Олександр Яшан: Зі ста хірургів лише один може стати мікрохірургом

Майже половину зі своїх п’ятдесяти доктор наук, професор, завідувач кафедри оториноларингології, офтальмології та нейрохірургії Тернопільського медичного університету Олександр ЯШАН витратив на те, щоб досконально оволодіти фахом мікрохірурга. Сину відомого в колишньому СРСР отохірурга Івана Яшана вдалося не лише стати першокласним фахівцем, а й перевершити власного батька у хірургічній майстерності.

ВЗ Олександре Івановичу, ви продовжили справу батька й стали не менш успішним отохірургом. Як вам вдалося завоювати власний авторитет?
— Я практично виріс у лікарні. Мені дуже подобалося спостерігати за роботою батька і я ще змалечку сподівався, що в майбутньому вдасться опанувати цей фах. Нещодавно батько зізнався, що також мріяв передати мені у спадок своє ремесло. Днями ми відзначали його 90-літній ювілей, він був дуже відомою людиною не тільки на Тернопільщині, а й у всьому колишньому Радянському Союзі, тож я мав на кого рівнятися. До речі, виховував мене він також у лікарні, вдома на це просто не вистачало часу. Пригадую, якось прийшов до нього на роботу, а довгим коридором ходять пацієнти з трубками в горлі і носі, вони були після операції з приводу раку гортані. А тато до мене й каже: «Бачиш, Сашко, оцей чоловік курив, і що тепер з ним трапилося? Трубочка у носі для того, щоб їсти, а у горлі — щоб дихати». Після побаченого я жодного разу не взяв цигарки до рота.
Знаєте, у світовій оториноларингології лікарські династії — звична річ. Фах мікрохірурга передається від батька до сина, набувається змалечку, крок за кроком. Але якщо до 35 років ти не відбувся у цій спеціальності, то не варто плекати зайві ілюзії.

З третього курсу інституту я вже асистував батькові на операціях — це був 1983 рік. І тільки 2000-го розпочав власну хірургічну діяльність, до мене почали приїздити пацієнти з усього Західного регіону. Майже 25 років пішло на оволодіння фахом. Це я розповідаю для того, аби молоді хірурги знали, на що йдуть, і набралися терпіння, яке дуже важливе для отохірурга.

До того ж, ця праця вимагає постійного навчання, вдосконалення. Мій батько все своє життя присвятив отоларингології. Незважаючи на те, що до Тернополя він приїхав уже сформованим фахівцем, він постійно відвідував наукові конференції, спілкувався з молодими та набирався досвіду у столичних колег, аби привнести якусь свіжу ідею. До нього на Тернопільщині подібних операцій ніхто не проводив. Батько фактично став фундатором цієї галузі отоларингології на Тернопіллі. І нині Тернопіль — єдине місто в Західній Україні, де проводять мікрохірургічні оперативні втручання з приводу патології середнього вуха.

ВЗ Отохірургів так мало тому, що не кожен може опанувати такі ювелірні операції?
— Фах дуже вузький, адже патологія доволі рідкісна й у всьому світі отохірурги обслуговують великі території, тому що не вигідно утримувати великий штат спеціалістів. Відтак п’ять-шість отохірургічних центрів на всю Україну цілком можуть виконувати весь обсяг необхідних операцій. Нині в Україні 15-20 отохірургів, що оперують, і я вважаю, що це достатня кількість.

Так, професія наша не проста, головна ж складність у тому, що тільки оперуючий бачить операційне поле, тому сподіватися на сторонню допомогу під час операції неможливо. Єдине, що рятує в цій ситуації, — це поставити влучне запитання, як я і робив, коли ми оперували разом із батьком.

Зараз сучасні технології, звісно, дозволяють підключити камеру до мікроскопа, є можливість бачити операційне поле на екрані монітора. А раніше ми багато спілкувалися з батьком, у деталях обговорювали дії під час майбутніх операцій. Пригадую, як малювали на папері те, що мало відбуватися під час оперативного втручання, складали операційні плани, оцінюючи всі ризики, а після операції дискутували. Часто разом їздили до Києва, там у медичній бібліотеці та бібліотеці Вернадського замовляли хороші іноземні книжки англійською мовою — тоді рідкістю були американські та європейські ілюстровані атласи — ми робили копії, а потім з батьком у деталях штудіювали все це.

