Парамедики в Україні: друге дихання чи останній подих швидкої?

З прийняттям у 2012 році Закону України «Про екстрену медичну допомогу» були намічені грандіозні плани щодо модернізації служби. Багато позицій реалізували, не менше — розкритикували, але дружно чекали логічного завершення реформ. Ідея перевести вітчизняну систему екстреної допомоги на рейки парамедицини виявилася занадто крутим віражем: суспільство не зрозуміло, медики обурилися, мовляв, так і до параміністерства недалеко. Кого насправді рятуватимуть парамедики — медичний бюджет чи пацієнтів? І чи можна змінити хід часу переведенням стрілок годинника? 

Анатолій ВЕРШИГОРА, директор Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва

Сьогодні на нашу адресу лунають докори, мовляв, дороге це задоволення — виїздити на всі виклики. Але при цьому забувають, що за нинішніх умов ми є аварійною службою охорони здоров’я. Поліклініки працюють у своєму режимі, лікарі первинки також не підтримують постійного зв’язку з пацієнтами, у стаціонар хворим важко дістатися, та ще й не зрозуміло, у який саме. Тож і викликають швидку, яка працює безперебійно.

Чому служба екстреної допомоги в Україні стала своєрідним бойовим прапором для реформаторів? Хто б не прийшов до керівництва галуззю, одразу хапається за «перебудову» служби (щось та треба змінити). Чому саме з неї починається «переможна хода» реформ? Уже начебто прийняли новий Закон України «Про екстрену медичну допомогу», відповідні постанови Уряду та низку інших нормативних документів, зміцнили базу служби (було закуплено багато автомобілів, виділяється субвенція на придбання медикаментів), на найвищому рівні визначилися зі структурою, чимало нових положень реалізовано, багато змін втілено, запроваджено нові нормативи доїзду бригад на місце виклику, затверджено державні стандарти оснащення, розділено екст­рену і невідкладну допомогу (до речі, остання має надаватися в структурі поліклінік). Тобто і нам, і Міністерству є над чим працювати, щоб вдосконалювати роботу швидкої, а не займатися реалізацією незрозуміло звідки взятих ідей. Краще б замість розмов про парамедиків подбали про закупівлю нових санітарних автомобілів, які працюють по 24 години на добу без підміни і відповідно зношуються. Однак цього робити ніхто не поспішає: переклали клопіт на місцеві бюджети, та чи всі вони «піднімуть» такий тягар?

А чому б не вирішити комплекс питань, щоб скоротити час доїзду бригад на місце події, адже це залежить не лише від оперативності диспетчерів, медиків, а й від умов пересування по місту, заторів, стану доріг тощо? Якщо замінити лікарів та фельдшерів парамедиками, ці умови не покращаться, а відтак і результати роботи залишаться незмінними. Уже маємо приклад оновлення поліції новими кадрами, але ж від того не зменшився рівень злочинності, чи не так? Бо це питання, як і надання екстреної допомоги, потребує комплексного підходу.

Так, ми не приховуємо, що робота нашої служби обходиться державі дуже дорого й обслуговування непрофільних викликів — розкіш. Але як заборонити людям телефонувати на швидку, коли їм більше нікуди звернутися? Пацієнт не може самостійно оцінити свій стан, коли йому зле. Служба «103» вирішує, хто йому допоможе: швидка, невідкладна допомога чи лікар по телефону. До того ж, наші пацієнти не завжди можуть придбати собі необхідні ліки, наприклад, від артеріальної гіпертензії, не кажучи вже про апарат для вимірювання тиску чи глюкометр, тому і не лікуються як слід, і терплять до останнього. І якщо у хворого напад, а ліків немає, він також телефонує до нас. Крім того, у Києві близько 10 тис. людей, прикутих до ліжка. Їм хтось надає термінову медичну допомогу в разі загострення хвороби? Тож потрібно не дорікати працівникам швидкої, а забезпечити альтернативу — навести лад на первинній ланці, у соціальній службі, виховати справжніх сімейних лікарів, зрештою, створити достатню кількість лікарень інтенсивного лікування з відділеннями невідкладної допомоги. А тоді вже й про парамедиків можна буде поговорити. При цьому пацієнти не повинні відчути на собі жодних незручностей, пов’язаних зі зміною «ідей» чи принципів роботи медичної служби. Вона має працювати безвідмовно і з кожним днем — краще. Нині служба екстреної допомоги справляється зі своїми функціями. На жаль, запланована у 2012 році реформа зупинилася. Наприклад, не реалізовано проект «Вчасна допомога» для оперативно-диспетчерських служб. Деякі регіони це зробили за рахунок місцевих бюджетів, інші — не змогли.

