Олена Матушкіна: Лікар має випромінювати сильнішу, ніж пацієнт, енергію

Чому саме сімейна медицина?

Після закінчення Чернівецького державного медичного інс­титуту я почала працювати терапевтом і багато років лікувала дорослих. А з 2001 року на базі Буковинського державного медичного університету стартувало перенавчання практикуючих фахівців на сімейних лікарів. У першу чергу перенавчали дільничних терапевтів і педіатрів. Так через півроку я стала сімейним лікарем.

Звісно, спочатку зміни дещо лякали, адже понад 50 років ми працювали за зовсім іншою системою. А тут довелося пристосовуватися до нових правил, опановувати нові навички, скажімо, використання в роботі комп’ютерів і спеціальних програм. Однак вважаю, що це нормальний процес, бо ж впровадження нового неможливе без дискусій, спроб, а подекуди й помилок.

Я, наприклад, ніколи не лікувала дітей, тому перші місяці роботи сімейним лікарем були, чесно кажучи, напруженими. Особливо коли до кабінету заходила мама з немовлям. Проте водночас було цікаво згадати педіатрію.

Зараз же, маючи за плечима неабиякий досвід, можу сказати: сумістити терапію з педіат­рією легше, аніж педіатрію з терапією. Бо педіатри, по суті, спостерігають здорових дітей. Коли ж виникає якась патологія, то спрямовують малюків на вторинну ланку, до «вузьких» спеціалістів. Терапевту ж доводиться лікувати саме хворих, бо, на жаль, дорослі дуже рідко звертаються задля профілактичного огляду, найчастіше — уже із хворобами, і нерідко занедбаними.

Оскільки я багато років пропрацювала дільничним терапевтом, то більшість родин на своїй дільниці добре знала — від найстаршого покоління до наймолодшого. Тому перекваліфікуватися на справді сімейного лікаря було нескладно.

Головна професійна мета і як її досягти?

Моя мета — щоб пацієнти були здоровими бодай настільки, наскільки це можливо. Часом треба зовсім небагато, аби пок­ращилося самопочуття людини. Важливо достукатися до хворого, пояснити, що не завжди для позбавлення від недуги потрібне медикаментозне лікування. Скажімо, якщо в пацієнта жировий гепатоз, наполегливо раджу перейти на здорове харчування — і проблема зникне. А дискінезія жовчних шляхів у дитини найчастіше свідчить про те, що мама і тато неправильно харчуються. Варто змінити щоденне меню всієї родини — і не доведеться ковтати пігулки…

Головне — говорити із кожним, знаходити потрібні слова і мотивацію. І саме відтоді, як я стала сімейним лікарем, це вдається краще. Бо, по суті, я працюю з усією сім’єю, знаю умови проживання та роботи всіх її членів, їхні шкідливі звички, захоплення. Тому й можу убезпечити пацієнтів від тієї чи іншої недуги, допомогти підібрати правильне харчування, проконтролювати імунізацію, скоригувати лікування артеріальної гіпертензії тощо.

Ваш найбільший професійний успіх?

На мою думку, сімейний лікар сам по собі має бути успішним, випромінювати сильнішу, ніж пацієнт, життєву енергію. Коли людина хвора, вона шукає підтримки. Загальним виглядом, бесідою, поведінкою лікар має переконувати пацієнта, що все буде добре.

Мій професійний успіх — це пацієнт, котрому мені вдалося допомогти. Наприклад, дівчинка, у якої при народженні запідозрили ДЦП, а ми з батьками не здалися — разом боролися за її здоров’я. І коли дитина не лише впевнено стоїть на ногах, а й стає талановитою танцюристкою — це моя найбільша радість. Тож подароване дівчиною фото із написом: «А пам’ятаєте, як я навіть сидіти не могла…» — одна з найвищих нагород. Саме в такі моменти я розумію, що обрала професію за покликанням, що потрібна людям.

Пацієнт для вас це…

…близька людина, як-от родич. Усе своє трудове життя ставлюся до пацієнтів так, як хотіла б, аби ставилися до мене. Зізнаюся відверто: хвилююся за кожного, незалежно від того, якого він віку — новонароджений чи 90-літній. Усі вони потребують моєї уваги. Я переймаюся тим, чи легко народила молода жінка і як почувається її малюк, чи припинився кашель у пацієнта з бронхітом, чи стабілізувався тиск у бабусі… Мабуть, саме тому люди мені довіряють. І ця довіра — винагорода за мою працю.

Тішуся, коли отримую фото крихіток, яких вдалося вилікувати. І страшенно важко переживаю втрату пацієнтів. Хоча кажуть, що лікар має вміти абстрагуватися, на практиці це неможливо. Коли ходиш із хворим на УЗД, дзвониш кілька разів на день, аби дізнатися про самопочуття, перевідуєш за кожної найменшої змоги, а потім серед ночі лунає телефонний дзвінок: людини не стало — це найстрашніша новина, мабуть, для кожного лікаря.

Що найскладніше в роботі сімейного лікаря?

Звісно, відповідальність — за кожне рішення, призначення, результат лікування тощо. Однак без неї жоден лікар не має права називати себе справжнім фахівцем. Тому постійно слідкую за появою нових методів і препаратів й учусь, навіть незважаючи на значний досвід.

А ще складно розділяти роботу й особисте життя. Робочий день сімейного лікаря — 24 години на добу і практично без вихідних. Тож я дуже вдячна своїй сім’ї за розуміння і підтримку. Без них, мабуть, не впоралася б. Вони звикли, що мені можуть телефонувати вночі й у свята. Звикли, що, попри всі новації, все одно поспішаю відвідати новонародженого чи поміряти тиск старшому пацієнту в нього вдома. Я дуже люблю свою роботу й радію щоразу, коли можу допомогти людям.