Напевно, ви чули, що зі ста людей лише один може бути хірургом, а я хочу додати: зі ста хірургів — лише один може бути мікрохірургом. Добрим отохірургом, який уміє правильно оцінити захворювання та бездоганно виконати оперативне втручання, можна стати лише після десяти років копіткої й напруженої праці. І якщо ти виконуєш 150 операцій на рік — ти хірург хороший. Необхідна постійна практика, адже операційне поле — приблизно один сантиметр, а в більшості патологій — чотири міліметри. Тут потрібно бути особливо уважним, адже довкола розміщені важливі структури, які можуть дати ускладнення, параліч, кровотечу. У моїй практиці трапляються дуже різні випадки. Пригадую, якось звернувся чоловік, який тривалий час працював у Москві і впав із драбини з висоти трьох метрів, внаслідок чого у нього перекосило обличчя. Оскільки в російській столиці така операція коштує дуже дорого, він звернувся по допомогу до нас. Ми його прооперували і нині він добре почувається — обличчя стало таким, як і раніше. Окрім того, проводжу операції й дітям у дитячій лікарні. Цього року багато прооперував дітей з холестеатомою.

ВЗ Олександре Івановичу, кажуть, що мистецтво хірурга ще й у вмінні ризикувати…
— Фах хірурга, як говорив колись видатний Микола Амосов, дає такі пристрасті, «з-під влади яких уже не можеш та й не хочеш виходити». Трапляються такі критичні ситуації, коли маєш миттєво прийняти рішення, рахунок іде на хвилини, а то й секунди.

Колись ми дуже часто оперували пацієнтів з патологією гортані, і під час такої операції буває, що шматочок тканини потрапляє у дихальне горло, спричиняючи стеноз гортані. Це вимагає від хірурга миттєвої реакції, певних прийомів надання невідкладної меддопомоги для того, щоб видалити стороннє тіло з горла, аби уникнути летального наслідку.

На операційному столі трапляються й різні несподіванки. Якось батько розповів мені, ще коли я був лікарем-початківцем, цікаву історію про чоловіка, в якого поселилися живі сторонні тіла у вусі. Ними виявилися личинки мухи, яка відклала яйця у барабанній порожнині середнього вуха. Вони й створювали пацієнтові дискомфорт. Я тоді у цю розповідь навіть не дуже повірив, але промовчав. І ось минуло з тих пір немало — уже до мене на прийом приходить пацієнт, якому також щось дуже заважає у вусі. Я оглядаю його — і що бачу? Такі ж личинки у середньому вусі, я їх навіть сфотографував. Видалити новоприбульців не склало особливих труднощів. Але трапилося усе це тому, що у пацієнта утворився отвір в барабанній перетинці, з якого згодом почала виділятися рідина неприємного запаху, що й привабило непроханих гостей.

ВЗ Щороку ви проводите 30-40 операцій хворим на отосклероз. Чи правда, що слух до пацієнтів повертається уже на операційному столі?
— Отосклероз — ураження кісткової капсули лабіринту внутрішнього вуха. На отосклероз здебільшого хворіють жінки 35-45 років. У колишньому Радянському Союзі операцію з мобілізації стремінця після вивчення праць Розена та особистого знайомства з ним першим провів український професор Олекса Сидорович Коломійченко в лютому 1957 року. Фактично це була і перша подібна операція в СРСР. Згодом заміну однієї слухової кісточки тефлоновим протезом (методика Shea) провів мій батько — професор Іван Яшан. Стремінце замінялося на штучне утворення, яке успішно виконувало його природні функції. Ці високоефективні операції вже впродовж 20 років я практикую в університетській лікарні.

Багатьох хворих на отосклероз лякає саме слово «операція». Втручання проводиться через зовнішній слуховий прохід мініатюрними інструментами. Слух і справді повертається до хворого ще на операційному столі — це можна перевірити, розмовляючи з ним. Операції з відновлення структур середнього вуха — дуже філігранна робота. Оперувати доводиться у маленькому просторі (ширина хірургічного поля — 4 мм), куди не можна дістатися руками, а лише спеціальними інструментами. І кожен рух повинен бути точним, бо найменша похибка може призвести до травми, що загрожує ускладненнями. Знеболення дають, як правило, місцеве. Тривалість операції — 20-40 хвилин. У випадках ушкодження барабанної перетинки її замінюють плівочкою, що огортає м’язи, — її беруть із м’яза на нозі пацієнта. Через два-три тижні вона приживається. Після операції слід берегтись, аби не застудитися, не потрапити під дощ, не підхопити нежить. Проопероване вухо треба щодня продувати. Післяопераційний період, як правило, проходить без ускладнень. І хворі, тепер уже колишні, швидко повертаються до нормального життя. Слух у них стабілізується.

ВЗ Пацієнти, яким ви повертаєте слух, просто обожнюють свого рятівника. Як вам у такому статусі? Це тяжка чи приємна ноша?
— Я жодним чином не усвідомлюю себе у такому статусі, навіть ніколи й не думав про це. Щоправда, у нашій професії без Божої допомоги дуже важко обійтися. Коли підходжу до операційного столу, завжди прошу в Господа благословення, аби ті знання, досвід, якими володію, були на благо людини.