Нещодавно я відвідав Казахстан. Там досягли значних успіхів у реформуванні служби в цілому і в цьому напрямку зокрема. Щойно надійшов виклик, у водія на навігаторі одразу з’являється адреса, куди йому їхати, а лікар отримує на свій планшет електронну картку пацієнта, який, можливо, знепритомнів і не зможе розповісти про стан свого здоров’я. Так от у Казахстані не збираються запроваджувати парамедицину, а працюють над важливішими речами: забезпеченням сучасної матеріально-технічної бази служби, кадровою політикою (там хороші зарплати і молодь із задоволенням іде працювати на швидку).

Дайте нашим лікарям нормальну зарплату — вишикується черга зі спеціалістів. Свого часу до нас влаштовувалися по дзвінку згори, а сьогодні маємо величезний дефіцит лікарів, водіїв, диспетчерів. В ідеалі бригада швидкої має бути «чоловічою», але чоловік повинен годувати сім’ю, що важко зробити на нашу зарплату. «Міцних і сміливих» парамедиків також потрібно буде приваблювати хорошою зарплатою, чи хтось вважає інакше? То забезпечте такою наших лікарів, які мають знання й досвід, але змушені при цьому працювати на кількох роботах. Коли комусь це так подобається, можна назвати їх парамедиками і дуже пишатися тим, що їм немає аналогів у світі — це фахівці з вищою медичною освітою.

До всього в Україні не існує спеціальності «Парамедик», як і програм підготовки таких фахівців, кваліфікаційних характеристик для них тощо. А якщо затвердять нову спеціальність «через коліно», тоді потрібно скорочувати набір у медичні університети й коледжі, бо потреба в лікарях і фельдшерах скоротиться. Наступне питання — хто і де навчатиме парамедиків? І чи не краще замість них цілеспрямовано готувати фельдшерів для служби екстреної допомоги?

Ми вбачаємо парамедиків у пожежниках, поліцейських, працівниках інших рятувальних служб, військових, стюардесах тощо. Бо на сьогодні до приїзду швидкої потерпілому дійсно ніхто не вміє надати першу медичну допомогу. Якщо ж лікарів і фельдшерів замінять парамедиками, потрібно буде звільнити цілу армію медичних працівників і згідно із законодавством працевлаштувати їх на іншу роботу, а отже, й перенавчити. У нас з’явилися зайві кошти для цього? Та головне: чи зможуть парамедики виконати той обсяг роботи, який нині випадає на наші плечі, чи зможуть надати висококваліфіковану медичну допомогу на догоспітальному етапі (а без цього за нинішньої організації системи охорони здоров’я не обій­тися). Думаю, відповідь очевидна.

Парамедик може лише доправити потерпілого в багатопрофільну лікарню, яка працює цілодобово і без вихідних. А в приймальному відділенні такої лікарні має чергувати лікар з невідкладних станів, котрий визначає, які спеціалісти потрібні для порятунку пацієнта. На сьогодні нашим лікарям доводиться встановлювати діагноз самостійно, а якщо хворий в комі чи непритомний, часто трапляється, що в черговій лікарні нам відповідають: «Пацієнт не наш, везіть до іншої лікарні». За радянських часів існував норматив: 1 лікарня швидкої допомоги на 500 тис. населення, але, наприклад, у Києві функціонує лише один такий заклад, хоча їх уже має бути щонайменше 5. То куди везтимуть хворих парамедики? Нині КМДА створює 5 лікарень інтенсивного лікування на базі наявних медичних закладів для дорослих і 2 — для дітей. Але на все це потрібні час і кошти. Коли держава виділяє на охорону здоров’я мізер, ніякі парамедики її не врятують.

