Олена Ковальова обрала поєднання чи не найважчих спеціальностей у медицині: реаніматології й неонатології. А практика та зарубіжний досвід змусили Олену Ковальову зайнятися ще однією актуальною проблемою — запобіганням медичним помилкам.
ВЗ Мабуть, питання вибору професії у вас, доньки лікаря, не виникало?
— Мама, Руфіна Іванівна Зинов’єва, педіатр за фахом, Заслужений лікар УРСР, тривалий час завідувала однією з найбільших дитячих поліклінік у Полтаві. І мої шкільні роки фактично минули в цій установі. Я знаходила найменший привід, аби прийти до мами на роботу, де занурювалася в атмосферу чуйності, професійної відданості, лікарської взаємодопомоги і колективізму. І це не гучні слова, так було насправді. Ніколи ні від кого не чула: «Прийом закінчено» — тут працювали до останнього пацієнта.
Зізнаюся: мріяла вступити до Ленінградського медичного педіатричного інституту. Але мама категорично відмовлялася відпускати мене так далеко від дому, тому я подала документи до Полтавського медичного стоматологічного інституту (нині УМСА) на лікувальний факультет. Однак з першого разу не вступила, про що зовсім не жалкую. Пішла працювати санітаркою в дитячу поліклініку й тоді ще раз переконалася: моє покликання — медицина. Уже наступного року стала студенткою, закінчила медичний виш із «червоним» дипломом. А з третього курсу і до завершення навчання працювала медсестрою реанімаційного відділення дитячої міської лікарні.
ВЗ Очевидно, саме це й визначило напрямок вашої подальшої роботи?
— Так. Я навчалася в інтернатурі при Київському державному медичному інституті за фахом «Анестезіологія та реанімація» й одночасно працювала дорослим анестезіологом у Київській міській лікарні №3. Лікарів тоді (закінчення вишу збіглося із Чорнобильською катастрофою) не вистачало. Робота була відповідальною. Проте душа прагнула в царину педіатрії. Згодом, підтвердивши фах, працювала дитячим анестезіологом у Київській міській дитячій лікарні №1. А 1994 року ми з чоловіком, дитячим отоларингологом за фахом, і маленькою дитиною переїхали до Полтави.
ВЗ Ви маєте три медичні спеціальності. Як вдалося охопити такий широкий професійний діапазон?
— Так, починала як дорослий лікар-анестезіолог, згодом підтвердила кваліфікаційну категорію дитячого лікаря-анестезіолога, а 2004 року отримала спеціалізацію неонатолога. Працюючи дитячим реаніматологом у міській дитячій лікарні Полтави, розуміла, наскільки тісно поєднані ці спеціальності. Адже виходжування новонароджених, особливо передчасно народжених, надзвичайно часто потребує реанімаційних заходів.
Ніколи не забуду випадку, свідком якого я стала. Лікар, чий пацієнт-немовля не дожив до ранку, пекельно мучився, страждав, м’яв шапочку, стискав обличчя долонями, бо не знав, як повідомити про це його батькам…У той момент я зрозуміла, наскільки психологічно важка наша робота.
2002 року захистила кандидатську дисертацію, присвячену питанню розвитку порушень природного вигодовування та їх корекції. І коли за два роки мені запропонували роботу в Українській медичній стоматологічній академії на кафедрі педіатрії з пропедевтикою та неонатологією, з радістю погодилася. Викладацька діяльність подобалася — ще в Києві мені випало готувати медичних сестер цього профілю. І вже тоді я намагалася вибудовувати навчальний процес на клінічних випадках, аби медики розуміли, наскільки складною є робота в реанімації і як важливо запобігти медичним помилкам. Добре, що одні вчаться на цих помилках, щоб потім не припускатися їх, і шкода, що інші нехтують чужим досвідом і помиляються знову… Це безглуздо і злочинно по відношенню до хворих!
Ніколи не забуду випадку, свідком якого стала. Лікар, чий пацієнт-немовля не дожив до ранку, пекельно мучився, страждав, м’яв шапочку, стискав обличчя долонями, бо не знав, як повідомити про це його батькам… У той момент я зрозуміла, наскільки психологічно важка наша робота. І саме тоді, десь на рівні підсвідомості, сформулювала актуальну проблему, якою сьогодні прискіпливо займаюся, — безпека пацієнта. На жаль, в Україні їй не приділяють належної уваги, більше того — не пишуть, не аналізують лікарських помилок на відміну від країн Європи і США.
