це роблю ще й у рамках нового проекту. Його ідею ми виношували з Олександром Соколинським і Володимиром Бульбою, учасниками Громадського об’єднання «Спільна перемога», досить довго. Вони спортсмени, ведуть і пропагують здоровий спосіб життя. Мені ж запропонували взяти участь у проекті, бо знали, що я також займаюся спортом, люблю пробіжки й до того ж дотримуюся здорового способу життя.
ВЗ У цієї ініціативи дуже романтична назва…
— Так, «Той, хто біжить містом». Але її ідея і зміст не менш чудові. Це розповідь про двох героїв — Людину і Місто, про їхні гармонійні стосунки, про красу стародавнього міста, яку можна споглядати під час пробіжки. У цьому, до речі, велика перевага street running, адже людина не тільки тренується, а й знайомиться з містом. Наприклад, нещодавно я саме в такий спосіб роздивлявся Лос-Анджелес. І що найважливіше, це найдоступніший вид тренування.
Кожну пробіжку в рамках проекту супроводжує відомий спортивний журналіст Валентин Щербачов з творчою групою. Вони знімають короткі відеоролики про історію київських вулиць, якими проходить маршрут, а потім об’єднують матеріал у відеолітопис нашого чудового міста. На сьогодні я вже пробіг тисячу вулиць і особисто фотографую локації, на яких побував. А ще під час пробіжок відповідна програма фіксує і відстань, і локації, й інші параметри.
Власне, ми вирішили в такий спосіб пропагувати здоровий спосіб життя. Бо часто під час конференцій доповідачі наводять аргументовані наукові дані щодо його користі, а, вийшовши з аудиторії, дістають цигарку.
ВЗ Тобто ви волієте переконувати особистим прикладом?
— Саме так. Навіть більше: я вважаю, що це повинен робити кожен лікар. Адже можна багато говорити, та так нікого і не переконати.
ВЗ Але як же пропагувати здоровий спосіб життя під час пробіжки? Ну, біжить собі людина і що? Не всі ж знають, що це професор, Заслужений лікар України?
— Власне, паралельно ми розмовляємо з городянами і гостями столиці, я фотографуюся з ними, розповідаю про місцевість, де ми перебуваємо в той момент, і про нашу ініціативу та її місію. Цього року ми стартували 9 червня із Хрещатика, просто зі сходів мерії. Там були олімпійські чемпіони, чемпіони світу з бігу, Герої України.Сподіваюся, що невдовзі ця ініціатива сприятиме новому потужному припливу любителів оздоровчого бігу.
Я планую зібрати статистичні дані, здійснити аналіз фізіологічних процесів, які розкривають механізми впливу бігу на організм людини. А надалі хочу організувати такі пробіжки по всій Україні, проте спочатку треба закінчити розпочатий проект.
ВЗ «Той, хто біжить містом» запланував встановити й особистий рекорд?
— Так, результат проекту і буде моїм власним досягненням, який зафіксує Книга Рекордів України. Щотижня — 10 кілометрів київськими вулицями, доки не подолаю всі заплановані дистанції.
ВЗ А який найвищий результат на сьогодні?
— Наразі мій особистий рекорд становить 42,195 км. Таку дистанцію я долав тричі. Уперше у 1984 році перед від’їздом до Афганістану, востаннє — у серпні минулого року (до цієї пробіжки я готувався серйозно).
ВЗ Тобто через 35 років ви знову подолали свою найдовшу дистанцію? Хіба це не ризиковано?
— Можливо, дещо й самовпевнено. З іншого боку, мабуть, так і досягають мети. Але будь-яка самовпевненість має бути підкріплена грамотним професійним підходом. Якщо під час пробіжки мені, приміром, некомфортно, я зупинюся.
ВЗ Окрім бігу якими ще видами спорту займалися?
— Бойовим дзюдо, був спаринг-партнером майстра спорту. Але пробіжки не припиняв і тоді, щоранку долав два-три кілометри. Зараз таку дистанцію пробігаю через день. Сьогодні граю в шахи (кандидат у майстри спорту), на громадських засадах очолюю Центральний шаховий клуб ЗСУ.
ВЗ Чи обов’язково лікарю бути взірцем для своїх пацієнтів?
— Лікар мусить стати прикладом для пацієнта, адже профілактика захворювань — важлива складова лікарської практики. Що справить на пацієнта більше враження і спонукатиме діяти: вмовляння на кшталт «наукою доведено» фахівця, який при цьому має шкідливі звички, чи порада лікаря, котрий виконує свої ж настанови? Відповідь, я думаю, лежить на поверхні. Та й врівноваженому, завжди в доброму гуморі лікарю пацієнт довіряє більше. А це означає, що і результат лікування буде кращим. Не секрет: рівень здоров’я наших співгромадян сьогодні дуже низький. Тож чому лікарю не почати із себе?
ВЗ Що порадите своїм менш тренованим колегам?
— Завжди пам’ятати, що інтенсивність фізичних навантажень має визначатися рівнем підготовки, віком, загальним станом здоров’я людини. Приміром, підготуватися до марафону за один місяць неможливо! Навантаження потрібно збільшувати поступово, вправи виконувати без зайвого напруження, у задоволення. Лікарі це знають, але, коли йдеться про них самих, часто або забувають, або ігнорують прописні істини.
Упевнений: усе варто робити із задоволенням. Навантаження повинні бути помірними, не слід форсувати події, прагнути видатних результатів.
І не обов’язково бігати. Можна просто ходити у швидкому темпі (зараз, мабуть, кожен знає про 10 тис. кроків на день), займатися фітнесом, йогою, плавати тощо. Головне — робити це систематично, перетворивши щоденні фізичні вправи на звичку.
Відомий французький лікар Самюель Тіссо дуже влучно визначив важливість фізичної активності для здоров’я людини: «Рух як такий може за своєю дією замінити будь-які ліки, але всі лікувальні засоби світу не в змозі замінити дію руху».
Тетяна СТАСЕНКО, «ВЗ»