Ми підтримуємо реформи — ті, що відбуваються в рамках законодавчого поля і мають чітку логіку. Давайте спочатку створимо цивілізовану сімейну медицину, відновимо довіру до лікаря первинки, організуємо зручну для пацієнтів роботу поліклінік, щоб туди можна було потрапити не за талончиком, а тоді, коли потрібно, забезпечимо лікарні необхідним для повноцінної діагностики обладнанням, організуємо чітку роботу служби невідкладної допомоги, створимо мережу лікарень інтенсивного лікування. Чому у Відні 20 бригад швидкої, у Берліні — близько 60, а в Києві — 190? Бо європейська система охорони здоров’я працює як годинник на всіх без винятку рівнях, а наша швидка закриває всі амбразури. До того ж, нині на неї випадає додаткове навантаження. Наприклад, якщо кілька років тому в Києві траплялося 3-5 вогнепальних поранень на рік, то зараз — така сама кількість щодня.

Так, ми повинні враховувати світовий дос­від, але не для того, щоб проводити зміни заради змін, а з метою вдосконалення чинної системи. Наприклад, при центрах екстреної допомоги діють навчально-тренувальні відділення, є затверджені МОЗ програми навчання лікарів, фельдшерів, водіїв. У Казахстані ці відділення відокремили від центрів, перевели на госпрозрахунок і навчають там немедичних працівників, лікарів інших спеціальностей для проходження атестації. Адже будь-який лікар (стоматолог, сексопатолог) повинен вміти виконати серцево-легеневу реанімацію.

Також необхідно враховувати вітчизняні реалії і працювати над тими проблемами, які вони створюють. Зокрема, ми підтримуємо ідею розширення мережі підстанцій для швидшого доїзду на місце виклику. І запропонували, щоб у нових житлових масивах було передбачене їх обов’язкове будівництво. Але хто на це зголоситься, якщо забудовники приватні? Щодо створення кол-центрів — такий у нас працює вже майже 30 років. Ми відкрили його першими в Україні. А також створили телефон довіри. Усе це за кошти місцевої громади. Нині готові підключитися до спільної телефонної мережі МНС, пожежників, поліції, щоб увійти в так звану систему єдиного виклику (у нас близько 26 аварійних служб, які можуть бути задіяні разом з медиками у тій чи іншій екстреній ситуації). Однак нашого бажання та готовності замало — має бути відповідна державна програма. Чекаємо… Бо нині ми ви­­т­рачаємо близько 10 хвилин, щоб викликати рятівні служби на підмогу. А ще потрібен час на їх доїзд. Усе це затримує надання допомоги потерпілому. Ось широке поле діяльності для реформаторів. Роботи — непочатий край, навіщо вигадувати іще щось?

Нам потрібно завершити реформи, які розпочали кілька років тому, щоб задовольнити потреби суспільства в наданні медичної допомоги, у тому числі на госпітальному етапі. Це розуміють не тільки медики, а й пацієнти. Тому всі хором стверджують: знову не з того розпочали.

Анатолій РОГОВ, президент Всеукраїнської асоціації працівників швидкої, невідкладної медичної допомоги та медицини катастроф, Заслужений лікар України

Так, у світі існують різні моделі надання екстреної медичної допомоги: коли лікар їде до пацієнта і коли хворого везуть до лікаря. Кожна з них має свої плюси та мінуси, але обид­ві працюють у різних країнах, тому аргументи на зразок «нам потрібно змінити систему» нікого не переконують. З якою метою? Якщо розглянути запропоновані зміни, теоретично все виглядає правильно. А як це реалізувати на практиці, ніхто не розповідає. До того ж, жодної новизни ідей не спостерігається — усе це вже давно обговорено, прийнято, тією чи іншою мірою реалізовувалося впродовж кількох років.

