«Про що буде розмова?», — запитує Олександр Іванович, влаштовуючись навпроти з філіжанкою кави. Відверто відповідаю: «Про Літуса». «Про мене? А дерматологія?», — здивовано перепитує мій співбесідник. «Про дерматологічні хвороби можна знайти інформацію в мережі Інтернет. А от про Літуса…»
Отже, знайомтеся, Олександр ЛІТУС — головний дерматовенеролог МОЗ.
ВЗ Олександре Івановичу, після вашого прізвища стоїть багато регалій. Ви знаний лікар і досить публічна особа. А хто ви, коли знімаєте халат та виходите за межі свого кабінету?
— Мені ніколи не ставили таких запитань, тому я не маю заздалегідь підготованої відповіді… Відповім відверто: поза роботою я стаю людиною, зовнішній вигляд якої суперечить її внутрішньому стану. Я перетворююсь просто на хлопчину, в якого є безліч інтересів та хобі: полювання, риболовля, поїздки на джипах, дайвінг, велосипед, лижі… Перелік моїх захоплень може бути дуже довгим! Але найбільше задоволення мені приносить те, що я можу віддаватися улюбленим речам у найкращій компанії — у колі моєї «футбольної команди». Маю на увазі своїх синів: у мене їх четверо. Взагалі, діти — це моє найбільше щастя! Всі вони — мої великі друзі: і сини, і донька, хоча вона вже доросла (їй 25 років і вона теж лікар-дерматолог). Моїм хлопцям від шести до двадцяти років, і, як ви розумієте, захоплення у всіх різні. Але відпочивати ми полюбляємо разом. Я дуже легкий на підйом, і хлопці, часом, «підштовхують» мене робити екстремальні не по моєму віку речі, але я їм за це вдячний — це мій власний «двигун прогресу». Завдяки їм у моєму житті присутні безліч цікавих речей, яких не було в дитинстві. Наприклад, ми вдома всі разом граємо у системні комп’ютерні ігри. Кожен має свій пульт, але разом ми команда. Це надзвичайно об’єднує родину. Саме діти «підсадили» мене на цю розвагу. Ми часто виїжджаємо на день-два у ліс на квадроциклах. Це і задоволення від поїздки, і спосіб побути разом. Ми готуємо разом, і їмо, звичайно, разом. Окрім цього, ми з хлопцями обожнюємо сімейну риболовлю. Улов не важливий, важливі ті бесіди, які точаться між нами, і той час, що ми проводимо у колі сім’ї. Наших дівчат ми, звичайно, на риболовлю не беремо. Хіба що в кіно чи у подорож. А так у них свої, жіночі, захоплення. І це чудово, адже вони подруги.
ВЗ Хто обирає розваги?
— У нашій сім’ї відносини побудовані на взаємоповазі. Я вдячний дітям, що вони прислухаються до моєї думки і враховують мій вік, адже деякі розваги мені вже просто нецікаві. Звичайно, є чоловічі захоплення і суто мої власні інтереси. Наприклад, мені цікаве полювання чи просто бесіди з друзями за келихом пива. І сини це поважають. До речі, я зрозумів важливу, як на мене, річ: варто дозволяти собі те, що справді подобається зараз — у цей період життя. Адже те, що було цікаво 10 років тому, але на що не було можливості, зараз — просто не цікаве. Треба жити сьогоднішнім днем. Багато людей живуть «із понеділка», «коли вийду на пенсію» тощо. Завтра не тільки може не бути ресурсів для повноцінного життя — «завтра», на жаль, взагалі може не наступити… В житті повинен бути хтось, хто б примушував вас рухатися. У моєму житті це діти. Я можливо із задоволенням деколи полежав би на дивані, але змушений вставати і «наздоганяти» їх. Ось буквально на минулих вихідних ми їздили кататися на велосипедах і взяли із собою собаку. У нас німецький дог. Він так старанно біг за нами, що незабаром втомився. Я, до речі, втомився також. Тому відправив хлопців уперед і сів відпочити із псом. Якби ви бачили, як він занервував! Куди поділася його втома?! Він побіг за хлопцями і обертався на мене, слідкуючи, щоб я наздоганяв. Для нього ми — все. Навіть пес у нас «схиблений» на родині… Я дуже втомлююсь на роботі, але, маючи такий «тил», я насолоджуюсь життям!
