Немало медиків, які пішли служити в АТО добровольцями, зіткнулися в армії із зовсім іншою реальністю — не тією героїчно-романтичною, яку собі уявляли, а із важкою і часом жорсткою та непривабливою. Але, попри все, вони чесно виконують свій обов’язок, намагаючись змінити ситуацію на ліпше.
Навчання за принципом «галочки»
Юрій ГЕЙКО, лікар-судмедексперт Полтавського обласного бюро судово-медичної експертизи, старший лейтенант медичної службиУ перші дні військових зіткнень я намагався хоч якось допомагати фронту. Не брали в армію — став волонтером, організовував доставку гуманітарних вантажів нашим захисникам. Нарешті, у квітні 2015 року, мене призвали. То були об’єднані 4-та й 5-та хвилі мобілізації.
Нас, лікарів, направили у військове містечко Городок, що на Київщині, на навчальну підготовку. Усі ми свого часу проходили такі заняття у медичних вишах на військових кафедрах. Очікували, що нас озброять новими практичними знаннями — відповідно до умов сучасної війни. Цього не сталося. Викладачі Української військово-медичної академії вбивали нам у голову непотрібну теорію, відірвану від нинішньої практики: як побудована медична служба Збройних сил, її структура, завдання… І це протягом п’яти тижнів! Складалося враження, що організатори проводили ці заняття, аби поставити «галочку». А в цей час тривожні думки бентежили душу: на фронті гинуть люди, нас покликали рятувати країну, а ми тут бездарно протираємо штани. Та й ставлення до нас було не як до лікарів-офіцерів, а як до зелених новобранців, хоча при цьому начальник курсів наголошував, що ми покликані змінити армію.
Добре, що наприкінці практичні заняття провів для нас американський інструктор з тактичної медицини. За п’ять днів ми засвоїли все необхідне для надання першої медичної допомоги на полі бою за стандартами НАТО. Мені це не знадобилося, бо служити довелося у військах, що не стоять на передовій. Але коли згодом на полігоні Широкий Лан я набирав санінструкторів, керувався саме цими вимогами. Ледь відібрав двадцятьох, та й ті не знали, як правильно накласти пов’язку, зробити ін’єкцію. Підготовка молодшого медичного персоналу, як виявилося, була на дуже низькому рівні, і це м’яко кажучи — медиками їх просто призначали.
Великий відсоток втрат на фронті — не бойові
По закінченні підготовки сподівався, що направлять у зону бойових дій, але більшість із нас розподілили не за вузьким фахом й у підрозділи, котрі лише формувалися. Частина новобранців, зокрема і я, підписала згоду служити в якості лікаря загальної практики (військові лікарі працювали в госпіталях за вузьким фахом). Так я опинився у 43-й окремій артилерійській бригаді ЗСУ — призначили начмедом одного з артилерійських дивізіонів.
Артилерія — бойовий щит Вітчизни, її опора та захист. Так нас учили на військовій кафедрі. Тож я очікував, що служать у ній свідомі, дисципліновані бійці-патріоти, які за покликом серця пішли в армію. Із цим романтичним уявленням довелося розпрощатися, коли настала пора суворих армійських буднів.
Рядові дивізіону займалися переважно обслуговуванням техніки, аби тримати її в належному стані та бойовій готовності. За час моєї служби в підрозділі прямих бойових зіткнень із противником не було. Служити доводилося то в пункті постійної дислокації, то в районі бойових дій, на лінії, де стояла артилерія. Якби хтось сказав мені раніше, що велика частка рядового складу мобілізованих виявиться хронічними алкоголіками — не повірив би. Але було, на жаль, саме так. Траплялися серед названого контингенту й особи із наркотичною залежністю, у минулому судимі, хворі на туберкульоз, гепатит… Як могли військкомати набирати таких?! Середній вік — від 30 до 45 років, зрілі чоловіки. Пиячили свідомо — твереза людина в цьому оточенні вважалася білою вороною. Пропивали спальні мішки, інший інвентар, міняли банку консерви на пляшку самогону… Дехто допивався до стану алкогольної епілепсії. В офіцерів інколи здавали нерви: щоб приборкати пияків, пускали в хід кулаки. Цей контингент називали «аватарами». А моя роль лікаря-«статиста» полягала в тому, щоб возити таких «хворих» на медичне освідчення, доправляти на гауптвахту, у суд, складати численні акти. Максимальне покарання, яке отримував питущий солдат, — зняття відсоткової надбавки. Зарплатна ж ставка залишалася — було на що пити далі.
Реальність інколи ставила лікаря у безвихідне становище. Наприклад, такий засіб, як налбуфін, має бути в аптечці кожного солдата. Але якщо його роздати всім, препарат зникне з космічною швидкістю: наркомани швидко все споживуть. А відповідальність за списання — на лікареві, та й паперова тяганина теж на ньому. Сумно, але мушу визнати, що великий відсоток втрат на фронті — не бойові. Ось кілька прикладів. Бійці напилися до нестями й почали стріляти по своїх — є поранені та загиблі. Пішли горе-служиві у магазин, хильнули пляшку і дорогою у військову частину напоролися на власну ж «розтяжку». Гинули й від алкогольної інтоксикації. Якщо в крові померлого виявлено 5 проміле алкоголю, пишемо в акті: «Смерть настала від отруєння алкоголем», якщо менше — командири просять вказати іншу причину, скажімо «серцева недостатність». Як судмедексперт я знав, що насправді спричинило смерть. І дуже боляче все це було бачити, усвідомлювати та фіксувати. Траплялися й випадки самострілів. Дисципліна в підрозділі була вкрай низькою. Солдат у суперечці з підполковником міг послати останнього куди подалі або погрожувати офіцерові, і його за це жодного разу ніхто не покарав.