Головна мета реформи служби — своєчасне надання якісної екстреної медичної допомоги. Щоб її досягти, потрібно розпочати з кадрів. Але високі мрії розбиваються об реалії: маємо колосальний дефіцит лікарів. Сьогодні 70% викликів обслуговують фельд­шерські бригади, лікарі залишають службу через низьку заробітну плату, неналежні умови праці. У Києві — 17 підстанцій, і лише на кількох із них створено нормальні умови. А в деяких областях України на балансі центрів екстреної медичної допомоги взагалі немає жодного приміщення! Тож можна розповідати про те, що для пришвидшення приїзду бригад нам потрібно розширювати мережу підстанцій (і це правильний шлях), але при цьому ніхто не дбає про людські умови навіть у вже існуючих підрозділах. До того ж, можна створювати не додаткові підстанції, а пункти постійного базування бригад.

Також ми чуємо про розширення автопарку служби. Ну закупили свого часу нові, зовні привабливі, санітарні автомобілі. Але дуже хотілося б провезти в них тих осіб, які підписували технічне завдання на ці машини, — бодай по Хрещатику. А як почуваються в таких непристосованих салонах хворі, вагітні, медики, котрі працюють цілодобово? Та ще й на вітчизняних дорогах!

Ми підтримуємо реформи служби, але не в тому вигляді і не в тій послідовності, як це нам пропонує МОЗ України. Потрібно покращити кваліфікацію лікарів? Безперечно! Але коли розглянути кваліфікаційні вимоги до лікаря медицини невідкладних станів, кращого стандарту, аніж прописано, не придумаєш. Головне — знайти людей, які йому відповідатимуть, і стимулювати їх до роботи в надзвичайно складних умовах. Наша асоціація надала низку пропозицій щодо вирішення цієї проб­леми. Ми розуміємо, що сьогодні держава не може збільшити оплату праці в рази. Але ж існує система певних доплат і надбавок для працівників служби екстреної допомоги, пот­рібно її вдосконалити й зробити такі стимули обов’язковими. Це бодай якось підвищить прес­тиж професії. Бо коли ставлення до працівників служби не зміниться, у нас дійсно нікому буде працювати і доведеться покладатися тільки на парамедиків. Наприклад, нині маємо такий дефіцит кадрів, що довелося встановити 7 режимів роботи диспетчерів центру — на роботу до нас їдуть із сусідніх областей (Сумської, Чернігівської, Житомирської).

У системі навчання кадрів також достатньо невирішених проблем. В Україні існує 7 кафедр, які готують лікарів медицини невідкладних станів, теоретична частина прог­рами їх підготовки також у порядку. А от де відпрацювати практичні навички — питання риторичне. При кожній кафедрі має бути нав­чально-тренувальний клас, тренери-інструктори, а для цього потрібні кошти. Кожен лікар повинен бути зацікавлений в тому, аби пройти такий тренінг, але потрібно змінити систему атестації, щоб кваліфікаційну категорію прис­воювали не за стаж роботи, а за кваліфікацію, підтверджену складанням теоретичного і практичного іспиту. Та сама ситуація з підготовкою фельдшерів. Від зміни назви (парамедик замість фельдшера) робота не покращиться, а на сьогодні в нас не готують фельдшерів медицини невідкладних станів. Хто заважає це зробити? Адже в кожній області є кілька медичних коледжів, один з них можна зробити базовим для підготовки таких фахівців. Тільки знову ж таки потрібно створити в цих закладах навчально-тренувальні класи, які можна використовувати і для підвищення кваліфікації вже працюючих фельдшерів. На базі центрів екстреної медичної допомоги слід організувати й курси навчання водіїв.

Іще один напрям реформ, що пропонуються, — створення оперативно-диспетчерської служби. У кількох областях України цей проект вже реалізовано, і на це витрачено величезні кошти (не всім регіонам вдасться їх знайти). Тож замість закликів створювати такі оперативно-диспетчерські служби потрібно прий­няти державну програму, яка б допомогла це зробити, нехай і поетапно: забезпечити відповідні приміщення, технічні умови, організувати роботу служб здоров’я, довідок по телефону, кол-центрів. Наприклад, у Києві такий уже давно й успішно працює — варто лише поширити досвід по Україні.