ВЗ Скажіть, коли хлопці приходять до вас за порадами чи зі своїми проблемами, яким чином ви дієте? Чи не «тиснете» ви на них своїм авторитетом у серйозних ситуаціях?
— Знаєте, скільки я себе пам’ятаю, я завжди «у пелюшках». Все-таки п’ятеро дітлахів. Але це величезний досвід, який мені надзвичайно допоміг у формуванні мого світогляду і поза родиною, в тому числі у суспільстві. Більшість соціальних проблем, які я намагаюся розв’язувати чи порушувати, я усвідомив завдяки дітям. Якщо дитина для тебе не прислуга, а друг — заборонені теми зникають. Таке ставлення — запорука того, що діти можуть прийти до мене з будь-якими питаннями та проблемами. Батьки часто нехтують тими запитаннями, які ставлять діти. А вони запитують досить розумні, але не завжди «зручні» речі. На дитячі запитання важко відповісти, якщо ти не щирий. А коли тобі немає чого соромитися і ти можеш називати речі своїми іменами — все набагато простіше. Хлопців цікавить усе: і статева сфера життя, і відносини між людьми, і моя думка щодо величезного кола питань. Я вислуховую і відповідаю, як воно є. А також радію тому, що хлопці відстоюють свою точку зору, сперечаються і не завжди погоджуються. Раніше я вважав це відсутністю поваги. Зараз розумію, що це ступінь довіри. Важливо не стати «догмою» для своїх дітей. Треба завжди робити крок назад, згадувати себе у такому віці, прислухатися і розуміти. Я постійно собі це нагадую і замислююсь над тим, як би я вчинив раніше. Вік і досвід — не завжди гарні порадники. Тому що «жити щасливо» і «мати усі атрибути для щастя» — це різні поняття. Те, що зараз вважаю щастям я, може не мати жодного сенсу для моїх дітей.
ВЗ Така модель відносин — результат вашого досвіду чи вона була присутня у родині, де народилися ви?
— Іноді доводиться розплачуватися за те, що ми користуємося чужим досвідом, а не живемо своїм розумом. Тому я вирішив, що будуватиму власну сімейну систему так, як відчуваю я. Головне правило моєї родини: не брехати собі і своїм близьким. Це значно спрощує життя — от цього мене навчив батько. Я дуже вдячний своїй родині за щасливе дитинство. В мене чудові батьки і старший брат, який мене завжди підтримував. Мій батько — кандидат ветеринарних наук. Він першим акліматизував фазанів в Україні, видав монографію та декілька книг і все життя пропрацював за фахом. А мама — вчитель історії. І я пам’ятаю всі принципи, які «прищеплював» нам батько: це відсутність будь-яких ілюзій і найголовніше — відсутність подвійних стандартів. Наприклад, не варто казати, що не можна вбивати тварин і їсти м’ясо. Треба розуміти — якщо ти хочеш відбивну, то маєш чітко усвідомлювати, яким чином вона була отримана. Так влаштоване життя: чиясь смерть є початком нового життя. Це усвідомлення значно спростило мій власний життєвий шлях.
ВЗ Із кого почалася медична династія у вашій родині?
— Рідна сестра моєї бабусі була відомою знахаркою. Вона лікувала травами захворювання черевної порожнини і мала унікальний дар — могла руками «перебрати» кишечник. Це рятувало людей від застійних явищ, калькульозного холециститу, каменів у жовчному і нирках і т.д. Ми з братом жалкуємо, що не встигли перейняти її досвід. Після тітки лікарем мріяв стати батько, але вступити до медичного у нього не вийшло. Батьківську мрію першим втілив у життя брат. Він, ще у шкільному віці, сам важко захворів і завдяки «золотим рукам» хірурга, котрий його оперував, залишився живим. Це вплинуло на його вибір професії. А у мене вже вибору не було (усміхається. — Авт.).
ВЗ Але ж мабуть ви лікарем стати не мріяли?
— Звичайно ні! Я хотів стати льотчиком і літати на винищувачі. Як будь-який нормальний хлопець. Я намагався здійснити цю мрію і подав документи у льотну школу — потайки від батьків. Але не пройшов за станом здоров’я. Мені запропонувати стати техніком, а це було дуже далеко від моєї мрії. Довелося йти у медичний.
ВЗ Яким ви були студентом?
— Та як усі! Звичайним. Я не був відмінником, але завжди отримував стипендію. Мені подобалося навчання, особливо клінічні дисципліни — вони мені давалися найкраще.