Коли одна неправда накладається на іншу
Неправду в армії помічаєш неозброєним оком на всіх щаблях. Перша і найголовніша: там іде війна, а не АТО. Із великим запізненням це виправили в нещодавно прийнятому законі про деокупацію Донбасу. Друга неправда: призов на рік. Насправді ж менше року і трьох місяців ніхто не служить, а зазвичай строк відчутно більший. Із самого початку це було зрозуміло, то навіщо ж свідомо брехати?
Грошове утримання в обіцянках було одним, а фактично виявлялося іншим, бо начфін у бригаді на свій розсуд міг щось «убавити», а щось і «прибавити». Ще одне: після закінчення вишу, де була військова кафедра, мені присвоїли звання лейтенанта, згодом — старшого лейтенанта. Минуло понад 30 років, а звання те саме, хоча перед розподілом у війська нам обіцяли, що служба вплине на його підвищення. Після демобілізації більшість моїх колег-лікарів, як і я, так і залишилися в тому званні, у якому нас призивали. І коли одна подібна брехня накладається на іншу, настає розчарування.
Ні, я не скаржуся, адже пішов служити добровольцем і викладався на повну. І поїхав в армію на власній машині, щоб допомагати ще й транспортом. Це й справді виручало на службі: не повезеш же одного солдата в лікарню автобусом! Обіцяли компенсовувати витрати на пальне, та й те залишилося тільки на словах: що в армії не дали одразу, не дадуть ніколи.
Із транспортом у нас були серйозні проблеми. Не вистачало не тільки пального, а й запчастин. Я особисто звертався до земляків-спонсорів і з Полтавщини привозив у підрозділ електроди, болгарки, набори ключів, гайки, медикаменти, перев’язувальний матеріал тощо.
На жаль, і авторитет лікаря за відсутності справжнього порядку, чіткості, дисципліни теж був низький. Пробуєш закликати до совісті чергового п’яницю, а той зневажливо тобі: «Ти що, замполіт? Ти лікар — от і лікуй, бо мені погано…» Зазначу у зв’язку із цим таке: вільного часу в солдатів артилерійських військ достатньо, і він, на жаль, нічим не заповнений. От і «знемагають від дурощів» деякі, шукаючи пригод на свою і на наші голови. Я переконаний, що організація і бойової служби, і побуту, і вільного часу в армії має бути продумана до дрібниць. Не повинно бути часу на подібне в мобілізованого на війні!
Побут — теж дисципліна
Як відомо, хронічні хвороби під впливом нових обставин, стресових ситуацій, порушення режиму харчування мають властивість загострюватися. Я постійно із цим стикався. Лікував радикуліти, артеріальну гіпертензію, вірусні інфекції, кишкові розлади тощо.
Браку медичних препаратів на час моєї служби не було, і з харчуванням — більш-менш нормально. А от нехтування санітарними нормами фіксував часто. Наприклад, на місці дислокації свердловина для води і душова розміщені на відстані всього… 8 метрів одна від одної. Пояснюю, що це неприпустимо — потрібно, щоб вони були в різних кінцях розташування підрозділу, на суттєвій відстані, а ніхто не слухає. Як наслідок, через певний час у вояків виявляємо токсикоінфекцію, і в туалетах — повний «аншлаг». Кишкові розлади — результат недотримання санітарно-гігієнічних норм, і вони переслідували нас постійно. Шкода, але й тут дисципліна була не в пошані, а методи покарання її порушників украй м’які, що й породжувало хвороби. А який із тебе боєць, якщо ти хворий?
Ситуацію треба виправляти
На жаль, проблема номер один у нашій армії — дисципліна. Без неї воювати неможливо! Я 30 років тому пройшов службу в радянській армії і мушу визнати, що тоді дисципліна була набагато вища. Це слід негайно виправляти. І починати із призову — він має бути якісним, до армії повинні йти свідомі, патріотично налаштовані громадяни. Взірцем у цьому є для мене добровольчий батальйон (пізніше полк) «Азов», де панують прекрасний бойовий вишкіл, відповідальність всіх і кожного за справу, патріотизм і громадянська мужність. З готовністю пішов би служити туди, якби мав вибір.
Проте помилковою була б думка, що вся наша артилерія складається із недисциплінованих і некерованих бійців. На щастя, є люди, і їх немало, що викликають гордість і вселяють надію. Це, зокрема, генерал-майор Іван Лісовий, який багато зробив для відродження української артилерії, а ще він — професіонал і патріот, чуйна, щира, доступна для бійців людина. Підполковник Олександр Коваленко — ми розуміли один одного з півпогляду. Це і лейтенант Іван Дуб — майбутнє української армії, побільше б таких офіцерів-артилеристів!
Самосвідомість, самоконтроль, відповідальність, патріотизм і бажання служити Вітчизні — за такими принципами має формуватися українське військо, саме люди з такими якостями повинні поповнювати його лави. Я плекаю надію, що колись так і буде. А недоліки перших років бойового становлення армії відійдуть у минуле. Утім, наступні покоління або вчаться на уроках минулого, або залишаються неуками.
Записала Ніна КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ», м. Полтава
