У квітні 2016 року Уряд затвердив Постанову «Про Рекомендації парламентських слухань на тему: «Про реформу охорони здоров’я в Україні», якою було доручено Міністерству охорони здоров’я спільно з Міністерством освіти і науки розробити стратегію реформування системи медичної освіти та науки, передбачивши приведення у відповідність до європейської практики програм додипломної та післядипломної підготовки лікарів (насамперед первинної ланки медичної допомоги), системи безперервного професійного розвитку медичних працівників і програми підготовки медичних сестер та менеджерів у системі охорони здоров’я.
За рік реальних кроків у напрямку реформування медичної освіти зроблено не було — натомість провели ще одні парламентські слухання на тему: «Медична освіта в Україні: погляд у майбутнє», а також вирішили перевірити українських студентів на знання європейських і американських медичних стандартів. У МОЗ зазначають: саме результати тестування повинні показати, як реформувати українську медичну освіту (це при тому, що Міністерство вже озвучило основні вектори майбутньої реформи).
Випускників-медиків перебір, а лікарів — бракує
Українська система охорони здоров’я уже понад два десятиліття перебуває в перманентному стані реформ — кожне нове керівництво МОЗ декларує їх, але ніхто так і не довів до кінця. Як наслідок, маємо малоефективні взаємозалежні системи — охорони здоров’я та медичної освіти, котрі дивують парадоксами. З одного боку, щорічно в медичну освіту через різні форми фінансування держава вкладає понад 2 млрд грн, з іншого — катастрофічно не вистачає лікарів (особливо в селах та невеликих містах). За словами Віце-прем’єр-міністра Павла Розенка, в Україні працюють 17 медичних університетів, 3 академії післядипломної освіти та понад 100 медичних і фармацевтичних коледжів очної форми навчання. «Вони щорічно випускають близько 7,5 тис. лікарів, що навчалися на бюджетній та контрактній формах, включаючи стоматологів і санітарних лікарів, та понад 15 тис. медичних сестер. Водночас тільки на первинній медико-санітарній ланці нині не вистачає 2,5 тис. лікарів загальної практики, сімейних лікарів і понад 900 дитячих лікарів», — говорить П. Розенко.
Причина дефіциту кадрів доволі прозаїчна: щорічно 3-5% студентів-медиків відмовляються йти працювати за фахом, ще частина кидає роботу після кількох років практики через низьку заробітну плату, відсутність житла та погане матеріально-технічне забезпечення лікувальних закладів у селах і невеликих містах, куди найчастіше направляють на роботу випускників вищих медичних навчальних закладів.
Які реформи обіцяє МОЗ
На думку Міністерства для поліпшення системи медичної освіти в Україні треба збільшити суму видатків на кожного студента, скоротивши при цьому їх кількість (навчання одного студента в Україні обходиться приблизно в 1 тис. дол. на рік, тоді як у Великій Британії — у 62 тис. дол., а в США — у близько 90 тис. дол.), створити мережу університетських клінік, встановити жорсткі критерії вступу до медичних вишів та запровадити західний стандарт оцінювання знань. Як завжди, «змінювати систему» почали з найпростішого — перевірки знань студентів. 21 березня 2017 року Міністерство охорони здоров’я та Центр тестування при МОЗ підписали лист про співпрацю з Національною радою медичних екзаменаторів США з метою провести перше дослідницьке порівняльне оцінювання компетенції майбутніх медиків в Україні на знання європейських та американських стандартів.
12 травня студенти VI курсу, які навчаються за напрямом «Медицина», здаватимуть міжнародне порівняльне дослідження з використанням екзаменаційного тесту з клінічних дисциплін IFOM (International Foundations of Medicine — «Міжнародні основи медицини»), що охоплює питання внутрішньої медицини, хірургії, педіатрії, психіатрії, акушерства та гінекології, які повинні знати випускники вищого медичного навчального закладу будь-якої країни світу. Тестування IFOM не замінює ліцензійного іспиту«Крок 2. Загальна лікарська підготовка», котрий проводитиметься згідно з графіком, затвердженим МОЗ України, 23 травня 2017 року. По суті тест не принесе випускникам додаткових бонусів, але ті, хто за результатами тестового іспиту IFOM продемонструє рівень, який дорівнюватиме або буде вищим за прохідний бал американського медичного ліцензійного іспиту (USMLE STEP 2) отримають від NBME сертифікат про складання тесту IFOM.
