Що б не говорили про паліативну допомогу в Україні, але останніми роками певні зрушення все-таки відбулися, зокрема розроблено проект Стратегії паліативної допомоги на період до 2027 року, відкрито хоспіси та відділення практично в усіх регіонах України. На Тернопільщині, незважаючи на численні поразки, півтора року тому також вдалося реалізувати давній задум і відкрити хоспіс. Нині тут надають медичну допомогу 30 пацієнтам. Утім, протягом цього короткого часу в закладі зуміли не тільки налагодити роботу стаціонару, а й закласти основи для розвитку нової ланки надання медичної допомоги регіону — паліативної служби.
ВЗ Про потребу у хоспісі на Тернопільщині говорили давно. Чому саме зараз вдалося її задовольнити?
Андрій ПАЛАМАРЧУК, головний лікар Тернопільської обласної лікарні «Хоспіс», Голова Тернопільського осередку ВГО «Ліга сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги»Узагалі ж ідея відкрити хоспіс на Тернопільщині довго «блукала» офіційними коридорами, й ось півтора року тому на базі колишньої лікарні позалегеневих форм туберкульозу нарешті шляхом перепрофілювання вдалося створити медичну установу паліативної допомоги «Тернопільська обласна лікарня «Хоспіс». За модель взяли стаціонарний заклад з амбулаторно-виїзною службою паліативної допомоги та мультидисциплінарною командою. Наша лікарня розрахована на 30 ліжко-місць. Серед пацієнтів переважають хворі у тяжкому стані з онкологічними та загальносоматичними недугами в стадії прогресування захворювання і декомпенсації з усієї області.
ВЗ Чому виникла ідея створити саме окремий заклад, а не, скажімо, паліативне відділення чи кілька ліжок у складі якоїсь медичної установи?
— Обидві форми діяльності, безсумнівно, мають право на існування, але ми віддали перевагу саме хоспісу, а не відділенню, аби в майбутньому він став базовим центром для надання цього виду меддопомоги мешканцям усього регіону. У процесі реформування та створення госпітальних округів, яких на Тернопільщині має бути чотири, у структурі кожного з них передбачено хоспіс стаціонарного типу. Коли ж на Тернопільщині тривала інформаційна кампанія щодо створення госпітальних округів, то разом із фахівцями управління охорони здоров’я ОДА ми проводили зустрічі з депутатами обласної ради, представниками громад, аби роз’яснити, чому в кожному окрузі необхідний заклад паліативно-хоспісної допомоги.
Я не назвав би це особливими труднощами, але часто ми натикалися на нерозуміння колег, громадськості, котрі чомусь вважали хоспіс відділенням геріатрії. Та й у владних структурах не завжди розуміли, чому є потреба саме в такому закладі. Доволі часто мені доводилося розтлумачувати, що пацієнти з обмеженим прогнозом життя мають право на комфортну територію у суспільстві. Створюючи установу паліативної допомоги, ми до того ж мали на меті привернути увагу медиків, громадськості, суспільства до проблем невиліковно хворих.
ВЗ Як вдалося вирішити питання фінансування закладу, адже навіть утримувати кілька стаціонарних ліжок непросто, а тут — ціла медустанова з укомплектованим штатом працівників, витратами на побутові послуги, медпрепарати?
— Заклад фінансується з обласного бюджету, яким передбачена оплата праці фахівців, енергоносіїв, медикаментозного забезпечення та інших потреб. Цих коштів, звісно, не вистачає, вони не покривають потреб закладу, адже пацієнти перебувають у нас фактично до останніх днів життя й окрім лікарських препаратів (наприклад, наркотичних знеболювальних, які коштують недешево) потребують медичного догляду, засобів особистої гігієни у великій кількості тощо. Тому ми радо приймаємо благодійну допомогу, зокрема налагодили співпрацю з благодійними міжнародними організаціями. З часу створення хоспісу саме завдяки такій співпраці оновили ліжковий фонд, отримали предмети індивідуального догляду, засоби пересування, постільну білизну, матраци. Це, здавалося б, прості речі, але вони вимагають значних капіталовкладень. До того ж є місцеві меценати, благодійники, із якими ми співпрацюємо, бо не так просто вижити на ті кошти, що виділяє держава.
