Парамедик — універсальний солдат екстреної медицини

Тривала дискусія — бути чи не бути парамедику на етапі догоспітального надання екстреної меддопомоги — здається, дійшла свого логічного завершення. Розставивши всі крапки над «і», попередній Кабінет Міністірів України схвалив зміни до Постанови «Про затвердження Типового положення про бригаду екстреної (швидкої) медичної допомоги». Отож, у складі бригади ЕМД уже на законодавчому рівні передбачено посаду парамедика. І в цьому контексті цілком логічно постає запитання: а як отримати такого спеціаліста?

Де готують парамедиків в Україні?

Центром підготовки фахівців за освітньою програмою «Парамедик» став Тернопільський національний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського. Торік тут стартував відповідний пілотний проект. Про те, наскільки вдалося реалізувати задумане та чого досягти, розповідає завідувач кафедри медицини катастроф і військової медицини Тернопільського національного медичного університету ім. І. Я. Горбачевського, професор Арсен Гудима.

Арсен Гудима, професор, завідувач кафедри медицини катастроф і військової медицини Тернопільского національного медичного університету ім. І.Я. Горбачевського

ВЗ Ви були одним з ініціаторів старту навчання парамедиків. Чи виправдалися сподівання? Як відбувалася адаптація новоспечених студентів до спеціальності парамедиків, котрої ще донедавна фактично не існувало у вітчизняній системі екстреної меддопомоги?

— Якщо в когось і були сумніви з приводу того, чи вдасться організувати навчання парамедиків на належному рівні, то тільки не в мене. Наш університет підтримав і фактично вже втілює ідею МОЗ України щодо впровадження спеціальності, яка є в усьому світі.

Звісно, не всі студенти прийшли до нас торік, так би мовити, за покликанням — частина із них не зовсім розуміла, що це за фах, просто їм не вистачило балів для вступу на інші медичні спеціальності. Щоправда, були й такі, які цей вибір зробили цілком свідомо. Проте за кілька місяців усі адаптувалися, зокрема, коли ближче ознайомилися з центром симуляційного навчання, що є основною базою підготовки у ТНМУ. Коли ж розпочалося викладання дисциплін, котрі вже безпосередньо стосуються рятування людського життя, наші «парамедики» кардинально змінилися.

Ми будемо навчати студента надавати допомогу в будь-яких, навіть, непристосованих місцях, за надзвичайних обставин, у незручному положенні.

(Арсен Гудима)

---

Звісно, це ставило й перед нами, вик­ладачами, серйозні виклики — організувати навчальний процес так, аби студенти відчули сенс своєї майбутньої професії та не шкодували, що обрали саме цю спеціальність. Тому ми розпочали з викладацького складу. У штат викладачів для навчання парамедиків за спеціальними дисциплінами запросили практикуючих лікарів з медицини невідкладних станів. До речі, це було доволі складним завданням. Бо де, скажіть, в Україні фахівців для швидкої готують лікарі з медицини невідкладних станів? Інтернатура для лікарів швидкої відбувається на базі кафедр сімейної медицини, яка, зрозуміло, не може навчити наших колег рятувальної медицини. Немає наразі й такого закладу, де фельдшер — фахівець із медицини невідкладних станів може пройти післядипломне навчання (назвемо це інтернатура для фельдшера, яка, до речі нараховує 322 години з рятувальної медицини). Таку програму ми обговорювали на одній із конференцій у Тернополі ще 2013 року, але жоден навчальний заклад не взяв її в роботу.

Прикро, проте наразі в Україні дуже мало людей, які готують працівників швидкої допомоги та розуміються на сучасних протоколах, правилах порятунку на догоспітальному етапі. Аби не бути голослівним, наведу такий факт. Коли на базі нашого вишу почали діяти курси підвищення кваліфікації лікарів та перепідготовки фельдшерів швидкої з усієї України зі спеціальності «Екстрена медицина» за транзиторною програмою, то іспит з першого разу склали лише 30% курсантів. Ви уявляєте, наскільки в Україні фахівці швидкої допомоги не підготовлені саме з рятувальної медицини, хоча суспільст­во дуже потребує цього?

Тому ми й взялися виправити ситуацію, зокрема зайнялися підготовкою викладачів — практикуючих лікарів служби ЕМД. Одна з них — лікарка Галина Цимбалюк — уже здобула ступінь кандидата наук, ще троє наразі є пошукачами ступеня кандидата наук у нашому університеті. Крім того, усі викладачі пройшли курси підвищення кваліфікації за напрямком «Екстрена медицина» та курси під назвою «Інструктор з надання догоспітальної допомоги», які започаткувало МОЗ України.

ВЗ Знаю, що ідею готувати парамедиків ви виношували тривалий час, і ось нарешті — збулося…

— Так, це моя ідея, котрою я загорівся, коли побачив у 2006 році, як цей процес відбувається в Польщі. Там ще з 2001 року розпочали підготовку так званих медичних рятувальників. Я спостерігав, як вони працюють під час екстрених випадків, і порівнював із тим, що роблять у подібних ситуаціях наші медики. Ми звикли ще з радянських часів, що швидка допомога — це і лікар на колесах, і безкоштовна лікарська консультація, і ще чимало медичних послуг. А чи хтось рахував, скільки коштує державі, коли лікар виїжджає до хворого із хронічною патологією? Ці пацієнти дійсно потребують медичної допомоги, але це завдання не ЕМД, а сімейного лікаря. Скільки ми знаємо випадків, коли карета швидкої не доїхала вчасно до помираючого пацієнта, бо була на викликах, що не потребували порятунку життя? Тому ми й розпочали цей проект, глибоко усвідомлюючи потребу готувати фахівців саме з рятувальної медицини.

