Успіху в професії людина досягає не одразу. Велику роль у фаховому становленні відіграють і сім’я, і мудрі наставники, і професійне середовище, та, зрештою, й саме життя. З усім цим Олені Дараган поталанило. Тож коли три роки тому вона перемогла в обласному конкурсі «Молодь року-2015» у номінації «Медицина», найбільшу радість відчула саме від того, що відзначили її фах — сімейну медицину, профіль, який сама вона вважає найвідповідальнішим і найзатребуванішим.
ВЗ Ваш шлях до професії лікаря почався у сім’ї?
Олена ДАРАГАН, сімейний лікар КП «Центр первинної медико-соціальної допомоги №1» Полтавської міської радиЩоправда, був іще один позитивний приклад, який вплинув на мій вибір: дядько, Віктор Золотоверх, працював у районній лікарні стоматологом, мав великий авторитет у містян і лікував усіх — від малого до старого. Зубний біль відступав, коли пацієнт віддавав себе в умілі й легкі руки Віктора Михайловича… Тож після закінчення школи із золотою медаллю я вступила до Української медичної стоматологічної академії.
ВЗ Що ж вплинуло на ваш вибір спеціалізації?
— Так само, як і зі школою, поталанило з курсом: зі мною вчилися здібні, цілеспрямовані, наполегливі люди. Сьогодні мої однокурсники успішно працюють в усіх куточках України анестезіологами, хірургами, офтальмологами, педіатрами, отоларингологами тощо. Але я пішла в інтернатуру за фахом «Сімейна медицина». Чому? А тому що сімейний лікар — це «все в одному». Він, як універсальний солдат, має бути обізнаним в усіх галузях медицини.
Дехто з моїх друзів-однокурсників вважав цей напрямок непрестижним. А даремно… Для мене ж це була можливість пізнати більше нового, здобути широку практику, постійно самовдосконалюватися. Труднощів я не боялася — школа-інтернат навчила їх долати. Крім того, усі шість років навчання прожила в гуртожитку, де опанувала премудрості колективізму і взаємовиручки. Там, до речі, познайомилася і з майбутнім чоловіком Володимиром Дараганом, нині він — лікар-травматолог. Одружилися, а якраз перед державними іспитами в нас народилася донечка Вікторія. Це не завадило мені добре їх скласти, а потім одразу ж піти в інтернатуру. Хоча зізнаюся: без допомоги бабусь, які по черзі, «вахтовим методом», приїздили доглядати онуку, вчитися і працювати було б неможливо.
ВЗ Не розчарував вибір спеціалізації?
— Коли я стала лікарем-інтерном, сімейна медицина тільки-но спиналася на ноги. Мене розподілили на практику в поліклінічне відділення 1-ї міської лікарні Полтави. Це був якраз час сподівань і змін, саме розпочалося реформування первинної ланки надання медичної допомоги. Дякую долі, що послала мені чудову наставницю: завідувачка відділення сімейної медицини (тоді це був тільки підрозділ) Любов Снітко мала великий досвід роботи терапевтом. Вона належала до тієї категорії медиків, які чуйно й відповідально ставляться до пацієнтів. Як досвідчений лікар Любов Петрівна скрупульозно здійснювала діагностику, зокрема диференціальну, ретельно оформлювала документацію. Цьому навчала і мене.
Зізнаюся: проходити таку школу було важко, але, водночас, дуже цікаво. Ти мав бути обізнаним у питаннях пульмонології, гастроентерології, ортопедії, педіатрії, хірургії тощо. Усе це неможливо осягнути одразу — доводилося вивчати багато медичної літератури, консультуватися з вузькопрофільними спеціалістами, а за потреби спрямовувати пацієнта до них або в стаціонар для подальшого лікування.
Так чи інакше, а я вбирала в себе чужий біль. Бувало, серед ночі прокидалася з думкою: «А як там отой дідусь із пневмонією, якому я дала направлення в стаціонар, а він відмовився? Чи приймає він ліки і чи стало йому краще?» Чоловік дорікав мені: «Так не можна — залишай робочі проблеми за порогом дому, інакше настане професійне вигорання…». До речі, цього я найбільше й боюся у своїй професії. Коли бачу байдужий погляд на хворого когось із колег, з острахом думаю: «Невже це може трапитися і зі мною?!»