ВЗ Коли медицина захопила вас?
— Біля Бесарабського ринку, на місці сучасного торгівельного центру раніше була лікарня — клінічна база медичного інституту, куди приводили студентів-першокурсників. У мене на очах у страшній агонії померла молода онкохвора дівчина. Я навіть наважився зробити їй штучне дихання. Це була перша смерть, яку я бачив так близько. Майже рік я ходив у хірургію і як будь-який майбутній лікар вважав, що мушу бути хірургом. Але зрозумів, що це не моє. Для того, щоб бути хорошим хірургом, треба мати міцне здоров’я. Я б не впорався фізично. Після цього пішов на третьому курсі працювати медбратом у кардіореанімацію. Там я зрозумів, що правильно сформовані навички можуть рятувати людям життя. Але вибір на користь дерматології мені допоміг зробити брат. До речі, він алерголог-імунолог. Уже з четвертого курсу я почав ходити до дерматологічного гуртка і на мене звернув увагу професор Коляденко. Він сформував мене як дерматолога. Я йому надзвичайно вдячний і вшановую його світлу пам’ять. Він мені завжди допомагав — і порадою, і підтримкою. Я досить швидко захистив кандидатську і через п’ять років отримав ступінь доктора наук. На той час я був одним із наймолодших докторів у дерматології.
ВЗ Чи було це приводом для заздрості?
— Є гарна приказка: роби гарну справу і кидай її у воду. Її можна трансформувати на будь-які поняття, в тому числі й на заздрість. Я вважаю, що коли ти хочеш щось зробити, потрібно сміливо йти вперед, а не озиратися на оточуючих, гадаючи хто і що скаже за спиною.
ВЗ Із чого розпочалася ваша особиста практика?
— З інтернатури, яку я проходив на базі Жовтневої лікарні. Мені дали найбільшу палату із найважчими хворими, здебільшого літнього віку. Цей період роботи навчив мене найголовнішого — вміти слухати. Ще тоді я зрозумів, що не може бути чітко відведеного часу для кожної людини. Доводилося слухати бабусь годинами: починали з хвороби, закінчували «за життя» і рецептами борщу. Але наступного дня я помітив, як вони мене чекали! Так у пацієнтів формується віра в лікаря і в те, що він робить. Одними ліками людину поставити на ноги неможливо, спочатку повинно бути слово.
ВЗ Який період у вашій професійній діяльності був найнапруженішим?
— Як не дивно, він розпочався кілька років тому. Я зрозумів, що такою, як вона є, ситуація у вітчизняній дерматології залишатися не повинна. У той період я активно їздив по світу і набирався досвіду. Стало очевидно, що найкращі здобутки світової дерматології можуть з успіхом впроваджуватися і на теренах нашої держави. Для цього потрібно просто «брати і робити», а не дискутувати. З того часу і почалася найактивніша фаза моєї діяльності. По-перше, мені вдалося сформувати команду молодих, незаангажованих і грамотних лікарів. По-друге, я зрозумів, що у сучасній медицині найголовніше — менеджмент. Це змусило мене закінчити Школу MBA, щоб глибше розуміти бізнес-підходи і вміти чітко формулювати завдання собі і колективу. Перше, що змінилося, — я став раніше приходити на роботу. Спочатку на півгодини, потім — на годину, півтори. Зараз «стартуємо» о 7.30, адже ранок — той час, який дозволяє максимально раціонально сформувати робочий графік на весь день.
ВЗ А з чого зараз складається робочий день Олександра Літуса?
— Слава Богу, жоден день не схожий на минулий. За «шаблоном» я не живу, адже доводиться приймати багато рішень і впроваджувати у життя нові ідеї. Але починаю я з того, що усамітнююсь у кабінеті і читаю отримані листи. Далі, як правило, нарада із колегами, після якої прийом пацієнтів. Потім займаюся суспільною діяльністю.
ВЗ Олександре Івановичу, ви вже третій рік поспіль Головний дерматовенеролог МОЗ. Скажіть, якою є зараз вітчизняна дерматовенерологія?