Дуже сподіваємося, що вже цього року запрацює Закон України «Про паліативну допомогу», котрий чітко окреслить систему такої допомоги, визначить порядок її надання, питання міжвідомчої координації у цій галузі тощо. Маємо надію: паліативна допомога, яка потрапила до «зеленого пакета» медичних послуг, посяде належне місце в системі охорони здоров’я, а держава стовідсотково профінансує цей напрямок, як заявляє профільне Міністерство.
На мій погляд, модель хоспісу в нашій країні, обтяженій економічними негараздами, має ґрунтуватися на дещо інших, ніж за кордоном, засадах. Я маю на увазі, що держава мусить взяти на себе повноцінну опіку над соціально незахищеними верствами населення. Досить часто трапляються випадки, коли пацієнт і його родина після тривалого лікування в багатьох медзакладах фінансово та морально виснажилися, а підтримати їх нікому. Більшість хворих потрапляє до нас на останніх стадіях недуги, коли офіційна медицина вже використала всі свої засоби, і пацієнт потребує лише симптоматичного лікування та знеболювання. Тому в питаннях паліативного супроводу держава повинна допомагати практично до останніх днів життя таких хворих, аби людина не ламала голову, де взяти ліки, чим оплатити послуги доглядальниці тощо.
Важко спрогнозувати, як в умовах нового законодавства визначатиметься вартість надання паліативної допомоги, але за попередніми підрахунками ліжко-день у такому медичному закладі коштуватиме 400-500 грн. Сюди входять забезпечення медикаментами, засобами догляду, оплата праці медперсоналу, енергоносіїв тощо. Проте наразі невідомо, які саме послуги включатиме гарантований державою пакет. Тому, аби наблизити цей вид допомоги до пацієнта й водночас здешевити його, запроваджуємо роботу виїзних бригад, які надаватимуть паліативну допомогу вдома чи за місцем перебування пацієнта.
ВЗ У який спосіб вирішили організувати роботу виїзної бригади?
— Як засвідчує зарубіжний досвід, паліативну допомогу необхідно вводити до процесу курації інкурабельних хворих значно раніше, ніж пацієнт потрапить до хоспісу, й організувати її можна навіть у хірургічному відділенні онкодиспансеру чи в помешканні, де наразі перебуває людина. Надавати таку комплексну паліативно-хоспісну допомогу повинна мультидисциплінарна команда. Уже цього року плануємо розширити послуги нашого закладу, створивши виїзну службу. Для цього маємо намір налагодити співпрацю з центрами первинної медико-санітарної допомоги, онкодиспансером, закладами загальнолікарняної мережі. Розпочнемо з Тернопільського району та міста Тернопіль, а згодом розширюватимемо свої послуги до меж госпітального округу.
Мультидисциплінарна бригада має самостійно долучатися до процесу надання такого виду меддопомоги, а не чекати звернення родичів пацієнта. Український менталітет зумовлює те, що проблеми зі здоров’ям людина часто не хоче виносити за межі власного помешкання й останні дні життя воліє провести вдома, тобто в колі рідних і близьких. Тож наше завдання — допомогти родині та пацієнтові дожити відведені йому дні з достоїнством, без болю та страждань. Це й покликана здійснити виїзна бригада служби паліативної допомоги. Але для того, аби її дії були професійними, маємо перш за все добре підготувати персонал, і найкраще, на мій погляд, це вдасться зробити в структурі окремого закладу, де з роками вибудовується ціла філософія надання паліативної допомоги. Запровадивши діяльність виїзних бригад, ми також зможемо здійснювати диференційований відбір хворих для стаціонарного лікування під час медичного спостереження за ними вдома, отже, жоден пацієнт не залишиться поза увагою.
