Харківський нейрохірург Олександр Марков відомий не лише філігранною технікою виконання надскладних операцій. Його філософські роздуми про війну, життя, медицину, якими він час від часу ділиться на власній сторінці у Facebook, захоплюють не менше, ніж «Записки юного лікаря» Михайла Булгакова. У 2014 році Олександр Марков був одним із тих, хто оперував харківських активістів, які постраждали від прихильників «руського міра». А коли на Сході країни розпочалася війна, він доклав чимало зусиль, аби потрапити на фронт.
Правила виживання на війні — мінімізація втрат
ВЗ Чому цивільному лікарю було складно потрапити на фронт?
ВЗ Звідки були колеги, із якими довелося працювати в ПДМШ?
— Та фактично з усієї України: Львова, Києва, Тернополя, Житомира, Харкова. Усі вони — фахівці високого рівня.
ВЗ Що для вас стало новим у роботі на передовій?
— Тактична медицина. Тяжкі «невоєнні» травми від бойових не надто відрізняються. Залізнична, політравма, кататравма, ДПТ, вогнестріл — працюючи на ургенті, ти все це бачив. А от основ і особливостей тактичної медицини ми не знали.
ВЗ І чим вона відрізняється від цивільної?
— Специфічними діями та правилами, мета яких — мінімізація втрат. У мирному житті важко собі уявити, що ти можеш залишити хворого на операційному столі й піти. А от у контексті тактичної медицини, коли територія, на якій розміщені госпіталь і твоя операційна, переходить навіть не в червону, а лише у жовту зону, де нема прямого контакту з противником, однак він — у безпосередній близькості, ти повинен припинити операцію й покинути приміщення, евакуюватися. Тому що цінність тебе як фахівця вища, ніж життя пацієнта. Мені, на щастя, із такими ситуаціями стикатися не довелося.
ВЗ Це стосується всіх військових медиків?
— Так. Парамедик спершу повинен врятувати себе, потім — легкопоранених, потім — тяжкопоранених. У першу чергу рятують тих, хто має більше функціональне значення, й тих, у кого вищі шанси вижити. Тяжкопораненому, про якого невідомо, виживе він чи ні, надають допомогу в останню чергу.
ВЗ Ці правила діють навіть у лікарні?
— Якщо одночасно надходять, скажімо, військовий в непритомному стані з пораненням у голову і боєць із пораненням у ногу, але з ушкодженням магістральної судини, шанси вижити в другого пацієнта набагато вищі. Можна три години оперувати хворого з пораненням голови, прибирати уражений мозок, уламки кісток, але тоді без уваги залишиться пацієнт із пораненням у ногу. В результаті помруть обидва — другий стече кров’ю. Тому тяжкому надають допомогу тоді, коли є час і можливість. Такі правила виживання на війні…
ВЗ Ви легко до них пристосувалися?
— Правила як правила, вони логічні, просто дещо інша послідовність дій. Умови визначають усе, у тому числі й світогляд. Це так само, як ризикувати парамедиком, котрий єдиний у підрозділі вміє надавати першу медичну допомогу, на полі бою. Улітку 2014 року, поки ми ще не набули бойового досвіду, окупанти гралися в снайперські ігри. Підстрелювали одного бійця, його повз рятувати товариш, у цього хлопця також влучали, потім третій намагається допомогти — й також отримує поранення. Зрештою посилають санітара, якого вбивають, — і весь взвод залишається без медика…
Інструменти майстрував із підручних засобів
ВЗ Ви потрапили на Донбас навесні 2015 року…
— Мене відрядили спершу до Попасної, потім до Бахмута (у той час — Артемівська) одразу після Дебальцевського котла. Під час мого перебування там бойових дій не було. Усі на них очікували і навіть планували відступ із Попасної. Але потім ми відчули, як спала напруга. І зрозуміли, що, швидше за все, ніякого наступу найближчим часом не буде, хоча Попасна залишалася гарячою точкою, наближеною до лінії фронту. Там було страшно: постійні обстріли, канонади. До лікарні не долітало, хоч вона стояла біля крайнього блок-поста.
ВЗ Немов мішень?
— Умовна, тому що районну лікарню там обстріляли, коли велися активні бойові дії, а залізничну, де ми розміщувалися, противник не чіпав із якихось тактичних міркувань або за домовленостями.
ВЗ То ви лікували й місцевих?
— Так, і для тих, хто не міг поїхати до іншого лікувального закладу, це була удача. Когось оперували, комусь блокаду ставили. Один пацієнт у печі на водяній бані витоплював тол із гранати, і вона вибухнула…
ВЗ Мабуть, місцеві лікарі зраділи, що до них на допомогу приїхали фахівці такого високого рівня?
— Якраз навпаки: ставилися до нас як до чужинців, окупантів. Власне, вони були неприязні до всіх, у кому бачили причину своїх негараздів. Коли я взяв нейрохірургічного хворого, й операція тривала трошки довше, ніж зазвичай (замість двох годин — чотири), місцеві травматологи висловили мені претензії з приводу того, що я зайняв їх операційну і єдину медсестру. Вони намагалися тут, у відносній безпеці, продовжити життя, до якого звикли, хотіли робити планові операції, заробляти гроші. А я прийшов і почав показувати вищий пілотаж у хірургії…
ВЗ Вам вистачало інструментів?
