5 червня відбулися парламентські слухання, які мали на меті проаналізувати нинішній стан реформи у галузі охорони здоров’я України, а також окреслити її подальші перспективи. Багато хто покладав на них великі надії, мовляв, нарешті буде розставлено всі крапки над численними «і» — куди йдемо, чи не заблукали у пориві зробити все й одразу, які уроки винесемо і яка ціна питання. Хоча песимістів, які прогнозували, що парламентські слухання проведуть виключно «для галочки», було не менше. Хто з них мав рацію?
Медицина «несумісна з життям»
Початок парламентських слухань видався традиційним і водночас обнадійливим. Голова Верховної Ради України Володимир Рибак у своєму вступному слові зазначив, що немає важливішої теми для публічних слухань у парламенті, ніж ситуація у сфері охорони здоров’я, адже два десятиріччя поспіль ця галузь існувала без належної уваги з боку влади всіх рівнів. Як наслідок — медицина в Україні існує, але вона «несумісна з життям». Тож медична реформа покликана її реанімувати. Спікер висловив побажання, щоб під час парламентських слухань, на яких були присутні урядовці, представники науки, лікарі, представники громадських та професійних організацій, було надано об’єктивні оцінки стану вітчизняної системи охорони здоров’я, а також рекомендації щодо виправлення ситуації шляхом реформування галузі без помітних соціальних втрат, передусім для населення. Відзначивши, що для реалізації реформи охорони здоров’я вже чимало зроблено як на центральному, так і на місцевому рівні, Володимир Рибак звернув увагу на основні недоліки: відірваність реформ від громадської думки, проблеми у здійсненні оптимізації мережі стаціонарів та структурування медичних закладів, недостатня увага до особи медпрацівника як центральної фігури системи (зокрема, й у частині гідної оплати праці) тощо.
Здавалося б, діловий тон розмови було задано. Однак курс парламентського корабля відхилився від команди капітана вже на градусі так званого обговорення основних доповідей, з якими виступили Міністр охорони здоров’я України Раїса Богатирьова та голова Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я Тетяна Бахтеєва.
А у нас усе «о’кей»?
Перша шеренга виступаючих, у яку потрапили керівники департаментів охорони здоров’я пілотних областей, здавалося б, мала бути найкращою експертизою того, що вдалося і що не вдалося на етапі експерименту. Саме від них суспільство і медична громадськість (як, до речі, і влада, якщо вона зацікавлена в успіху медичних реформ) із нетерпінням очікували об’єктивних оцінок процесу реформування: що взяти на озброєння як позитив, що відкинути як помилку, які ризики врахувати і як їх обійти. Однак замість відповідей на «домашнє завдання» аудиторія почула звіти зразка радянських часів, де найуживанішими словами були «затверджено», «вдосконалено», «оновлено», «покращено», «оснащено», «відремонтовано», «реорганізовано». Звіти відрізнялися лише цифрами. Здавалося, кожен із виступаючих намагався довести лише свою відданість курсу реформ та особисту причетність до великої справи, ініційованої Президентом України. Зрозуміло, що така місія — почесна, а допускати помилки — ганьба, тож про них не говорили. Лише згадували про окремі проблеми — побіжно, одним рядком. І камінь зазвичай летів, як те і належить за законами земного тяжіння, — вниз. Ексцес виконавців, нерозуміння солодкого слова «реорганізація» з боку лікарів, неправильна реакція громадян — усе це, за висновком головних реформаторів, є основними каменями, об які спотикаються стратегічно виважені і послідовні реформи. А вихід вбачають у проведенні наполегливої роз’яснювальної роботи. Цьому вони готові присвятити безліч зусиль і часу. А може краще було б досягти реальних позитивних змін, нехай невеликих, але близьких інтересам народу — тоді вони й без настирливих пояснень обростуть доброю славою. Виникала асоціація з хорошими і хитрими тимурівцями — перші рубали дрова, носили воду, пололи грядки, коли господарів не було вдома, хитрі лише розвішували зірочки на парканах, інформуючи про свою опіку і турботу, яка б мала гріти душі підопічних. Дійсно, суспільство потребує зворотного зв’язку із владою, але якщо канал доступу до розуму і серця людей буде забито цифрами зростання і поліпшення замість відвертої розмови про існуючі проблеми, очікувані труднощі та спільного пошуку компромісів на шляху їх подолання — скільки не кажи «халва»…
А халви на парламентських слуханнях було більше, ніж на східному базарі. Її видавали на гора, щедро роздавали на всі боки — на адресу «партії та уряду», виконавців, які біжать за батьком і поперед батька. Та й навіщо пілотам визнавати труднощі і промахи, щоб їх запідозрили у некомпетентності, невиконанні доленосних рішень, коли поряд ростуть герої нового дня — реформатори у непілотних областях, які запевняють, що досягають успіхів за власними «варіантами». Одним із них поділився голова Волинської облдержадміністрації Б. Клімчук: «Що потрібно? Ми теж робимо перші кроки. Є центр медикопервинної допомоги. Он Галя Майко сидить, депутат обласної ради, значить, я питаю: «Галя, получиться у Городинському районі?» — «Борис Петрович, получиться». О’кей, ідемо!
