Донорська кров — продукт, нестачу якого постійно відчуває наша медицина. То чому ж у нас щороку його вибраковують і знищують тисячами літрів? Більше того, чому цей продукт, незамінний у багатьох найскладніших випадках, нерідко стає ворогом здоров’я? Пояснити цей сумний парадокс «ВЗ» спробувало за допомогою науковців Державної установи «Інститут гематології та трансфузіології НАМН України».
Карантин: довго й неефективно
Фахівці старшого покоління з ностальгією згадують ті часи, коли їх служба визнавалася кращою у тодішньому Союзі. Сьогодні ж донори здають лише 10 відсотків крові від потреби. Та якби ж проблема була лише у кількості! Велике занепокоєння викликає і якість.
Знайомий лікар однієї відомої інститутської клініки розповів: «Шпиталізували хворого, котрому могла допомогти лише донорська кров. Родичі поцікавились, чи є гарантія, що хворий не заразиться якоюсь інфекцією внаслідок трансфузії, і цим поставили мене у складне становище. Якщо чесно, то такої гарантії не було, та чи міг я отак приголомшити людей, котрі опинилися у біді? Довелося дипломатично викручуватися на кшталт того, що кров у нас проходить обов’язкове тестування…»
Занепокоєння родичів хворого, на жаль, не було безпідставним — донорська кров у багатьох випадках стала джерелом зараження хворих інфекційними хворобами. І це після обов’язкового тестування. Яка ж тоді якість наших тест-систем, з якою «бородою» застосовувані методики перевірки крові на безпечність?
Ось хоч би карантинізація. Це зберігання плазми крові донора у замороженому стані впродовж півроку й повторна перевірка її безпечності наприкінці цього терміну. Величезні затрати — матеріальні, часові — і жодної гарантії безпечності. Хоча б тому, що кров відбраковують за наявності збудників лише чотирьох хвороб: гепатитів В і С, ВІЛ-інфекції, сифілісу. Тоді як одних лише підвидів ВІЛ у світі нараховується більше десятка, а гепатитів уже відомо вісім.
— Немалої шкоди здоров’ю людей завдають віруси гепатитів А, D, Е, F, G, ТТ, збудники родини герпес та багато інших, — зазначає старший науковий співробітник інституту, кандидат медичних наук Світлана Сергутіна. — Однак нашою службою крові вони не визначаються (за винятком життєвих показань). Хоча й доведено реальну загрозу для хворого трансмісії у ході гемотрансфузій герпетичної інфекції, парвовірусу В19 тощо.
Уточнимо: у ході переливань великих об’ємів компонентів крові 10-12 відсотків пацієнтів інфікуються герпетичною інфекцією.
Звідси й витоки великої кількості псевдопозитивних результатів тестування, втрат дорогоцінного продукту. У 2008 році в Україні було знищено 14 тисяч літрів бракованої крові. Чому наводимо такі застарілі дані? Бо відповідні структури розпорядилися їх утаємничити, мабуть, щоб не було соромно перед цивілізованим світом.
То яка ж ціна карантинізації? Її давно визначили на Заході, відмовившись від надтривалих випробувань. Набагато ефективнішим і дешевшим виявилося знезараження крові спеціальним дезінфектантом метиленовим синім у поєднанні з опроміненням світлом.
У високорозвинених країнах Європи для верифікації вірусів гепатитів В, С, ВІЛ активно застосовуються технології генетичного тестування, яке помітно підвищує безпеку під час переливання компонентів донорської крові — так зване NAT-тестування. Впроваджується комбінована тотальна інактивація вірусів у плазмі, яка знешкоджує збудники не обмеженого, а широкого спектра інфекційних захворювань.
Є цінні розробки, але…
Шляхи розв’язання цієї життєво важливої проблеми активно шукають учені головної профільної Державної установи «Інститут гематології та трансфузіології НАМН України». Вони розробили фотодинамічний метод інактивації вірусів, за якого застосовуються фотосенсибілізатори і дозоване опромінення певної довжини хвилі світлового спектра. З’явилась можливість розв’язати відразу кілька проблем: помітно зменшити втрати плазми внаслідок можливого браку, підвищити рівень безпеки реципієнтів завдяки знешкодженню збудників, що передаються через кров під час переливання, скоротити витрати на лікування вірусних інфекцій у медичних закладах. Крім того це дає можливість у короткий термін створювати запаси безпечної плазми.
Науковці інституту винайшли спосіб розв’язання ще однієї медичної проблеми, що напряму пов’язана з якістю і безпечністю донорської крові. Хворим на гемофілію потрібна велика кількість дефіцитного фактора згортання, але вітчизняна служба крові може забезпечити їх лише кріопреципітатом, про який у світі вже не згадують через його високу інфекційну небезпеку. Нині для таких хворих закуповують за кордоном високовартісні препарати факторів згортання, хоча українські науковці розробили технології отримання цих препаратів із плазми крові, що забезпечують належний лікувальний ефект.
Що ж заважає виходу новацій у широку клінічну практику? Директор інституту, заслужений діяч науки і техніки, доктор медичних наук, професор Анатолій Тимченко вважає, що потрібно побудувати завод-фракціонатор — він забезпечував би лікарні факторами згортання крові VIII і IХ, але це багатомільйонні вкладення. А що заважає широкому впровадженню іншої прогресивної технології — генної ампліфікації, яка ґрунтується на застосуванні полімеразно-ланцюгової реакції? Це надійний шлях виявлення вірусів у донорській крові, убезпечення плазми, найточніший метод діагностики. Досить сказати, що у світовій практиці це обов’язковий метод тестування донорської крові. У нас він не впроваджується знову ж таки через брак державних коштів — технологія не є дешевою.
Крізь призму економіки
Чи й справді затрати на осучаснення української трансфузіології спустошило б державну скарбницю? Спробуємо порахувати.
Вище йшлося про доцільність відкриття заводу-фракціонатора. Додамо, що він працював би не лише заради випуску факторів згортання крові, хоча й це б дало змогу радикально допомагати тисячам хворих. На підприємстві могли б розділяти плазму й отримувати широкий спектр цінних білкових препаратів.
Фахівці-трансфузіологи підрахували: на закупівлю імпортних препаратів крові впродовж двох років витрачаються кошти, на які можна було б відкрити потрібний Україні завод.
— І все ж, Анатолію Сергійовичу, — запитую директора інституту, — які маємо перспективи?
— Ми не втрачаємо надії підтягнути службу крові до рівня, рекомендованого ВООЗ. Спільно з науковцями ДУ «Інститут патології крові та трансфузійної медицини НАМН України» та фахівцями Міністерства охорони здоров’я України розробили відповідну програму «Надання медичної допомоги гематологічним хворим на теренах України на період 2013-2020 років».
— І у нас можна буде прооперуватися й народжувати без ризику інфікуватися?
— Будемо сподіватися. Програма ж розрахована на сім років.
Василь КАЛИТА, «ВЗ»