Тож не потрібно відволікатися від вирішення нагальних проблем служби «втіленням новацій» у вигляді парамедицини. Для чого це? Щоб продемонструвати «ефективну роботу» нової команди? Наша асоціація виступає за поетапні зміни у вже визначених попередньою реформою напрямках. Можна внести зміни в чинну нормативну базу. Наприклад, законом передбачено, що в структурі центру екстреної допомоги можуть бути дві юридичні особи: станція швидкої медичної допомоги і власне центр. Так не має бути. Як і подвійних назв на зразок «лікар екстреної (швидкої) допомоги» чи подвійних стандартів у вигляді нормативів доїзду бригад швидкої — 10 хвилин для міста і 20 — для сільської місцевості. Такого немає ніде у світі. Ми також розуміємо, що нині багато питань вирішується на місцях, зокрема забезпечення матеріально-технічної бази служби. Утім, галузеве Міністерство має бути координатором усіх дій у напрямку вдос­коналення її роботи. Ще один недолік чинного закону в тому, що він регламентує надання медичної допомоги на догоспітальному етапі, і лише одна стаття стосується госпітального етапу, зокрема відділень невідкладної допомоги. Нині відбувається реформа місцевого самоврядування, формуються госпітальні округи, мережа лікарень інтенсивного лікування, тож необхідно узгодити всі ці моменти, щоб у кожному окрузі функціонувала така лікарня з відділенням невідкладної допомоги й обов’язково була станція швидкої допомоги. Наші фахівці неодноразово зверталися з такими пропозиціями до МОЗ, але складається враження, що це розмова з глухим. Або ж що нас, людей, які працюють у системі та мають відповідний досвід, сприймають як ворогів «нових задумів». Тому медики ставляться до останніх ініціатив МОЗ насторожено. Самі бачите, яка реакція працівників служби у Львові, Запоріжжі, інших регіонах. Багато колег говорять про те, що такі «реформи» — це злочин проти українського народу. Бо нашим пацієнтам потрібна доступна, оперативна і якісна медична допомога на до- і госпітальному етапах. Усі розуміють, що парамедицина не є ключем до вирішення цієї проблеми.

Віктор ЗАБАШТА, директор Харківського КЗОЗ «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф»

На мій погляд, парамедицина виправдовує своє існування у країнах, де лікарі отримують високі зарплати, користуються особливою повагою в суспільстві, де пацієнти апріорі не можуть уявити, що їх лікар поїде на швидкій когось рятувати на дорозі. Там парамедики отримують втричі менше, ніж лікарі, оскільки виконують функції транспортування хворих до госпіталю. У такий спосіб економляться кошти держави та страхових компаній. В Україні зарплатня, нижча, ніж у лікаря чи фельдшера, нікого не зацікавить і не стимулюватиме до освоєння професії парамедика. Ми не завжди знаходимо лікарів і фельдшерів для роботи в центрі. Тоді на чому можна заощадити? На термінах навчання? То, за кількістю годин прог­рами фельдшерської підготовки не набагато відрізняються від курсів парамедиків.

Починати потрібно не із запровадження парамедицини, а з реорганізації всієї системи охорони здоров’я — у нас вона докорінно відрізняється від тих систем, де працюють парамедики. Первинки в тому вигляді, у якому ми хотіли б її бачити, в Україні не існує. Тож люди звертаються до фахівців швидкої не тому, що їм так захотілося, а через безвихідь.

Коли бути зовсім відвертим, то в нас екст­рена медична допомога виконує ще й соціальну функцію. І перекласти її роль на плечі парамедиків неможливо. Українці вик­ликають швидку, бо в них не завжди складаються стосунки з дільничними лікарями. Якщо проаналізувати статистику вживання українцями лікарських препаратів, то можна дійти висновку: більшість з них роблять це за сімейною традицією, за порадою сусідів чи друзів, за рекомендацією провізора аптечної мережі, і лише на четвертому місці — за приписом лікаря служби екстреної допомоги і на останньому — за приписом дільничного або сімейного лікаря. Коли сімейний лікар стане першим порадником у цьому переліку, тоді, напевне, й відпаде потреба у виїздах швидкої, а бригади парамедиків зможуть просто перевозити до стаціонару постраждалих і хворих з гострими станами.

