Олена Гуржій: Кожен шукає свій шлях!

Те, що молодий лікар повинен всіляко розвиватися, — річ, нібито, зрозуміла. Але українські реалії свідчать: більшість наших ескулапів зупиняються на інтернатурі або зрідка виїжджають на міджнародні освітні медичні заходи. Причина, як правило, у браці коштів. Молода лікарка Олена Гуржій доводить: перед сміливими відчинються всі двері, навіть без грошей.

ВЗ Чому ви обрали непопулярну сьогодні професію лікаря?

Олена ГУРЖІЙ, офтальмолог клініки «Медбуд», член Європейського товариства катарактальних і рефракційних хірургів

Після закінчення ліцею подала документи до медичного вишу. Вступила на бюджет, але обрала навчання за контрактом, адже розуміла, що не зможу стати офтальмологом, навчаючись за державний кошт, — доведеться працювати сімейним лікарем. Під час навчання, як і багато інших студентів, почала замислюватися про хірургію. Пішла на кілька чергувань в операційну й після того довго не могла підняти рук, так боліли м’язи. Зрозуміла, що хірургія — не зовсім моя справа. Тоді я придивилася до анестезіології, і ця спеціалізація мені сподобалася більше. Проте чітко усвідомлювала, що реанімація коштуватиме мені родини, адже звикла віддаватися справі повністю. Можна увечері закрити офтальмологічний прийом, а от двері реанімаційного відділення зачинити не вдасться. Тоді я повернулася до ідеї стати офтальмологом, але вирішила спеціалізуватися на офтальмохірургії.

ВЗ Коли виникла необхідність поповнювати медичні знання?

— Одразу після закінчення вишу. Я вступила до інтернатури, багато читала іноземної літератури, почала спілкуватися із зарубіжними колегами-інтернами й усвідомила, що підходи до навчання та лікування в нас дуже відрізняються. Тому й вирішила на власні очі побачити цю різницю.

Почала шукати можливості стажування за кордоном і в інтернеті натрапила на офтальмологічний міжнародний ресурс, котрий пропонував менторські програми. Запов­нила безліч анкет і згодом отримала лист із повідомленням про призначення мені ментором лікарки із Саудівської Аравії. Я дуже засмутилася і подумала, що лікарям з країн «третього світу» дають вчителів із таких самих держав, а я мріяла про наставника зі Штатів. Але виявилося, що мені надзвичайно пощастило: моя коуч (уродженка США) займала посаду медичного директора великого багатопрофільного госпіталю в Саудівській Аравії. Наша програма була розрахована на півроку, але ми стали добрими друзями й досі спілкуємося.

Наставниця за освітою виявилася не офтальмологом, а мікробіологом. Для початку вона запропонувала сформулювати мету та шляхи, якими я до неї йтиму. Більшість часу ми працювали над моїми ключовими навичками: дисциплінованістю, здатністю до саморозвитку тощо. Згодом вчителька запропонувала написати її доброму другу — віце-президенту Американської академії офтальмологів. Моєму здивуванню не було меж, коли я отримала лист, у якому йшлося про те, що американцеві надзвичайно подобаються цілеспрямовані молоді лікарі, тому я завжди можу розраховувати на його допомогу. Коли невдов­зі ми вперше розмовляли з ним по телефону, я не вірила власним вухам: гуру, якого бачила лише на світлинах у кращих медичних виданнях, казав, що двері світової офтальмології для мене відчинені!

Майкл виявився надзвичайно цікавою людиною: він мріяв побувати в космосі. А єдиним вільним місцем в екіпажі було місце офтальмолога, тож юнак вступив на медичний факультет. У космос так і не полетів, натомість став одним із кращих офтальмологів світу. А через кілька років та ракета таки злетіла… і вибухнула, забравши життя всіх членів екіпажу.

Під час першої розмови Майкл запитав мене: «Яку вузьку спеціалізацію в офтальмології ти для себе обрала?» Я чесно відповіла, що не можу цього зробити, оскільки такої практики в нашій країні немає. Тоді він запропонував почати з оглядової програми, котра допоможе мені зробити правильний вибір. Але шукати такі програми потрібно було самостійно…

ВЗ Що ви зробили для цього?

