Пако Паррі: Дитяча пластична хірургія — найнесправедливіша спеціальність

Вроджені вади обличчя — складна проблема, якою інколи нехтують, мовляв, зовнішній вигляд не впливає на здоров’я чи життя дитини. У розвинених країнах вважають своїм обов’язком зробити все, аби виправити помилки природи якомога швидше. За своє життя доктор Пако Паррі подарував життя без комплексів тисячам малюків, які через тяжкі деформації не могли посміхатися, говорити чи нормально їсти.

ВЗ Більшість лікарів у дитинстві мріяли стати космонавтами, пожежниками або поліцейськими. У вас було так само?

Пако ПАРРІ, професор, керівник відділення реконструктивної та пластичної хірургії Hospital Sant Joan de Deu (Іспанія, Барселона)

ВЗ Але все ж таки дитяча пластична хірургія — рідкісна та складна спеціалізація…

— Вона найнесправедливіша! Ти щодня намагаєшся виправити кричущу несправедливість. Чому цей малюк народився таким: без вуха або із заячою губою, або глибокою щілиною, яка починається на губі та проходить через піднебіння, верхню щелепу, ніби розриваючи обличчя навпіл? Чому це сталося із цим малюком? Цього ніхто не може пояснити ані йому, ані його батькам. Та й, мабуть, не потрібно шукати пояснення, необхідно брати інструменти й виправляти!

ВЗ Дитяча та доросла пластична хірургія — це ж дві абсолютно різні історії?

— Саме так. У більшості випадків дорослі пластичні хірурги щось поліпшують або повертають до попереднього стану, зокрема після побутових травм або важких ДТП. Так, дорослий, у якого внаслідок нещасного випадку травмоване обличчя, також хоче повернути собі нормальний вигляд, але в дитячої пластичної хірургії інша мотивація. Ще одна величезна різниця — фактор часу. Час у нашій роботі проявляється у двох іпостасях. Наприклад, коли ти оперуєш людину віком 60 років, то даєш їй можливість упевненіше почуватися наступні 20 років… Але коли оперуєш дитину, якій лише рік, то від якості твоєї роботи залежить усе її подальше життя! Її здатність говорити, навчатися, можливість мати друзів, завести сім’ю тощо. Це інший вимір…

ВЗ Мабуть, вам доводиться враховувати, що обличчя дитини ростиме?

— Коли я викладаю юним лікарям ази нашої спеціальності, завжди починаю з того, що всі хірурги оперують у трьох вимірах — у модних 3D. Але в нашій спеціальності потрібно враховувати також четвертий вимір — час. Працюючи з обличчям малюка сьогодні, маю пам’ятати про те, щоб під час росту всіх тканин із віком — а різні тканини та частини обличчя ростуть по-різному — результат не зійшов нанівець. Якщо я сьогодні занадто натягну тканину носа, то, можливо, тепер це матиме гарний вигляд, а через 7 років — жахливий. Тому дитячий пластичний хірург мусить добре знати всі особ­ливості росту тканин.

ВЗ Яка частота вроджених вад розвитку?

— Зараз я вас здивую: кожен із 800 новонароджених з’являється на світ з якоюсь вадою. Це високий показник! До них належать вроджені вади серця, легенів, обличчя тощо. Найпоширеніші з усіх вад — заяча губа та вовча паща (щілина верхньої щелепи). У Каталонії, наприклад, щороку народжується 85 тис. дітей, і 85 з них — із цією патологією.

ВЗ Причини відомі?

— Завжди думали, що це генетичні аномалії. Але цікаво, що в усіх країнах, серед представників усіх рас світу частота вроджених вад однакова: 1 випадок на 1 тис. дітей. Ми з’ясували: найчастіше це пов’язано з тим чи іншим токсичним процесом, впливу якого вагітна зазнала в перший триместр. Цей момент надзвичайно важливий: голівка ембріона «розбирається», мов пазл, і якщо відбувається збій, то щілина не заростає.

ВЗ Чи можна виявити цей дефект під час УЗД?

— На 20-му тижні вагітності, якщо ураження поширюється з піднебіння на губу, його видно під час УЗД.

ВЗ Зараз популярні внутрішньоутробні оперативні втручання. Чи можна заздалегідь вирішити проблему в такий спосіб?