Під час конференції «Паліативна допомога в Євроазійському регіоні», у роботі якої взяли участь представники не лише європейських країн, а й держав колишнього соцтабору, я спілкувався з молдовськими фахівцями, котрі обрали страхову модель медицини. З’ясувалося, що в Молдові доволі велика різниця між фінансуванням одного ліжко-дня в стаціонарі та витратами на виїзну бригаду. Тому вони й вирішили робити ставку на виїзну службу, адже оплата за послугу значно нижча, а ефекту вдається досягти не гіршого, ніж у стаціонарі. Запровадивши таку модель, молдовські фахівці мають можливість охопити більшу кількість пацієнтів й отримують фінансування від фонду державного страхування з медичної допомоги. Так працюють у багатьох країнах.
Узагалі ж паліативна допомога повинна розпочинатися в момент встановлення діагнозу невиліковного прогресуючого захворювання, її можна надавати одночасно з лікуванням у закладах третинного рівня. Зрозуміло, що нині це видається дещо дивним, і не всі лікувальні установи та й медичні працівники готові до такої моделі, тому ми ведемо роз’яснювальну роботу.
ВЗ Які ще проблеми окрім фінансової постали перед вами під час організації роботи хоспісу?
— Від самого початку ми прагнули організувати не просто хоспіс, а Центр організаційно-методичної та навчальної роботи для студентів Тернопільського державного медичного університету і фахівців з усіх медустанов у межах госпітальних округів Тернопільської області. Це була ще одна причина створення повноцінного закладу, бо досягти встановленої мети в межах окремого відділення виявилося важко. Однак, коли почали пошуки персоналу, зрозуміли: знайти медиків, готових до роботи із хворими в термінальній стадії, непросто. Після перепрофілювання закладу ми зіткнулися з плинністю кадрів — спеціалісти, які добре зарекомендували себе у фтизіатрії, не змогли працювати в паліативній медицині.
Узагалі ж проблема кадрів багатовекторна. Це і низькі зарплати, і відсутність надбавок, але найголовніша перепона — психологічна. Професійне вигорання, постійний контакт з невиліковними пацієнтами негативно позначаються на психологічному стані медиків. І не дивно, адже лікар налаштований на одужання пацієнта. Тому психологічно важко допомагати людям, знаючи, що позитивного результату не буде.
Зараз у медичних колах точаться дискусії з приводу того, чи варто в переліку лікарських спеціальностей виокремлювати паліативну допомогу. Це має бути окрема спеціальність, чи ж ліпше доповнити існуючі спеціальності паліативним статусом? На мою думку, було б краще до вже існуючих спеціалізацій додати розділ паліативної допомоги, адже тут дуже широкий спектр нозологій. Скажімо, до нас доправляють пацієнтів з різними формами онкологічних захворювань, тож один фахівець не може «охопити» всі локалізації. Навчити допомагати хворому за наявності певних симптомів — завдання післядипломної освіти, коли лікар певної спеціалізації може пройти одно- чи двомісячні курси, щоб вивчити всі ази паліативної допомоги і практично освоїти цей напрям.
Також на початку організації хоспісу дуже непросто було налагодити роботу психотерапевтичної служби. Крім того, важливо, аби біля інкурабельного пацієнта міг цілодобово перебувати хтось із рідних, і такі умови ми створили.
ВЗ Що плануєте на найближчу перспективу?
— На мій погляд, ми повинні зробити більший акцент на виїзній службі, запровадивши пацієнторієнтовану модель паліативної допомоги. У такий спосіб вдасться охопити ширше коло осіб, здійснювати диференційований відбір пацієнтів і наблизити цей вид допомоги до місця перебування хворого. У планах також створення телефонної гарячої лінії, скайп-зв’язку, за якими можна було б отримати цілодобову консультативну допомогу, психологічну підтримку, професійні поради, відкоригувати стан пацієнта. Ми зараз над цим працюємо. Крім того, маємо намір організувати диспетчерську, так званий кол-центр.
Потреба суспільства у паліативній допомозі визріла давно, тож варто спільними зусиллями взятися за її розвиток. У тому, що цей вид меддопомоги нарешті вийшов із тіні, ба навіть потрапив до «зеленого пакета» медичних послуг, неабияка заслуга громадських організацій, котрі останні п’ять років лобіюють питання захисту невиліковно хворих. Проте без підтримки держави не обійтися.
Лариса ЛУКАЩУК, спеціально для «ВЗ»