Інколи виконуєш операцію й відчуваєш, наче тобі допомагає якась невидима рука. На мій погляд, талант чи якісь досягнення — це насправді 99 відсотків праці. Над собою постійно потрібно працювати, дуже важливо, коли на своєму професійного шляху ти зустрічаєш висококласних фахівців, які завжди охоче діляться секретами своєї майстерності.

Пригадую, коли університет відрядив мене на стажування до Відня, я познайомився з отоларингологами, які проводять кохлеарні імплантації. Потім було стажування в інституті мови та слуху у Варшаві, яким керує пан Скаржинський — дуже відома персона в оториноларингології. Також маю змогу спілкуватися зі столичними фахівцями з інституту оториноларингології ім. О.С. Коломійченка — професорами Ю.О. Сушко, О.М. Борисенко, кандидатом медичних наук І.А. Сребняк. Це хірурги вищого класу! Ми обговорюємо неординарні випадки, я часто буваю в них на операціях, скажімо, з видалення пухлин, які розташовані в основі черепа. Спостерігаю за роботою, цікавлюся, які нові методики, медичні матеріали вони застосовують.

За останні 15 років провів понад 2 тисячі операцій, переважно з приводу хронічного середнього отиту, отосклерозу, травми вуха, аномалій вуха, видалення невеликих пухлин. Отопластика зовнішнього вуха , темпанопластика — це те, чим можемо похвалитися. Досконало оволоділи й нині успішно проводимо оперативні втручання з заміни барабанної перетинки, слухових кісточок, іммобілізації кісточок. Розробили у нашому центрі мікрохірургії вуха і власні методики, приміром, мастоідопластику — заповнення порожнини соскоподібного паростка за рахунок тканин пацієнта. Ми створили спеціальну ніжку, на якій кріпляться фрагменти кісточок, і цим заповнюється соскоподібний паросток. Одне з найновіших досягнень — методика фіксації фасціального трансплантату до держальця молоточка, яка дає можливість більш надійно прикріпити нову барабанну перетинку. Ці розробки стали темою моєї докторської дисертації.

ВЗ Інколи у телевізійних новинах лунають оголошення про допомогу дітям, які втратили слух. І часом ціна питання їхнього спілкування зі світом — це 20 тисяч гривень, 10 тисяч доларів. Інколи дитина не дочікується цих грошей і назавжди стає глухою. Що відчуваєте як лікар, як людина?
— Це, звісно, повинно лягати на плечі держави. Щодо дітей з вадами слуху, то мені дуже приємно, що ситуація кардинально змінилася за останні 10 років. Якщо раніше більшість батьків не в змозі були купити своїй дитині слуховий апарат, то нині держава взяла на себе ці витрати і по встановленню кохлеарного імплантату, ціна якого 20 тисяч доларів. Створено державну програму з кохлеарної імплантації, і дітям її роблять у Києві та Дніпропетровську. Тож я радію, що крига скресла і дітям повертають радість слуху.

ВЗ Окрім Тернополя, вам доводилося оперувати і в інших містах. Чи часто пацієнти впізнають вас, а ви — своїх пацієнтів?
— Трапляється, і доволі часто, що пацієнти впізнають мене, приміром, на автошляху. Якось зупинився перед пішохідним переходом, чую — сигналить хтось збоку. Відчиняю вікно, а водій до мене: «Часом мене не пригадуєте? Ви ж моє вухо оперували два роки тому». А це влітку відпочивав у Болгарії з сім’єю і зустрів одного пацієнта на пляжі — впізнав його по специфічному шраму на нозі. Примітно, що це був пацієнт ще мого батька, а шрам у нього залишився від того, що ми використовували як імплантат клаптик шкіри, аби закрити перфорацію барабанної перетинки.

ВЗ Що вважаєте своїм особистим здобутком?
— Ще у 80-х роках завдяки моєму батькові було відкрито центр мікрохірургії вуха, який, по суті, став регіональним. Я продовжив його справу. До нас, як і раніше, приїжджають недужі з усієї Тернопільщини та із сусідніх областей — Івано-Франківської, Чернівецької, Львівської, Рівненської, Хмельницької. Завдяки сучасному обладнанню тепер більше операцій проводимо на внутрішньому вусі та лицьовому нерві. Звичайно, впроваджуємо нові техніки та технології, матеріали, які нині застосовують у світі. Я є членом Асоціації отохірургів України, членом президії цієї організації. Щороку збираємося й проводимо семінари, запрошуємо відомих отохірургів з усього світу, ділимося досвідом. Хочу зазначити, що українська отохірургія є однією з провідних у світі. В університетській лікарні намагаємося тримати марку. Відтак нас знають, поважають, до нас приїжджають і, зрештою, маємо доволі непогані результати.

Лариса ЛУКАЩУК, власкор «ВЗ», м. Тернопіль