— Ні. Ми колись думали, що фетальна хірургія прийде на допомогу і в цих випадках, але, на жаль, зваживши на всі «за» і «проти», дійшли виснов­ку: ризик викидня під час фетальної хірургії значно вищий, ніж потенційні переваги, які може дати рання хірургія обличчя. Фетальна хірургія абсолютно незамінна при інших патологіях: діафрагмальних грижах, вадах дихальної системи та хребта — якщо не прооперувати в утробі матері, то дитина загине. А вади обличчя життю не загрожують. Тому потрібно спокійно народжувати у звичайнісінькому госпіталі, а вже потім шукати експертний центр, де дитину швидко прооперують. Але іноді я знайомлюся з майбутніми пацієнтами ще до народження. Одного разу я отримав e-mail із картинкою УЗД 20-тижневого малюка в материнській утробі. Під нею було послання: «Привіт. Мене звуть Луїс. Хочеш бути моїм хірургом?». Що тут скажеш? Звичайно, я не міг відмовити. Зараз Луїсу 10 років. Він дуже красивий!

ВЗ Чи можна якось запобігти розвитку згаданих дефектів?

— Це важливе питання. Я часто їжджу до Латинської Америки читати лекції лікарям і завжди наголошую: будь ласка, робіть так, щоб жінка завжди сама обирала, коли їй стати матір’ю! Річ у тому, що протягом трьох місяців до передбачуваної вагітності обов’язково потрібно вживати фолієву кислоту. Це ж елементарно просто і дуже дешево. Але цей найпростіший спосіб на 25% зменшує ймовірність народження дитини з вадами розвит­ку. Коли жінка вже вагітна, звичайно, фолієва кислота — це добре, але вона не зменшить імовірності такої патології.

ВЗ З якими ще випадками окрім щілин піднебіння ви стикаєтесь найчастіше?

— Відсутність вуха. На відміну від щілини піднебіння, що зумовлює проблеми з мовленням і ковтанням, відсутність вушної раковини функціонально майже не помітна. Але виглядає неестетично. У таких випадках, на жаль, доводиться чекати років десять, допоки не припиниться ріст вушної раковини, а сама дитина підросте до 140 см. Річ у тому, що для виготовлення імплантата нам потрібна хрящова тканина, яку ми беремо з ребрових структур. І цього матеріалу досить, коли зріст людини становить 140 см. Тоді ми беремо хрящ, надаємо йому форми, максимально схожої на інше вухо, і пересаджуємо під шкіру. Через місяці, коли штучна структура під шкірою повністю приживеться, ми виконуємо наступну операцію: на цей раз відокремлюємо її й робимо так, щоб вухо стирчало.

ВЗ Невже немає способу здійснити це раніше?

— Поки що ні, але ми якраз над цим активно працюємо: зараз спільно із колегами з Бостона намагаємося виростити власну хрящову тканину й одразу в тій формі, яка нам потрібна. Ми забираємо в дитини маленький шматочок хряща зі здорового вуха (унеможливлюючи тим самим відторг­нення) і вирощуємо його до розміру, характерного для 10-річного віку. У цьому випадку ми можемо пересадити це вухо вже років у 7 — коли дитина йде до школи, їй важливо мати такий самий вигляд, як усі. Нехай одне вухо буде трохи більшим, ніж інше, — його можна прикрити волоссям, але до 10 років вони зрівняються в розмірах. На жаль, це найшвидший і найбільш прогресивний спосіб.

ВЗ Таких людей, уже дорослих, можна інколи побачити в натовпі…

— Так, дехто з якихось причин залишається жити із цією вадою. Інколи люди замислюються про необхідність виправлення ситуації вже у дорослому віці. У мене були такі випадки. Наприклад, якось один мій колишній пацієнт познайомився на дискотеці з 18-річним юнаком, у якого не було вуха. Він розповів, що раніше був «товаришем по нещастю», але я все виправив. І наступного ранку молодий хлопець уже сидів у моєму кабінеті… Ми пишаємося нашими результатами, вони кращі на національному рівні й одні з кращих у світі!

ВЗ Завдяки чому?

— Руки і голова хірурга — це, безумовно, найважливіші речі. Але є й інші абсолютно необхідні чинники. Наприклад, досвід. Те, що я роблю зараз, не можна порівняти із тим, що я робив 15 років тому. Наше профільне міністерство обрало правильний шлях в організації охорони здоров’я, забезпечуючи потрібну кількість критичної маси випадків. Років десять тому керівництво департаменту охорони здоров’я провело перевірки, і з’ясувалося, що, наприклад, операції з імплантації вуха виконують у кількох госпіталях Іспанії, але жодний з них не зміг похвалитись гарними результатами. Тому обрали центр, який на той час вирізнявся поміж інших. І всіх претендентів на імплантацію вушних раковин почали відправляти в цей експертний центр, тобто до нас. На сьогодні ми контролюємо 200 пацієнтів із такою патологією. І подібний досвід дає змогу досягти високих показників. Потрібну критичну масу випадків мають чотири медичні установи у світі: Great Ormond Street у Лондоні, Necker у Парижі, Бостонський дитячий госпіталь і, звичайно, ми. Більше я б нікуди не поїхав, якби в моєї дитини виникла така проблема.