Десь у якомусь районі загальмували. Ми чекаємо, ми ж не пілотна область, нам нікуди поспішати. Кузьма Прутков казав: поспішай мєдлєнно. Борис Клімчук каже: але поспішай. Але поспішай!
Область маленька, як би мені зручно, і нам усім зручно, комфортно, ми розуміємо один одного. В нас є теж супротив певний, … так званий політичний, місцевих політиків. Я їх прошу, хлопці і дівчата, не розумієте — не вмішуйтесь, на заважайте!»
Спроби бути реалістами
А вони таки втрутилися! Безпосередньо на парламентських слуханнях! «Заважали» малювати картину медичного раю в обіймах реформ своїми виступами депутати опозиційних фракцій. Реформи як потяг, у якого відмовили гальма — ці слова із виступу народного депутата від фракції партії «УДАР» Марії Іонової можна було б поставити епіграфом до кожного виступу опозиціонерів, які вказували на конкретні недоліки реформ і пропонували певні шляхи їх подолання. Але це лише за умови, що гальма таки потрібно відремонтувати на рівні центральних органів влади, дехто ж взагалі пропонував: краще замінити паровоз. Проте ніхто не заперечував — реформи потрібні, об’єктивно існують певні успіхи нововведень, однак вони не стали системними, а от поспішність та невиваженість рішень — стиль нинішніх реформ, який протирічить тому, що декларує влада. Зокрема, наголосила М. Іонова, таких слів як «скорочення», «звільнення», «закриття» в документах про медичну реформу ми не знайдемо, але в реальному житті вони є її супутниками. Недофінансування галузі, в тому числі і в пілотних регіонах, неврахування думки громадськості, висновків науковців, ігнорування законодавчих ініціатив, що не узгоджуються з «генеральною лінією», відсутність концепції державної політики у сфері охорони здоров’я як такої — це лише частина критики, що прозвучала з парламентської трибуни. Однак, здавалося, інша сторона парламентських дебатів закривала вуха, і продовжувала свої виступи у стилі «одобрямсу».
Спокій у залі порушили хіба що заклики відправити міністра охорони здоров’я у відставку, яку озвучили народні депутати Святослав Ханенко від фракції ВО «Свобода» та Павло Петренко від фракції «Батьківщина».
Деякі виступаючі претендували на ексклюзив. Народний депутат від фракції комуністів І. Спіріна зауважила, що, звітуючи про успіхи на місцях, реформатори дезінформують Президента України та громадськість, а реальний наслідок реформи — руйнація існуючої системи хорони здоров’я, відсутність профілактики, зростання недовіри населення до медицини та до влади. Тому депутат від імені своєї партії закликала скасувати медичну реформу, щоб не допустити її поширення по країні і «притягнути до відповідальності осіб, які на місцях написали та реалізували пілотний ганебний проект».