— В Артемівську ми оперували у звичайній центральній районній лікарні, однак із досить непоганим забезпеченням. Те, чого не вистачало, можна було змайструвати з підручних засобів. Наприклад, я проводив кістково-пластичну операцію, де потрібен провідник, якого не було в наявності. Тому зробив його зі стерильною дроту.
ВЗ Що було найскладнішим під час відрядження на Донбас?
— Побутові умови. Ми мешкали в одній із палат неврологічного корпусу лікарні, і там було дуже холодно.
Не можна весь час тримати руки в крові
ВЗ Після повернення з Донбасу ви відкрили реабілітаційну клініку.
— Це було якесь глибоке внутрішнє бажання, обумовлене подіями в країні, що відбулися з 2014 року. У нас — величезний дефіцит цього виду послуг. Хірургія — дуже агресивна й виснажлива. Ті, хто її абсолютизує, або занадто молоді, або недостатньо чесні. Вона не залишає після себе здорових людей. Це грубе порушення структури з тривалою подальшою дисфункцією. В усьому потрібно шукати баланс. Не можна весь час тримати руки в крові, це погано кармічно, потрібно створювати систему гуманних засобів.
ВЗ Ви отримуєте задоволення від роботи реабілітологом?
— Зізнаюся: я від усього отримую задоволення, проте тут мені спокійніше, тому що немає бездонного колодязя людських страждань. Людина сама творить своє життя, й усе, що з нею відбувається, — не випадково. Я щоразу стараюся з’ясовувати обставини травми (адже правильний лікар завжди намагається дізнатися про життя пацієнта), й усе стає на свої місця. Випадковість травм мінімальна, зазвичай вони зумовлені стилем життя людини, її поведінкою тощо, тобто мають певні причини.
ВЗ А діти?
— А діти, на жаль, розплачуються за дурість дорослих. 90% травм, які отримує малеча, — це недбалість батьків.
ВЗ Протягом останніх років травм побільшало?
— У цивільних громадян поменшало. У періоди сильних соціальних потрясінь травматизм знижується. Наприклад, років 15 тому на 1 травня до лікарні привезли дві великі компанії. Святкували «день шашлику», побилися шампурами. В усіх — проникні поранення, траплялися навіть переломи основи черепа. Це був період розгулу, люди могли собі дозволити хуліганити, не замислюючись, що буде завтра. Була якась відчайдушність, яка визначається не тільки ментальною незрілістю, а й відчуттям, що така сама стабільність буде завтра і післязавтра. Тепер такі компанії — рідкість. Люди не стали розумнішими, вони стали обережнішими.
Головна місія реформи — зруйнувати стару систему
ВЗ Вам як хірургу не нудно займатися реабілітацією?
— Узагалі нині я в основному керую закладом як головний лікар медичного центру. Рано чи пізно приходиш до того, що мусиш узагальнювати свій досвід і в якості організатора намагаєшся його впровадити, а себе — реалізувати.
ВЗ Тоді чому ви не полишаєте роботу в лікарні невідкладної допомоги? Щоб руки не «іржавіли»?
— Я не йду, бо хочу побачити, чим закінчиться реформа. Лікарня швидкої допомоги, де я працюю понад 20 років, — це мікромодель суспільства і медицини. Я бачив, як усе розвивалося, як змінювалися керівники, ментальність і свідомість співробітників. Усі нібито перейшли на рейки капіталізму, а наша система охорони здоров’я досі — абсолютно соціалістична модель, котру неможливо утримувати. Скрізь відчувається вплив старих доктрин. Не може наша медицина створити такий рівень надання допомоги, який її керівники намагаються задекларувати, — це нереально за наявних ресурсів. Такий дисбаланс породжує феодалізм і залежність.
ВЗ Що саме вас насторожує в реформі?
— Дієва система страхової медицини з коліс не запуститься, а перехідний період — важкий у будь-яких країнах і за будь-яких умов. Та система первинної допомоги, у яку ми нині інтегруємося, дуже недопрацьована. Тоді як у приватній медицині чітко визначені медична послуга, її обсяг та ціна, МОЗ у свої документах прописує перелік загальних безкоштовних медичних послуг, як-от «надавати консультації та необхідне лікування при найпоширеніших захворюваннях». Пробачте, але це вектор руху, а не послуга.
ВЗ То якою, на ваш погляд, повинна бути медицина?
— Я вважаю, що українська медицина має пройти певний етап, на якому медичні послуги надаватимуться здебільшого приватно. Це дасть змогу адекватно оцінити те, що в нас досі нетарифіковане. Без цього існує жахлива асиметрія: десь послугу можна отримати за 500 грн, а десь — за 50 тис. грн. І там, і там платню беруть поза рамками правового поля.
ВЗ А пацієнти як ставитимуться до винятково платних послуг?
— Я переконався: коли людина не платить, вона не цінує отриманої допомоги й зусиль лікарів. А щойно пацієнт приходить у заклад, де є чіткий прайс, — у нього з лікарем складаються зовсім інші відносини, засновані на повазі, взаємній ввічливості та відповідальності. Отримувати гроші за ті самі послуги в державній лікарні — це корупція, що теж погано впливає на стосунки лікаря і пацієнта. Тому головна місія реформи, на мою думку, — зруйнувати стару систему.
Оксана ЯКУШКО, спеціально для «ВЗ»