Олександр Квіташвілі: «Українські лікарні — це не надбання народу, а його сором»

Міністр охорони здоров’я Олександр Квіташвілі розповів про відносини МОЗ із профільним Комітетом Верховної Ради, терміни запровадження клінічних протоколів і боротьбу з корупцією у фармацевтичній галузі.

— Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров’я й керівництво МОЗ перманентно ворогують. Ви звинувачуєте у зриві медичної реформи Ольгу Богомолець, а вона — вас. Що відбувається нині між цими інституціями? Які стосунки між вами та Ольгою Богомолець?

— Я перестав ходити на засідання профільного Комітету, тому що не вважав за потрібне бути присутніми на них, оскільки питання, котрі виносилися на обговорення, були для мене незрозумілими та нецікавими. До середини травня минулого року у нас були нормальні стосунки. Але не я ініціатор їх погіршення.

— А хто?

— Чомусь раптово змінилося ставлення до МОЗ, мене особисто і моїх заступників. Розумію: усе це політика, й людям потрібно заробляти собі на хліб. Але така ситуація, коли відсутнє порозуміння між виконавчою та законодавчою владою, є нездоровою для країни. На жаль, Богомолець не зовсім розуміє функції парламентарів. Про це свідчать її заяви, що профільний Комітет готовий очолити медичну реформу. Але ж обов’язок депутатів — ухвалювати закони!

Законопроекти в Комітеті лежать ще з липня, їх можна було б ухвалити в першому читанні й до другого внести поправки. І ми могли б у Держбюджеті-2016 урахувати нову систему фінансування медичної галузі та розпочати реформу. Богомолець не розуміє, що без зміни законів реформа охорони здоров’я в Україні неможлива. Перший варіант законів я особисто переслав їй по е-mail 31 березня. Тобто в неї було достатньо часу для їх опрацювання. Я зустрічався з нею, презентував ці документи, пояснював. Але всі недоліки й ризики приватизації вона побачила… у вересні.

За минулий рік МОЗ пережило п’ять перевірок. У ході однієї з них мене взагалі звинуватили в смерті дітей. Саме цим увесь час зай­мався профільний Комітет. В інших комітетах за робочий день обговорюють по 17-20 пунктів порядку денного. У нашому ж — 3-4, але далі пункту №1 не просуваються. Я написав заяву про звільнення ще 2 липня 2015 р. Але зараз Богомолець підготувала спеціальну постанову про зняття мене з посади через нібито невиконання мною своїх функцій. Вона принципово не хоче, щоб я сам пішов у відставку. Її мета — звільнити мене.

— Зокрема через заяви Богомолець ви просили про відставку, яку не прийнято…

— Зовсім не через них. Причиною такого кроку стала заява Юрія Луценка та Ігоря Кононенка від фракції «Блок Петра Порошенка», яка й висунула мене на цю посаду. Коли фракція починає ставити питання своєму ж Міністрові, наскільки він відповідає посаді, я готовий швидко її звільнити. Не тримаюся за міністерське крісло. Але максимально швидко постараюся вивести закупівельні функції з-під компетенції МОЗ, аби мій наступник не сподівався, що можна буде заробляти гроші на відкатах.

— В Україні активно обговорюють, що не можна мати ефективні та некорумповані державну службу, суд, прокуратуру, правоохоронні органи за нинішніх мізерних зарплат. Новим поліцейським, співробітникам антикорупційних органів встановили в Україні значно вищі оклади. Для чиновників готуються залучати кошти ЄС. Чи можна розраховувати на ефективну й некорумповану державну медицину в умовах, коли її працівники легально отримують за свою роботу платню, еквівалентну 100-200 дол. і менше?

— За такого стану справ ні на що не можна розраховувати. Тому на сьогодні в нас нічого немає. Згідно з Конституцією в Україні медицина безкоштовна — усе оплачує держава. Але насправді українці платять за неї, і не раз: податки, внески до благодійних фондів при лікарнях, придбання ліків, гонорари лікарям. Щодо зарплати медичних працівників, то вона повинна визначатися залежно від обсягу роботи. Хірург, котрий проводить 300 операцій за рік, не може отримувати стільки ж, як той, що виконав усього 3. Не може праця нейрохірурга оцінюватися на тому самому рівні, що й терапевта. Робота лікаря повинна оплачуватися з огляду на завантаженість, кількість пацієнтів, кваліфікацію. Медики мають одержувати достойну винагороду за свою роботу — вони рятують життя. У США професія лікаря одна з найбільш високооплачуваних.