ВЗ Що ви вважаєте головним у роботі сімейного лікаря?
— По-перше, професіоналізм. Знань, яких ти набув у медичному виші, недостатньо — вчитися треба постійно. Це той фундамент, що дає можливість встановити правильний діагноз (звичайно ж, спираючись на необхідні обстеження) і призначити ефективне лікування. По-друге, людяність, уважність, небайдужість до пацієнта, відповідальність за його здоров’я. Важливо вміти поставити себе на місце хворого. Коли лікар не дивиться тобі в очі, не вникає в твої проблеми, зводить час прийому до мінімуму, не виявляє зацікавленості в тобі, то як же йому довірити своє здоров’я, ба навіть життя? Тому, як учила мене моя наставниця, я детально розпитую пацієнта про його самопочуття, вислуховую скарги, збираю анамнез, оглядаю, і якщо виявляю критичний стан, наприклад, передінфарктний (біль у серці, задишка, запаморочення), наполягаю на госпіталізації. Трапляється, що людина не погоджується, тоді я розповідаю їй про ймовірні ризики, переконую і домагаюся огляду «вузького» фахівця. Особливо тяжко буває, коли стикаєшся з онкологічною хворобою. На жаль, нерідко пацієнт звертається по допомогу, коли його стан уже занедбаний, і нічим допомогти, крім призначення знеболювальних препаратів.
Узагалі, дуже часто люди самі заганяють себе у глухий кут: чи то часу немає на лікаря, чи то грошей… Тому ми намагаємося приділяти особливу увагу профілактиці. Це чи не головна складова роботи лікарів-«сімейників».
На первинному прийомі обов’язково проводимо онкоогляд, раз на рік направляємо пацієнтів на флюорографію. У мене є багато пацієнтів, котрий давно веду і знаю їх сім’ї. Тому, якщо хтось у такій родині хворіє на цукровий діабет, онкологічну патологію чи туберкульоз, вимагаю обстеження інших членів сім’ї.
Невід’ємним напрямком роботи вважаю аналіз попередніх захворювань, супровід супутньої патології, а також обов’язково враховую вік людини. Завжди даю номер свого мобільного — для зворотного зв’язку. І коли мені телефонують і дякують, бо лікування допомогло, мене це надзвичайно тішить.
ВЗ Ви є лідером за кількістю укладених декларацій у вашому ЦПМСД. Як це позначається на навантаженні та матеріальній оцінці праці?
— Справді, кількість укладених зі мною декларацій — майже 1800. Роботи побільшало, з’явилося багато нових пацієнтів, приїздять навіть з інших районів міста. Що ж, рада буду з ними працювати — роботи я не боюся. Тривалий час довелося вести дві дільниці, тоді мій робочий день тривав з 8-ї до 18-ї години, тож до навантажень мені не звикати.
Останні три роки багато займалася пацієнтами, яким призначали замісну підтримувальну терапію. То була виснажлива робота, бо ж доводилося видавати медикаменти й на свята, й у вихідні. Але ми повертали людину в соціум, у сім’ю, і це дуже важливо як для суспільства, так і для самого хворого. Нині цей контингент обслуговують у наркодиспансері.
Сьогодні як сімейний лікар із досить великою кількістю пацієнтів я отримую значно більшу зарплату, ніж раніше. Це має суттєве значення для сім’ї. Тепер не батьки, а ми, діти, маємо можливість їм допомагати, й це приносить велике моральне задоволення і відчуття власної самодостатності.
ВЗ Які ще важливі складові сімейної медицини ви можете визначити?
— Про професіоналізм уже говорила, як і про тандем «лікар — пацієнт». Велике значення має командний стиль роботи, коли ти знаєш, що на колег і помічників можна беззастережно покластися.