Запитайте у лікаря
Перелік охочих виступити з парламентської трибуни виявився більшим за можливості регламенту парламентських слухань. І це зрозуміло — наболіло багатьом. Та чомусь за сценарієм дебатів тих, «кому болить», виявилося значно менше, ніж тих, хто «знеболював». Зокрема, із 42 заявлених до виступу лише 13 осіб не були представниками органів влади. Таке от самообслуговування — самі ініціювали, самі втілили, самі ж себе і похвалили. Когось цікавило, що думають лікарі, пацієнти? Мабуть, їхня думка добре відома і чути її в парламенті не хотіли. Бо представники пацієнтських організацій взагалі не потрапили до лав виступаючих, а від імені мільйонної армії лікарів виступили лише Голова Профспілки працівників охорони здоров’я України Вікторія Коваль, президент Всеукраїнського Лікарського Товариства (ВУЛТ), голова Громадської Ради МОЗ України Олег Мусій, президент Закарпатської обласної громадської організації «Асоціація лікарів сімейної медицини» Іван Чопей. Їх зауваження і пропозиції стосувалися вдосконалення системи оплати праці медичних працівників, підвищення статусу лікаря, розв’язання кадрової проблеми в галузі, впровадження реального лікарського самоврядування. Здавалося б, речі загальновідомі, говорять про них не перший рік, але ж чому тоді виникає необхідність повторювати їх вкотре? Бо всує? Зокрема, І. Чопей зазначив, що успіхи у створенні клінік сімейної медицини затьмарює те, що практично 23% з них розміщено у старих, непристосованих приміщеннях. Понад 8 тисяч таких закладів не оснащені автомобілями, що зменшує доступність медичної допомоги. Необхідно провести загальнодержавне устаткування клінік сімейної медицини — наразі воно відбувається за рахунок органів місцевого самоврядування, а на місцях грошей немає. До того ж голова асоціації переконаний, що лише в інтернатурі можна підготувати справжнього сімейного лікаря, а не на кількамісячних курсах. У цілому ж, оцінюючи реформи, він зазначив: «Проблема в тому, що ніде в Європі реформи не проводило відомство, яке потребує реформування». Але чи змінили атмосферу парламентських слухань три голоси від мільйонної армії медиків, на які було відведено 15 хвилин кількагодинного заходу? 21 заявка на виступ взагалі залишилася поза бортом регламенту — одразу виникала підозра, що ці виступи могли б значно похитнути рівновагу дебатів під куполом Верховної Ради і зіпсувати «затверджений» імідж реформ.
Ніч на роздуми
Зрештою, ці парламентські слухання дебатами назвати важко. Так, були «лобові» зіткнення думок, бачень і висновків, але відчувалась і добре заброньована позиція тих, кого вони стосувалися — принаймні опоненти говорили не один з одним, а кожен на свою публіку. Були навіть демонстративні заклики з елементами шоу на зразок «наші вила — у ваші вілли» (виступ нардепа Олега Ляшка), але окрім образ і ображених вони не дали жодного результату. Конкретні пропозиції? Головуючий стверджував, що всі вони подані у письмовому вигляді, особливо від тих, хто за браком часу не встиг їх озвучити чи виступити взагалі, і будуть враховані в процесі напрацювання рішень, прийнятих за результатами парламентських слухань. Проект такого рішення, розданий у залі, присутні оцінили по-різному. Одні в кулуарах зауважили, що він є формальним, як і самі слухання, містить загальні висновки, а не конкретні заходи, що могли б змінити ситуацію на краще (чого вони й очікували). Інші переконані, що проект рішення — дороговказ для подальших дій. У будь-якому разі і парламентські слухання, і їх рішення — це інформація до роздумів для всіх. По-перше, чому парламентські слухання, які проводяться для того, щоб виявити і почути думку якомога ширшого кола громадян, пацієнтів, медиків і інших фахівців, змінюють свій формат а отже, і втрачають свою вагу? По-друге, навіщо витрачати час, щоб слухати самих себе, а не один одного? І по-третє — чи можливо досягнути точки дотику, рухаючись по паралельних лініях бачення реформ? Якщо відповіді на ці запитання не ляжуть в основу рішень парламенту стосовно подальшої долі охорони здоров’я населення України, навряд чи більшість цього населення доживе до обіцяного реформаторами світанку.