ВЗ Розкажіть, будь ласка, за якими програмами та підручниками навчаються студенти на парамедиків і як організована теоретична частина цього процесу?

— Студенти першого курсу вивчали базові дисципліни: анатомію, фізіологію, патфізіологію тощо та надання першої допомоги. З базових дисциплін у нас є профільні кафедри та достатньо підручників.

Починаючи ж з 2-го курсу, наші студенти користуються перекладеними й адаптованими до потреб вітчизняної охорони здоров’я клінічними настановами з медицини невідкладних станів, які ґрунтуються на засадах доказової медицини. Крім того, ми працюємо над національним підручником з екстреної та невідкладної медичної допомоги. Уже побачили світ два томи: «Допомога травмованим на догоспітальному етапі» (понад 500 сторінок) та «Допомога дітям на догоспітальному та ранньому госпітальному етапах» (понад 650 сторінок). У планах — підручники з реанімації та невідкладних станів
у дорослих.

Особливість методології викладання екстреної і невідкладної медичної допомоги полягає в тому, що ми не можемо повністю зосередити навчання біля ліжка хворого, бо це має лише споглядальний характер. А рятувальна медицина — сукупність знань, практичних навичок і м’язової пам’яті, котра потребує відпрацьованих до автоматизму дій. І ми маємо навчити студента надавати допомогу в будь-яких, навіть непристосованих місцях, за надзвичайних обставин, у незручному положенні. Наприклад, під час дорожньо-транспортної пригоди майбутніх парамедиків навчаємо оцінювати ситуацію, прог­нозувати види та тяжкість уражень постраждалих, надавати допомогу залежно від ситуації, правильно підходити до пошкодженого автомобіля, вилучати людину з нього, переносити до карети швидкої тощо.

Певних знань і алгоритму дій потребує й надання допомоги вдома. Важливими вміннями є переміщення пацієнта, рух із ним по сходах, похилій площині тощо. Тому фізична культура — обов’язковий предмет на першому та другому році навчання. Вчимо студентів і таких понять, як ергономіка, спецодяг, комунікація. Щодо комунікативних функцій, то ми визначили: парамедик має 13 напрямків спілкування — зі своїми колегами, пацієнтом, його родичами, свідками події, поліцією тощо. Ці люди можуть відрізнятися за віком, статтю, соціальним статусом, можливостями та вмінням висловлювати свої судження. І з кожним із них парамедик повинен знайти контакт. Цього року ми плануємо укласти угоду з театральною студією Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка, аби актори грали роль стандартизованих пацієнтів за різними напрямами. Так майбутній парамедик вчитиметься комунікувати, опанує навички діалогу, використання вербальних і невербальних методів спілкування. Це речі, які ми реально відпрацьовуємо на практичних заняттях.

ВЗ А як же ваш центр симуляційного навчання? Задіюватимете його?

— Працівник швидкої допомоги повинен бути підготовлений комплексно — це постулат, що став керівництвом до дії. У нашому університеті для цього створені всі умови, зокрема центр симуляційного навчання — один із найкращих в Україні. Безумовно, майбутні парамедики проходять там підготовку. А ще ми завершили добудову навчального корпусу, де створили клас із каретою швидкої допомоги. У ньому студенти відпрацьовуватимуть навички завантаження пацієнта в автомобіль, надання допомоги під час транспортування та передачу хворого до приймального відділення. Також ми навчаємо студентів-парамедиків роботі в Emergency Department — відділеннях, які в недалекому майбутньому відкриються в лікарнях інтенсивного лікування. Окрім того, маємо спеціалізовані класи з відпрацювання медичних маніпуляцій, надання екстреної і невідкладної допомоги на місці події. Окремо створені симуляційні зали з надання екстреної і невідкладної допомоги в педіатрії та акушерстві.

Крім того, наші студенти можуть відпрацювати навички забезпечення прохідності дихальних шляхів, починаючи від найпростішого — закидання голови і завершуючи найскладнішим — інтубацією. Причому, якщо лікар- анестезіолог проводить цю процедуру класично — на операційному столі, то наших студентів ми вчимо виконувати її в різних положеннях пацієнта, використовуючи приклади з практики. Ми розробили комплекс практичних тренінгів, і працюють із нашими студентами лікарі швидкої допомоги.

Підготовка парамедиків — тривалий і досить складний, бо новий для України, процес. Хоча, як мовиться, не виходить тільки в того, хто нічого не робить. Ми ж сподіваємося, що наш пілот переросте в масштабний проект підготовки парамедиків в Україні, оскільки маємо велике бажання сформувати нову генерацію компетентних фахівців екстреної медицини.

Лариса Лукащук, спеціально для «ВЗ»