— Це складне питання. Щоб охарактеризувати сучасний стан речей, потрібно знати, якою дерматологія була кілька років тому, якою вона є зараз і якою вона повинна бути у майбутньому в ідеалі. На щастя, наша галузь розвивається семимильними кроками — завдяки людям, які її представляють. На сьогодні створено належні умови для навчання і розвитку лікарів-дерматологів. Є певний вектор руху. Але, не змінивши свідомість лікаря, неможливо досягти вагомих змін у галузі. Зараз ми чітко усвідомлюємо — дерматолог може «перекривати» величезну кількість нозологій, котрі раніше лікувати не було можливості. Розроблені сучасні діагностичні системи, новітні методи лікування, які кардинально відрізняються від тих, що були навіть кілька років тому. І нам насправді зараз дуже легко — не потрібно вигадувати велосипед. Треба взяти найкращі напрацювання Заходу й адаптувати під наші умови. Головне, чим варто пишатися, — це створення Української академії дерматовенерології і проведення величезної кількості заходів з участю світових лідерів дерматології. Іноземні спеціалісти привезли до України найвагоміше — свій досвід. Після того, як лікар отримує теоретичну інформацію, він прагне оволодіти методиками, що використовуються у світі. Це автоматично тягне за собою бажання отримати таку ж апаратуру. Далеко ходити не треба, розкажу вчорашній випадок. Прийшла до мене на прийом молода жінка, 35 років, мати двох діток, із підозрою на бляшковий псоріаз. Коли ми її оглянули, зрозуміли, що це ніякий не псоріаз, а базальноклітинний рак. Утворення, до слова, на лиці. Раніше єдиним виходом була б операція, потім «пластика», після якої все одно залишився б рубець. Але завдяки тому, що ми одними з перших в Україні оволоділи методикою фотодинамічної терапії, ми зможемо їй допомогти без оперативного втручання. Методика проста: вводиться сенсибілізатор, ділянка опромінюється певною довжиною ультрафіолетової хвилі, а далі ці ракові клітини ніби «вибухають». В результаті на цьому місці залишиться тільки плямка. Це приклад того, що коли ти володієш методикою, у тебе зовсім інший підхід до лікування — сучасний та інноваційний. Лікар повинен розуміти: пацієнт має бути максимально швидко, ефективно і дешево вилікуваний. І сучасні методики — це вихід. Замість того, щоб тримати хворих на псоріаз по півтора місяці у стаціонарах, треба налагодити амбулаторне лікування, яке буде ефективним для 70% цих хворих і коштуватиме державі лише 200 грн на кожного. Ми працюємо з кожною нозологією на основі доказової медицини. Знову ж на прикладі псоріазу: створена Асоціація; є договір зі структурою, яка постачає в Україну сучасні методики лікування; розроблені ідентичні західним протоколи лікування; проходить навчання лікарів; зареєстровані сучасні препарати — більш ефективні. Окрім цього, зараз ми розробляємо вітчизняні кабіни для фототерапії і незабаром вони будуть готові. Але найголовніше — це все має активно популяризуватися пацієнтам. Адже неможливо реформувати галузь лише по «вертикалі» — пацієнт повинен знати, розуміти і вимагати у лікаря те, що той може йому дати.
ВЗ Чи допомагає вашій галузі Держава?
— Так! Я надзвичайно вдячний усім, із ким працюю. Нам дійсно допомагають. Але ж ми приходимо у Міністерство не просто «поговорити». За нами велика справа. Наприклад, нещодавно ми провели Міжнародний Конгрес в Одесі, у якому взяли участь 1740 делегатів із 43 країн світу — виступило 120 найкращих доповідачів у сфері дерматології! А в результаті проведених Днів меланоми і того, що вперше у них брали участь не тільки дерматологи, а й онкологи, офтальмологи і терапевти, було обстежено 340 тис. пацієнтів за тиждень! Це колосальна цифра. Тобто за нашими словами йде дія, і мені приємно, що це цінують.
ВЗ Здається, що у вас усе так легко виходить… Ви вважаєте себе везучою людиною?
— Так!
ВЗ Трохи про сумне: яка найбільша проблема сучасної дерматовенерології?
— Небажання вчитися… Ми повинні створити лікарю такі умови, коли він буде змушений вчитися, аби володіти сучасними методиками. Тим паче, що це доступно. Мені у цьому сенсі подобається Фінляндія, де кожен лікар повинен обов’язково провести один робочий день у бібліотеці.
ВЗ І останнє запитання: якби вам довелося розпочати життя з початку, ви б обрали той самий шлях (професію), чи бажали б щось змінити?
— (Після довгої паузи. — Авт.) Ціль — ніщо, шлях — усе. Я пішов би тим самим шляхом, хоча іншою дорогою, але у тому ж напрямку….
Розмову вела Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