А ось лікарів-інтернів, зареєстрованих на ліцензійний іспит «Крок 3. Загальна лікарська підготовка», перевірять ще й на знання американських стандартів: до ліцензійного іспиту включили субтест з надання допомоги при невідкладних станах, підготовлений на основі тестових завдань іспиту USMLE (United States Medical Licensing Examination — «Екзамен з отримання медичної ліцензії Сполучених Штатів Америки»), котрий українські інтерни склали 28 березня.
У МОЗ зазначають: субтест включає змістові розділи, згідно з якими надання невідкладної медичної допомоги в Україні та світі здійснюється за подібними протоколами. Результати ліцензійного іспиту розраховуватимуть окремо — як за основним, так і за субтестом.
З одного боку, прагнення МОЗ перевірити знання українських студентів зрозумілі, з іншого — від знань міжнародних протоколів і стандартів рівень медичної освіти в Україні не покращиться. Адже для того, аби використовувати ці знання на практиці, потрібно, щоб західні стандарти діяли і в українській медицині. А це неможливо через низку вкрай важливих причин: немає ані західних стандартів навчання медиків, ані західної медичної системи, ані подібного фінансування (на медицину США щороку виділяють у середньому 16-17% ВВП, тоді як на українську у 2017 році — лише 3%). До того ж анонсовані МОЗ реформи в системі медичної освіти часом виглядають ілюзорно та нездійсненно, а в законотворчому полі й зовсім тиша — жодного закону чи наказу не тільки не прийнято, а й навіть не винесено на громадське обговорення.
Тетяна КОЛІСНИК, «ВЗ»
Коментар
Петро КОНДРАТЕНКО, перший проректор з науково-педагогічної роботи Донецького медичного університету ім. М. Горького, Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України, доктор медичних наук, професорДруга проблема — жорстка залежність кількості викладачів від чисельності студентів. Якщо ми висуватимемо занадто високі вимоги до студентів, а потім масово їх відраховуватимемо за неуспішність, доведеться скорочувати кількість працівників. Який керівник університету піде на скорочення професорів, доцентів і асистентів? Вигнати легко, де потім їх узяти? Підготовка спеціаліста вищого рівня — кандидата чи доктора наук — займає, як мінімум, 15-20 років.
Третя — відсутність університетських клінік. У жодній розвинутій країні світу навчання не проводиться на базі клінічних лікувальних закладів. Не може бути в барлозі двох ведмедів — вони обов’язково поб’ються. У будь-якій лікарні наявність завідувача кафедри і головного лікаря рано чи пізно призведе до конфлікту. Наприклад, у США професор не лише отримує хорошу заробітну плату, а й має можливість показувати студенту всю свою операцію. І вона може тривати довше, аніж аналогічна операція не в навчальній клініці, але так готують нових спеціалістів. Ця проблема давня (університетські клініки ліквідували ще за радянських часів), і її складно вирішити. Кафедри завжди як більмо на оці в адміністрації лікарні! Хоча повинно бути навпаки. У США, скажімо, за інтерна б’ються: лікувальний заклад отримує фінансування за те, що його навчає. А в нас лікарні нічого з цього не мають. Відповідно, який сенс їм його навчати? Якщо МОЗ створить університетські клініки, буде чудово. Але де їх взяти? Будувати? На сьогодні це нереально зробити: на жаль, країна перебуває у стані війни. Забрати в когось? А хто віддасть? До того ж, щоб університетська клініка працювала, треба забезпечити її надсучасним обладнанням, аби привабити туди пацієнта.
Четвертою проблемою є фінансова несамостійність навчальних закладів. У нас дуже жорстка прив’язка до казначейства. По-перше, маючи власні кошти, ми не завжди можемо ними розпоряджатися за власним бажанням, хоча начебто є закон, який це дозволяє, по-друге, усі бюджети навчального закладу затверджує МОЗ і саме воно встановлює межі на різні статті витрат.
П’ята проблема — відсутність мотивації викладачів і студентів. Ну не може лікар отримувати стільки ж, скільки двірник чи прибиральниця. А зарплата лікаря та викладача в Україні сьогодні залишає бажати кращого.Тільки після забезпечення усіх умов можна говорити про покращення рівня медичної освіти, її конкурентоспроможність у світі. А якщо ми хочемо підвищити якість, нічого конкретно не змінюючи, це шлях у нікуди.