— Знайшла перелік згаданих програм і почала шукати під них фінансування. Подала документи на кілька грантів, які могли покрити стажування. Перший мій грант — 1 тис. Євро — дала Східноєвропейська асоціація офтальмологів. Майкл знайшов чудового офтальмолога з Португалії, яка погодилася прийняти мене на оглядове місячне стажування.

Здивувало, що лікарка особисто зустріла мене в аеропорту у свій вихідний день. Наступного дня я вже була в клініці: мене познайомили з керівником відділення офтальмології та дозволили робити все, що мені потрібно для набуття досвіду. Ознайомившись із графіком чергування лікарів, я склала власний план стажування. Приємно здивувало, що португальські лікарі приділяли мені багато уваги й відповідали на всі запитання.

Великим бонусом були симулятори, де можна було тренувати хірургічні навички. До речі, у португальській клініці є спеціальна посада куратора, який займається стажерами з інших країн. Ця людина створює всі умови для здобуття ними необхідних знань. Тільки-но я проявляла зацікавленість якоюсь темою, мені приносили стоси нових статей і монографій.

ВЗ Що було після повернення додому?

— Удома на мене чекала несподіванка: ще один грант. Я вирішила скористатися нагодою і знову почала шукати місце. Згадала, що під час наукової конференції, котра проходила в Португалії, захопилася доповіддю із травми ока лікаря з Данії і познайомилася з ним. Він сказав, що буде радий бачити мене у своїй клініці. Звичайно, сума в 1 тис. Євро для Данії мізерна, але я вирішила спробувати. Ані гуртожиток, ані квартира мені були не по кишені, тож знайшла родину з України, яка мешкала там, і вони люб’язно погодилися мене прийняти.

Вразив рівень устаткування клініки: усе те, що бачила лише в рекламних буклетах, датські лікарі використовували на практиці. Мені пощастило працювати з бригадою вітреоретинальних хірургів — фахівців з оперативного лікування патології сітківки та склистого тіла. Ця чудова команда не мала на той час свого інтерна, тому приділяла мені максимум уваги. Ми оперували з ними під пісні у виконанні гурту «Океан Ельзи», і я почувалася, наче вдома. Зараз також часто звертаюся до них за допомогою та порадою. Мені жодного разу не відмовили.

ВЗ Здогадуюся, що на Данії ви не зупи­нилися…

— Так! Не встигла повернутися, як отримала лист від Майкла, у котрому він розповідав про програму Rotary Club Host Project з офтальмології для країн, що розвиваються, і пропонував подати заявку. Мене прийняли, і це означало, що я нарешті поїду в Штати і візьму участь у роботі щорічного Конгресу Американської академії офтальмології (ААО-2015) нарівні з 24 тис. делегатів. У якості бонусу — особисте знайомство з Майклом. Він наполягав на тому, аби я мешкала в його будинку, показав мені кілька американських клінік і університетів і, звичайно, запропонував переїхати до США.

ВЗ І чому ви досі тут?

— Я народилася в Україні, тут мої родина та друзі. Я вірю в нашу країну і хочу відмінно робити свою справу вдома. Мрію про високий рівень офтальмології в нас. Мене підтримують іноземні коучі. Це додає сил, оскільки розумію: у нас вірять. Зміни на краще — це лише питання часу.

ВЗ Що ж відбулося на згаданому вами конгресі?

— Я була серед 8 учасників, що представляли країни «третього світу». Звичайно, прикро було усвідомлювати, що для розвиненого світу Україна та Гватемала — одне й те саме. Але я щиро вдячна комісії, яка дала мені шанс взяти участь у цьому заході. Назад поверталася з валізою книг, вагою 23 кілограми, котрі мені подарували імениті офтальмологи. Це безцінний досвід, який не вартував мені жодної копійки! Тепер я маю дос­туп до освітніх ресурсів, що кош­тують кілька тисяч доларів, і можу бути в курсі всіх інновацій. Окрім того, отримала запрошення пройти стажування з вітреоретинальної хірургії в одного з найкращих фахівців світу в Ірландії. Знову почала шукати джерело фінансування: досить швидко зорієнтувалася, адже вже знала, як це робити. Цього разу мені допоміг один із фондів Сороса. В Ірландії мала змогу зануритися в хірургію сітківки. Там мені вдалося написати дві статті й опублікувати їх у міжнародних наукових виданнях.