Нині ж із запропонованої ідеї можна взяти лише один аспект — підготовку водіїв швидкої як парамедиків. У багатьох областях України втілено вимогу закону про об’єднання служби екстреної допомоги й автобаз в єдине підприємство. Ми проводимо атестацію водіїв швидкої, навчаємо їх методам надання первинної допомоги, тобто готуємо до роботи у складі бригади, а не до виконання функції візників.

Водії в ролі статистів — це недопустима розкіш, яка може коштувати життя пацієнтові. Тому їх необхідно навчати (бодай на коротких курсах) сортуванню потерпілих, проведенню реанімаційних заходів, знайомити з обладнанням карети екстреної допомоги, щоб на прохання лікаря принести дефібрилятор такий «помічник» не переплутав його з апаратом для штучної вентиляції легень. Усі члени бригади (а водій — один із них) повинні чітко знати і виконувати свої функції. Нині ми навчаємо водіїв власними силами, на волонтерських засадах, але було б добре, аби вони отримали спеціалізацію парамедика, а з тим і доплату за виконання таких обов’язків. Це зупинить плинність кадрів, до нас прийдуть люди за покликанням.

А от змінювати фельдшерів на парамедиків не можна. Фельдшерська практика в Україні існує ще з ХІХ століття. Та й не зможе парамедик, якого навчають лише надавати першу медичну допомогу, встановити хворому діагноз і почати первинне лікування як фельдшер.

На жаль, підготовка фельдшерів в Україні нині теж викликає багато питань. Головний її недолік — усіх їх (хто працюватиме в бригаді екстреної допомоги, хто потрапить до диспетчерської чи прийде на первинну ланку до сільського ФАПу) навчають за єдиною програмою. Натомість медик, який планує працювати в диспетчерській службі екстреної допомоги, повинен знати психологію, вміти розмовляти з пацієнтом, а потім документально оформити таку бесіду, володіти комп’ютером тощо. Ми ж стикаємось із тим, що випускники коледжів, які приходять до нас на роботу, не знайомі навіть з оснащенням реанімобіля, не навчені основам роботи з медичним устаткуванням машини екстреної допомоги. Тож вчимо їх, як-то кажуть, з нуля і по ходу справи.

Окремо хотів би сказати про роботу диспетчерів, яким доводиться оцінювати стан хворого по телефону і сортувати виклики екстреної допомоги. Згоден, що висока температура тіла у хворого — це ще не привід для приїзду до нього бригади екстреної допомоги. Але якщо один зі ста пацієнтів, якому диспетчер у цьому відмовить, загине від менінгококцемії — постане питання його юридичної відповідальності.

Тому повторю: не можна реформувати службу фрагментарно, передусім потрібно налагодити роботу первинної ланки, як це вже давно зробили розвинені країни. Коли ми забезпечимо нашим пацієнтам надійні «тили» у вигляді сімейних лікарів, вони самі перес­тануть звертатися до швидкої з проханням надати допомогу при високій температурі тіла. А поки що залишати цих людей без першого ешелону медичної допомоги ми не маємо права. Зрештою, нехай це буде «невідкладна допомога» при центрах сімейної медицини, як пропонують, або щось інше.