Неабияку роль відіграють також керівник і умови роботи. Нашому колективу пощастило: головний лікар закладу Віталій Павленко — вмілий менеджер, хороший організатор, доброзичлива людина, із якою комфортно працювати. Для сімейних лікарів створені сприятливі умови роботи: у приміщенні зроблено гарний ремонт, у кожному кабінеті встановлено комп’ютер і принтер, лікарі мають повний набір засобів для обстеження пацієнтів — пульсоксиметри, офтальмоскопи, вушні дзеркала, ростоміри, ваги тощо.
Дуже важливий чинник — досвід та знання медсестри і її взаєморозуміння з лікарем. Катерина Капустян, медсестра, яка працює зі мною, — моя права рука, розуміє мене з півслова. Не встигну сказати: «Випишіть направлення», як вона вже виписала. Катерина добре знає наших пацієнтів. Буває, побачить вагітну в черзі й підказує мені: «Давайте її запросимо…»
Саме медсестра слідкує за профоглядом, видає пацієнтам, хворим на артеріальну гіпертензію, «Щоденники артеріального тиску» й роз’яснює, як їх заповнювати, коли перевіряти тиск тощо.
А загалом колектив нашого центру — дружний і згуртований, і це дуже важливо як для результату спільної справи, так і для настрою кожного працівника.
ВЗ Реформа первинки не обходиться без проблем. Які з них турбують вас найбільше?
— Насамперед турбує те, що коштів, виділених державою за принципом «Гроші ходять за пацієнтом», звичайно ж, недостатньо. На інвестиціях у сферу охорони здоров’я, а тим більше — первинну допомогу не варто було б економити. По-друге, досі незрозумілий механізм використання цих грошей. Як саме вони розподілятимуться між мною, сімейним лікарем, і вузькопрофільним спеціалістом, до якого я направлю свого хворого і, можливо, не раз?
Виникають питання й щодо гарантованого пакета медичної допомоги. Чи вміщує він увесь спектр обстежень і послуг, необхідних нашому українському пацієнту? Гадаю, що ні — до вже традиційного додалися лише швидкі тести. Чому не включено до нього УЗД, рентген суглобів, який дуже важливий для людей літнього віку, тощо?
Є й інші зауваження. Добре було б, аби в нашу діючу електронну систему впровадили «Електронну амбулаторну картку пацієнта», котра містила б усі параметри його здоров’я. Як це спростило б роботу сімейного лікаря! На мою думку, недосконала й програма «Доступні ліки». Її розширили за рахунок препаратів нових виробників, а не на підставі міжнародної непатентованої назви лікарських засобів.
Наприклад, мені незрозуміло, чому до переліку входить «Клопідогрель», який не всім підходить, а такий поширений, безпечний і апробований препарат, як «Аспірин Кардіо®» — ні? Думаю, що програма «Доступні ліки» потребує суттєвого доопрацювання.
Проте головне, що реформа первинної ланки відбулася і стала значним кроком у реформуванні нашої галузі в цілому. Дуже хотілося б, щоб досягнуті напрацювання не виявилися марними, щоб наші наступники не нищили того, що вже сьогодні дає результати. Нам треба розвивати розпочате й не зупинятися на півдорозі.
ВЗ Процес самовдосконалення — у чому він для вас полягає?
— У постійному розвитку і навчанні. Я передплачую й читаю медичну періодику: газету «Здоров’я України», журнал «Український медичний часопис», регулярно знайомлюся з новинками медичної літератури в нашій міській медичній бібліотеці, інтернеті. Обов’язково відвідую науково-практичні конференції. Цього року побувала на одній із таких, де науковці з Києва, Харкова, Львова ділилися здобутками у вирішенні проблем гастроентерології, неврології та педіатрії. У червні брала участь у семінарі-тренінгу «Надання медичної допомоги підліткам на принципах «дружнього підходу» на рівні первинної ланки». Наприкінці вересня повернулася з Києва, з конференції «Діагностика ВІЛ та коінфекції сімейним лікарем», яку організувала в онлайн-режимі Американська асоціація мікробіологів.
Лікар, а особливо сімейний, має постійно вчитися. Нехай це звучить і трохи пафосно, але сімейна медицина — передова охорони здоров’я, і щоб належно її обороняти, треба високо тримати власну планку.
Ніна КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ»