Більше того, постійне вдосконалення та звітність за кожен випадок перед урядом, перед своїми вчителями і перед самим собою — це запорука гарних результатів. Моя наставниця з трансплантації вушних раковин — видатний хірург із Франції — щороку розбирає зі мною конкретні клінічні випадки. Чому вийшло так, а не інакше? Як можна було зробити по-іншому? Коли цього не робити і спочивати на лаврах, то ти ніколи не будеш гарним хірургом. А, з іншого боку, коли ти вже чогось досяг завдяки десятиліттям тренувань, то зобов’язаний навчати менш досвідчених лікарів.

Але все це ніщо без команди, а вона складається з чудових медсестер, ортодонтів, дантистів, оториноларингологів та інших лікарів. Усі ці люди повинні мати унікальні особисті якості — це також обов’язкова умова!

ВЗ Окрім напруженої роботи у власному госпіталі, ви оперуєте багато дітей у країнах третього світу, чи не так?

— Так, цим не варто хизуватися — оперувати цих дітей дійсно необхідно. Коли я можу щось зробити, але не роблю, як порозумітися з власною совістю? Я створив фонд FES, що допомагає дітям із важкими вадами в країнах із найвідсталішою економікою, де взагалі дуже слабкий рівень медицини. Відтоді зі своєю дружиною і 12-15 нашими друзями-колегами я проводжу відпустки то в Перу, то в Ефіопії, оперуючи з 8-ї ранку до 8-ї вечора. Нам заздалегідь збирають усіх таких дітей з регіону. Окрім лікування, ми також нав­чаємо місцевих лікарів. Ось що мене зараз особливо надихає.

ВЗ І вся ваша команда їде на інший кінець світу, щоб там з ранку до вечора оперувати в жахливих умовах, ще й за власний кошт?

— Усі досвідчені лікарі беруть на себе 100% витрат на поїздку, а початківці — лише половину. Це хороша формула. До речі, щоб «створити» нормальне обличчя одній дитині в цих країнах пот­рібно всього 750 Євро. Допомагають деякі наші друзі чи колишні пацієнти і беруть шефст­во над такими дітьми, оплачуючи конкретне втручання. Узагалі такий досвід дуже важливий для мене. Наприклад, у цих країнах матері одразу після операції прикладають дітей до грудей. Я переконався, що це має добрі наслідки, як фізіологічні, так і психологічні. Розповів про таку практику на світовому конгресі й багато моїх колег взяли її на озброєння. Ми всіляко намагаємося залучити батьків до процесу лікування. Так, до операції вони допомагають нам встановлювати спеціальні накладки. Ми побачили: батьки таких дітей після народження часто настільки приголомшені та відсторонені від своєї дитини, що найкращий спосіб для них і для малюка зблизитися і подолати бар’єри — це взяти участь у процесі лікування.

ВЗ Мабуть, такі діти — особливі пацієнти? Може, навіть більш вдячні, ніж дорослі?

— Розповім вам про нещодавній випадок. У вересні на контрольне обстеження до мене привели малюка, якого я прооперував на початку літа. Заходять до мене в кабінет, і батьки кажуть так урочисто: «Ну що ж, тепер ти можеш віддати лікарю його камінь!» Малюк підійшов до мене і вручив камінчик. А батьки почали плакати… Виявляється, хлопчик знайшов цей камінчик на пляжі ще у червні, одразу після операції. Той йому страшенно сподобався, і він вирішив подарувати його лікарю Паррі, оскільки я перед операцією подарував йому мушлю. Ці місяці все життя родини було сконцент­роване навколо каменя. Вони його за літо двічі губили… Малюк спав, їв і подорожував із цим каменем. Тож коли його нарешті подарували адресату, батьки видихнули з полегшенням.

Камінчик складався із двох половинок: одна залишилася в мене, інша — у хлопчика. Тепер я завжди ношу його із собою, мабуть, у душі я все ще дитина.

Підготувала Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»