Та поки що ми цю ланку знищуємо. Зате маємо інші «новини»: на первинку відправляють імпортні реанімобілі, раніше замовлені для екстреної допомоги. Вони обладнані суперсучасними приладами, якими точно не користуватимуться фахівці сімейної медицини і навіть районних лікарень (бо не мають відповідних знань і кваліфікації). Сьогодні, коли наш Центр екстреної допомоги та медицини катастроф працює у прифронтовій зоні, де вкрай потрібні такі реанімобілі, недоцільно створювати йому альтернативу з непідготовлених фахівців. Ми — служба екстреного реагування, навіщо її дублювати? Усі інші машини повинні відрізнятися бодай кольором чи розпізнавальним сигналом, аби не сплутати їх. Також для невідкладної допомоги первинної ланки потрібні свої диспетчерські, а ми вже налагодили чітку роботу єдиної обласної диспетчерської служби, що об’єднує медиків, рятувальників і поліцію.

Можливо, невідкладна допомога первинки і має право на існування — ми переклали б на неї частину своїх викликів, наприклад, до хронічних хворих тощо. Але для цього потрібно чітко прописати її функції. Хоча в країнах з високим рівнем розвитку охорони здоров’я подібних служб, створених спеціально для первинного рівня, не існує.

Ляна БОЖКО, заступник директора Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва

Ніхто не говорить про те, що парамедики зайві в структурі служби екстреної медичної допомоги. Мені довелося певний час працювати лікарем кардіореанімаційної бригади, до складу якої входили тільки жінки. У випадках, коли необхідно було транспортувати пацієнтів у тяжкому стані, нам завжди допомагав водій, родичі, пожежники, міліція, випадкові свідки події. Хоча були й такі, що відмовляли та казали: «Вам за це зарплату платять». Тож парамедики незамінні, але як помічники лікаря та фельдшера, а не ті, хто працює замість них.

Так само ніхто не заперечує необхідності підвищення кваліфікації персоналу служби. Але ця ідея не нова: її озвучували й попередні реформатори. От тільки до практичної її реалізації ні в кого руки не доходять — у розпорядженні служби немає достатньої кількості тренувальних центрів, манекенів, тренажерів, тобто молодим спеціалістам (фельдшерам і лікарям) фактично доводиться вчитися на робочому місці. Та якщо раніше вони мали можливість стажуватися в стаціонарі, реанімації, то нині їх там ніхто не чекає. У нашому Центрі лише один навчально-тренувальний клас, який працює з величезним навантаженням. Практичні навички потрібно вдосконалювати і відпрацьовувати до автоматизму, тож в ідеалі тренажери мають бути в кожному відділенні, але про це наші фахівці можуть тільки мріяти. Нам хоча б ще один такий клас у Центрі оснастити.

Не вирізняється новизною й інша ідея — водій-медичний технік. Свого часу в штаті швидкої були водії-санітари. У моїй практиці трапився такий водій, який допоміг провести реанімаційні заходи дитині, бо фельдшер щойно закінчив медучилище і не мав достатніх для цього навичок. Потім цю ідею «поховали», бо водіям-санітарам потрібно було доплачувати (а почалися проблеми з фінансуванням), до того ж, не кожен водій міг освоїти такі навич­ки (через вік, рівень базових знань тощо). В ідеалі це мають бути молоді люди з хорошою фізичною та й психологічною підготовкою, стійкі до стресу, з чітко визначеним обсягом обов’язків. Не кожен здатний виїхати на ДТП, бачити кров і після цього спокійно сісти за кермо автомобіля. До того ж, за нинішнього фінансування маємо значну плинність кадрів, тож доведеться знову і знову навчати, а потім втрачати підготовлених водіїв.