ВЗ Жити місяцями в різних країнах — задоволення не з дешевих. Чи вистачало наданих коштів?

— Більшість питань вирішувалося просто: харчуванням, як правило, забезпечують лікарні. Тобі видають картку, що відкриває вхід до лікарняної їдальні. Вихідні, як правило, проводила з колегами: спілкувалися та ділилися досвідом. Звичайно, коли хотілося себе побалувати, доводилося витрачати власні кошти, але в мене майже не було часу на розваги.

ВЗ Скільки часу пішло на всі ці стажу­вання?

— Рівно рік. І цей рік додав знань і навичок, котрі я щодня використовую у своїй практиці.

ВЗ Побачивши «внутрішню кухню» європейських та американських клінік, можете сказати, чим відрізняється європейський офтальмолог від українського?

— Відмінності починаються вже в інтернатурі. Радикально відрізняються навчальні програми, освітні методики та підходи. В Європі інтерни отримують зарплату і мають конкретний план інтернатури, у якому, наприклад, зазначено кількість операцій, проведених власноруч. Є також різниця і в теоретичній підготовці під час навчання в інституті. Наприклад, я вирішила скласти міжнародний офтальмологічний іспит, аби підтвердити свою кваліфікацію. Перший рівень пройшла, а на другому — провалилася. Це були базові знання: фізіологія, генетика, ембріологія, яких мені, на жаль, не вистачило. Але все це можна надолужити, тому рук не опускатиму й повторю спробу.

А щодо лікарів, то проблема — у фінансовій залежності нашого фахівця від пацієнта. Це, природно, викликає певну, нехай і приховану, агресію. Звичайно, нікому не подобається провчитися 8-9 років, а потім жити на копійки. Відповідно, у лікаря виникає бажання піднести своє «Я», наговоривши купу незрозумілих термінів, проте за цим стоїть просте: «Агов, я гідний фахівець, я заслуговую більшого…» А хворий у свою чергу боїться лікаря й часто не вірить йому. Я не раз чула від лікарів: «Цей пацієнт ненормальний! У нього стільки питань…» Хоча насправді це — невід’ємна складова терапії. І ось коли зустрічаються двоє людей з такими настроями, то конструктивної і довірливої розмови не вийде. Обоє — заручники нашої системи. В Європі кожен лікар діє згідно з протоколами, а кожен пацієнт знає свої права. Там немає місця поняттю «віддячити».

ВЗ Які у вас плани?

— Наразі працюю в приватному медичному закладі й дуже задоволена роботою. Звичайно, не збираюся зупинятися на досягнутому, адже, хоч і здобула базовий обсяг теоретичних знань, ще не маю достатньо практичного досвіду. Тому найближчим часом систематизуватиму отримані знання й активно практикуватиму. Мрію про плідну співпрацю з найкращими міжнародними офтальмологічними закладами. Готуюся до приїзду моїх закордонних колег в Україну.

ВЗ Яке ставлення до такого досвіду нав­чання у колег та родини?

— Родина мене всіляко підтримує! Чоловік розуміє, що я маю розвиватися. А ось щодо колег і колишніх однокурсників, то тут усе досить складно. З кожного стажування повертаюся з мріями, що після мене туди поїдуть й інші, ділюся досвідом, вмовляю там прийняти наших… А виявляється, не все так просто: комусь не вистачає знання іноземної мови, комусь достатньо того, що він має, у когось інші, не менш «поважні» причини. І ось на цьому етапі опускаються руки. Але не зупинятимуся: кожен шукає свій шлях! Думати про професійний розвиток потрібно ще в студентські роки, тому я почала проводити семінари для майбутніх лікарів. Дуже хочеться, аби вони скористалися можливостями, адже їх безліч: світ любить завзятих!

Розмовляла Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»