ВЗ Яким був рівень неонатології в країні, коли ви починали свій професійний шлях?
— Насправді тоді, наприкінці 90-х і до середини 2000-х, це була галузь, якою ніхто не бажав займатися. До 2007 року новонароджених з масою тіла до 1 кг не виходжували. Сьогодні ми розуміємо: цих немовлят можна було врятувати. Проте ані спеціальних клінік, ані відповідного обладнання, ані технологій для цього ми не мали. Та головне — ні в кого було вчитися!
Коли мені свого часу запропонували бути куратором Полтавського міського пологового будинку, я усвідомила: треба розвивати цю справу. У 40 років почала ґрунтовно опановувати англійську мову, аби читати в оригіналі статті іноземних фахівців і монографії з проблем неонатології. Великим проривом для мене стала поїздка 2006 року до Санкт-Петербурга на курси тематичного удосконалення «Неонатальна реанімація та інтенсивна терапія». Лекції читали зарубіжні фахівці, знань ми набули по вінця! А головне, привезли додому купу літератури.
А вже 2008 року мені випало стажуватися в США, у неонатальному відділенні інтенсивної терапії дитячого госпіталю штату Кентуккі. Двомісячне перебування там буквально перевернуло мій світогляд у цій галузі! Я проводила в клініці цілі дні й періодично залишалася на нічні чергування. Найбільші враження від стажування — чітка організація роботи, спрямована на упередження несприятливих інцидентів.
ВЗ Багато років ви були головним позаштатним неонатологом Департаменту охорони здоров’я Полтавської ОДА й брали безпосередню участь у проектуванні перинатального центру при обласній клінічній лікарні ім. М. В. Скліфосовського. Як це відбувалося?
— Ще під час стажування в США занотовувала все нове для себе, позитивне й цінне, бо сподівалася, що згодом досвід американських колег буде запроваджено й у нас. Тож коли в Полтаві розпочали проектування, а згодом і спорудження перинатального центру, директор Департаменту охорони здоров’я Віктор Лисак залучив до цієї роботи в якості експерта-консультанта і мене. Пам’ятаю, як власноруч малювала плани відділення реанімації та інтенсивної терапії новонароджених, відділення постнатального догляду та пологового — на зразок американських.
Багато моїх пропозицій були враховані. Зокрема дизайн відділення відповідає європейським стандартам із безпеки пацієнтів. За моєю рекомендацією, наприклад, до одного ліжка у відділенні інтенсивної терапії підвели три джерела кисню, а не одне, як раніше, а також два джерела стисненого повітря і 16 електричних розеток. Усе це значно підвищує безпеку маленького пацієнта, бо він ані секунди не залишається без життєдайного кисню.
Замість шести ліжок у реанімації розмістили дев’ять, а якщо народжуваність зросте, відділення легко можна розширити до дванадцяти ліжок. Запровадили й кнопку тривоги, тож лікар, почувши сигнал, уже за хвилину опиняється біля немовляти. Обладнали центральний сестринський пост, із якого медична сестра може спостерігати одночасно за всіма пацієнтами, що дає змогу на ранньому етапі виявляти будь-які зміни в їхньому стані, своєчасно коригувати їх та запобігати виникненню критичних ситуацій.
ВЗ Ви першою в Україні порушили перед медичною спільнотою вкрай актуальну проблему безпеки пацієнта, присвятивши її дослідженню частину докторської дисертації та близько 20 наукових статей. Чим у цьому сенсі відрізняється лікувальнодіагностичний процес у Західній Європі та в США від нашого?
— Якщо відповісти образно, то в нас «гасять пожежу», а там передбачають ситуацію й встановлюють захисні бар’єри. Наприклад, для запобігання такому досить поширеному серед передчасно народжених дітей і небезпечному захворюванню, як некротизуючий ентероколіт, у США, не чекаючи ускладнення його перебігу, вимірюють… об’єм живота новонародженого кожні 8 годин. Такий прийом дає змогу вчасно відреагувати й не допустити ускладнень, а ще — це просто й не потребує значних затрат.