В Україні парамедика немає в класифікаторі професій, натомість останнім часом ця ідея настільки нав’язується суспільству (до того, як розроблено і затверджено бодай законодавчі зміни, не кажучи вже про організаційні), що з’явилися громадські організації, які називають себе парамедиками. Вони пропонують послуги з надання екстреної медичної допомоги, стверд­жуючи, що мають у своєму розпоряд­женні медичне обладнання, необхідні ліки. Але ж це суперечить законодавству України, яке не містить поняття «парамедики» і головне — передбачає, що будь-яка медична практика підлягає обов’язковому ліцензуванню. Де ці самоназвані парамедики беруть обладнання, чи пройшло воно метрологію, чи зареєстроване в Україні, у яких умовах зберігаються лікарські засоби і звідки вони в них? Хто відповідатиме за надання екстреної допомоги такими «фахівцями» та його наслідки? Більше того, вони пропонують нам «перекидати» на них частину викликів від хворих, які, нап­риклад, не потребують екстреної допомоги лікаря швидкої (не попереджаючи про це самих пацієнтів, які, безперечно, будуть шоковані таким «сюрпризом»). Але ж це взагалі протизаконні дії, порушення прав людини! Щодо отримання громадськими організаціями ліцензії на надання екстреної медичної допомоги — це взагалі сумнівне питання, адже в Законі України «Про екстрену медичну допомогу» чітко вказано, що це право мають винятково заклади системи екстреної допомоги. Члени громадських організацій (нехай вони називають себе і парамедиками) в цьому плані повинні виконувати свій громадянський обов’язок. Став свідком аварії — допоможи, маючи при собі аптечку водія, спини кровотечу, виклич швидку тощо.

Нехтувати законодавством неприпустимо. Тому ініціативи їздити по Києву з кисневим балоном на мотоциклі викликають занепокоєння, не кажучи вже про можливість такого «ініціатора» надавати людям медичну допомогу без відповідної ліцензії. Врахуймо й питання збереження лікарської таємниці, доступ до конфіденційної інформації.

Коли наша служба готувалася до проведення Євро-2012, до нас приїздило багато авторитетних консультантів з країн Європи. Під час спілкування з ними ми запитували, яку модель надання екстреної допомоги вони вважають найкращою — франко-германську (змішану) чи англо-американську (з парамедиками). Вони відповіли — найкраща та, котра у вас склалася і «прижилася» історично, вдосконалюйте її, а не перевертайте з ніг на голову. До цього у вас готове і суспільство, і медичні кадри.

Тож краще б швидку розвантажили від непритаманних їй функцій (обслуговування непрофільних викликів), але ж для цього потрібно навести лад на первинці, активно працювати із самим населенням. Як приклад, сьогодні контрольно-експертна комісія розглядала один із випадків: помічник депутата викликав бригаду швидкої і просто вимагав зняти ЕКГ удома, а потім ще й скаржився в усі інстанції на те, що йому в цьому відмовили. Ось такий рівень культури. Напередодні Євро-2012 ми оглядали нові європейські автомобілі швидкої допомоги, і наші лікарі зауважили, що в них зависокий поріг як для хворого. На що зарубіжні колеги здивувалися: «А ваші хворі що, в автомобіль самі заходять?» У їх розумінні пацієнт, який потребує екстреної допомоги, перебуває в такому стані, що його мають транспортувати на ношах. І так мало б бути, якби в нас була налагоджена робота інших медичних підрозділів. На жаль, цього немає, і швидка бере на себе чужі проблеми, бо хворі не винні. На сьогодні для них екстрена допомога — єдина доступна і безкоштовна. Чим допоможуть їм люди без медичної освіти?

Ідея навчати поліцейських, пожежників, водіїв наданню невідкладної медичної допомоги — чудова, однак в Україні не існує єдиної системи такої підготовки. Це відзначали й учасники нещодавньої Національної конференції з безпеки дорожнього руху. Щоб програми були однакові для всіх тренувальних закладів, ними повинні займатися тільки певні організації, які мають на це право, а не всі, кому заманеться заробити на цьому. Наприк­лад, нам повідомили, що на курсах водіїв, де передбачено 18 годин медичної підготовки, жодного заняття на цю тему проведено не було. Коли буде чітко визначено, хто і де займається таким навчанням, тоді можна буде говорити про відповідальність.

На сьогодні всі розмови про парамедиків в Україні можна сприймати лише як заяву про наміри. Немає жодного проекту документа, котрий можна було б обговорити, внести пропозиції, заперечити або підтримати певні позиції. Підготовка таких документів — тривалий, складний і творчий процес, яким мають займатися професіонали. На жаль, сьогодні у відділі МОЗ, що курує питання надання екст­реної допомоги, практично немає медичних працівників, тим більше людей з відповідним досвідом роботи. Які документи вони можуть підготувати?