— Як змінити ситуацію в короткостроковій перспективі в умовах блокування страхової медицини та неможливості переглянути норму Конституції щодо безоплатної охорони здоров’я в Україні?

— Ключові реформи в галузі охорони здоров’я важко здійснювати, вони стосуються всіх прошарків населення. Для їх проведення потрібні воля, розуміння й об’єднання всіх ресурсів влади. Реформи — це не початок чи кінець чогось, а нескінченний процес. Не вірте тим, хто каже, що через три роки реформування буде завершено. Поліпшення системи охорони здоров’я в Україні залежить від того, як швидко держава стане багатою, з’явиться середній клас, прийдуть західні технології. А із популістськими гаслами про те, що лікарні — це надбання народу, ми далеко не просунемося. У Грузії, яка набагато бідніша за Україну, лікарні однаково доступні і для бомжів, і для мільйонерів. Тому що все населення має страховки, а сума страхування дає змогу обслуговуватися в будь-якій медичній установі. Найкраща клініка, котру я бачив в Україні, у десять разів гірша за посередню у Тбілісі. Українські лікарні — це не надбання народу, а його сором, бо він змушений лікуватися в таких закладах.

— Що буде, коли зазначеного вище зробити не вдасться?

— Система перестане функціонувати й розвалиться. В українських лікарнях 400 тис. ліжко-місць, і модернізація їх усіх неможлива. У жодної держави ніколи не буде стільки грошей, аби забезпечити всі лікарні сучасними комп’ютерними та магнітно-резонансними томографами, рентгенапаратами й флюорографами… В України немає і не буде коштів, щоб відремонтувати 40 млн кв. м будівель. Є лише 46 млрд грн на 45 млн населення (приблизно 1 тис. грн на рік на 1 особу). Не знаю, як за 83 грн на місяць лікувати людей безкоштовно… У цю суму входять лікування, харчування, проживання, зарплати медичного персоналу. В Україні 1/3 громадян (17,5 млн) належать до соціально незахищених. Якщо 46 млрд грн розділити між ними, вийде трохи більше ніж 3 тис. грн на людину. На ці кошти держава може придбати страхові поліси для зазначеної категорії населення. Річна страховка Premium недорога — 150 дол. Працююча людина в змозі сама прид­бати страховку. Модель Миколи Семашка, що зараз функціонує в Україні, не дає мотивації до якісного лікування та професійного зростання. Якщо хірург з вищою освітою в Україні легально отримує 4 тис. грн на місяць, а після курсів підвищення кваліфікації — 4,228 тис. грн, то в нього нульова мотивація. Хоча не секрет, що в медичних працівників є багато неофіційних джерел доходів…

— Чому досі не запроваджені клінічні протоколи, які могли б стати потужним ударом по фармацевтичній корупції?

— Цю тему багато хто не дуже добре розуміє, тому тут легко маніпулювати. Якби в Україні не було клінічних протоколів, люди не отримували б лікування. Тобто лікар не зміг би працювати. Проте, щоб сплачувати за послугу, треба розрахувати її вартість. Для цього потрібен правильний протокол лікування, але не старий, а новий. Усі європейські протоколи передбачають максимальне зменшення впливу фармацевтичної індустрії на процес лікування. Необхідно саме їх взяти за основу. Твердження, що в Україні немає протоколів, свідчить про незнання питання. У 2015 р. затверджено 15-18 протоколів. Богомолець, мабуть, не знає, що МОЗ не пише протоколів (чиновники таким не займаються). Це справа асоціацій лікарів-практиків. Але ці асоціації постійно між собою воюють: одні пишуть протоколи, а інші ними не користуються.

— І який вихід із ситуації?

— Слід взяти європейський протокол, підігнати його під українські реалії (повне копіювання коштуватиме занадто дорого) й запустити в роботу. Але заявляти, що Міністерство не розробило протоколів, можуть лише ті, хто нічого не розуміє. І це дивно, адже вони лікарі за фахом… Я згоден, клінічні протоколи потрібні. Але необхідні й стандарти лікування. І не обов’язково спочатку прийняти протоколи, а потім уже розраховувати вартість послуги. Протокол не документ. Він змінюється кожні рік-півтора, коли з’являються нові препарати, методи лікування, технології. Якщо зараз на їх розписування витратимо рік-два, то на час їх прийняття з’являться нові ліки та методики. Ми постійно будемо відставати. Тому все слід робити паралельно: правильно фінансувати, міняти форму господарювання та впроваджувати нові протоколи через оплату послуг. Але це все неможливо зробити швидко.

За матеріалами видання tyzhden.ua