Багато цікавого й нового для себе я побачила під час стажування в Нідерландах, яке відбувалося на базі неонатального відділення інтенсивної терапії дитячого госпіталю Університету Еразмус міста Роттердам. Звернула увагу на своєрідні «кишеньки» з рожевими аркушиками на стінах відділення. Виявляється, таким чином кожна медсестра анонімно розповідає про допущені нею під час роботи помилки. Запитую лікаря: «А скільки відсотків персоналу повідомляють про це?» І чую: «100!» Вказані недоліки потім аналізують, що сприяє уникненню їх повторення.
Лікарі в цьому закладі працюють тільки з електронними історіями хвороб, і певні тригери в них дають можливість завідувачу виявляти ймовірні лікарські помилки, аби потім їх проаналізувати і донести до персоналу — щоб не припускатися надалі. Під час стажування в центральному госпіталі Копенгагена я вперше побачила електронні звіти лікарів про несприятливий інцидент, який виник у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії. Це теж було для мене новим.
У дитячому госпіталі Университету Еразмус міста Роттердам я звернула увагу на своєрідні “кишеньки” з рожевими аркушами на стінках відділення. Виявляється, таким чином кожна медсестра анонімно розповідає про допущені нею під час роботи помилки.
Коли 2013 року в Полтаві відкрився перинатальний центр, ми також ввели електронні історії хвороби, взявши за основу електронну програму «Дорадо», розроблену харківськими неонатологами, щоправда, внесли туди американські складові. Тепер за цією уніфікованою і доопрацьованою нами програмою діють більшість перинатальних центрів і відділень України. Вона зручна, значно полегшує роботу лікаря й мінімізує медичні помилки. Бо якщо в ній вискакує «червоний прапорець» як опція виявлення медичної помилки, це означає, що десь у розрахунках медик помилився. Так само, як і в США, ми запровадили неонатальний тригерний інструмент, котрий є індикатором медичних помилок. Усе це створює підґрунтя для їх аналізу, а головне — для розробки заходів з метою уникнути подібного.
ВЗ Які ще складові безпеки пацієнта були впроваджені в роботу перинатального центру та інших подібних закладів Полтавщини з вашої легкої руки?
— Не помилюся, якщо скажу, що тільки тут уведені перинатальні чек-листи, у тому числі мультидисциплінарні. Це стислий перелік необхідних дій, до яких повинен вдатися лікар в екстремальних ситуаціях, наприклад, при кровотечі, низьких тиску, рівні глюкози в крові тощо. Такі чек-листи — опора й підмога лікарю. Відзначу й локальні медичні протоколи: вони ґрунтуються на останніх європейських і американських гайдлайнах і даних Кокранівської бібліотеки. У Полтаві постійно їх оновлюють, адаптують до світових стандартів. Сьогодні, приміром, працюють за американським протоколом зразка 2018 року.
А взагалі моя робота і робота моїх колег у сфері безпеки пацієнта спрямована на передбачення лікарських помилок та запобігання їм. Цьому, звичайно, сприяє й постійне навчання медичних кадрів: на базі перинатального центру діє навчально-практичний тренінговий центр перинатальних технологій із застосуванням сучасного симуляційного обладнання. Через нього проходять усі студенти й інтерни УМСА, лікарі та медсестри області, а працівники перинатального центру підвищують там кваліфікацію кожні півроку.
Мене втішає те, що проблемою безпеки пацієнта займаються й мої учні та послідовники. Цього року, наприклад, завідувач відділення реанімації перинатального центру КНП «Полтавська обласна клінічна лікарня ім. М. В. Скліфосовського» АндрійБілорус під моїм керівництвом захистив кандидатську дисертацію, присвячену методам виявлення лікарських помилок у перинатальній практиці та запобігання їм. Хочеться вірити в те, що ця глобальна проблема стане однією з головних тем і для наших колег з інших регіонів України.
Із липня цього року я перейшла працювати в Національну службу здоров’я України, аби й надалі займатися цим питанням, але вже на національному рівні. Потрібно впроваджувати комплексні заходи в системі охорони здоров’я країни загалом, чим ми й опікуватимемося.
Ніна КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ»
