Павло Сільковський: Для лікаря дуже важливо бути впевненим у собі

Цивілізована людина навряд чи уявляє своє існування без медицини. У будь-який критичний період життя ми розраховуємо на допомогу та порятунок від лікарів й отримуємо їх як належне. І водночас не стомлюємося нарікати на вітчизняну охорону здоров’я, киваючи на європейців та американців із їх надсучасним рівнем медицини. Але у світі є країни, цілком позбавлені медичного забезпечення. Лікар із Рівного Павло Сільковський свого часу мав можливість стажуватися та працювати і в США, і в Гаїті. Тож тепер може порівняти ці два різні світи з Україною і з упевненістю говорить: «Не завжди добре там, де нас немає». 

ВЗ Як ви потрапили до такої екзотичної країни?

Павло СІЛЬКОВСЬКИЙ, лікар-анестезіолог відділення анестезіології та інтенсивної терапії КЗ «Рівненська обласна дитяча лікарня» Рівненської обласної ради

А в 2010 році в Гаїті стався потужний землетрус, під час якого загинуло понад 300 тис. людей. У країні панувала розруха, розпочалася епідемія холери… Гостро постало питання надання медичної допомоги, лікарі були вкрай необхідні, і мою кандидатуру погодили.

ВЗ Ви знали, у яких умовах вам доведеться працювати?

— Пам’ятаю, коли летів до Гаїті, чомусь уявляв собі цю країну схожою на невелике українське село. Але те, що я побачив, жодним чином не можна порівняти з Україною. Гаїті — невелика острівна держава, одна з найбідніших країн у світі. Переважна більшість її мешканців — безграмотні люди, які не розуміють простих речей. Вони живуть у жахливих умовах, без елементарних зручностей, практично позбавлені медичного забезпечення. Проте, як не дивно, не мають жодного бажання щось змінювати. Гаїтяни просто існують без будь-яких перспектив і цілей, і причина цього — навіть не в матеріальній бідності, а в якійсь просто-таки спадковій інертності.

З нашою мобільною клінікою ми часто переїздили з місця на місце, щоб надати медичну допомогу якомога більшій кількості людей. Розташовувалися на базі лікарень або шкіл і напружено працювали з ранку до вечора, приймаючи щодня до 150 пацієнтів. Та, мабуть, якби нам не треба було спати і відпочивати (вихідний день ми мали тільки в неділю), то приймали б хворих без упину, бо потік місцевих мешканців до нас не припинявся. Багато з них, можливо, жодного разу в житті не були в лікаря, багато приходили просто з цікавості, без особливої потреби. Тож ми мусили запровадити певне відсіювання (хоча б візуально виз­начаючи, чи справді необхідна цій людині наша допомога) і видавали талони на прийом, щоб якось його організувати і лімітувати.

Гаїтяни по 3-4 години вистоювали в чергах, очікуючи на лікарську консультацію. Вели себе спокійно і терпляче, бо знали: така нагода їм може більше й не випасти. До того ж, ми надавали медичну допомогу безплатно, а в Гаїті без грошей хворого ніхто лікувати не буде.

ВЗ А як у цій країні взагалі організовано систему охорони здоров’я?

— Скажу одразу, що державної безплатної медицини в Гаїті немає. Майже всі лікувальні заклади — приватні, і більшість із них — доволі примітивні. У них лікар може лише прослухати пацієнта за допомогою стетоскопа, і все! Жодних лабораторних аналізів чи рентгенобстежень там не проводять. Проте в деяких лікарнях є облаштовані операційні зали, певне медичне обладнання, отримане як гуманітарна допомога, але воно простоює без діла, бо вий­шло з ладу, а запчастин до нього немає або ж лікарі просто не знають, як на ньому працювати. На всю країну лише в одній-двох лікарнях медики можуть якось допомогти хворим. Проте дістатися до цих лікувальних закладів, утім, як і до інших, проблематично, бо доріг у Гаїті немає. Найпоширенішим транспортним засобом там є віслюки, тож до лікарні треба їхати кілька днів.

Якось на наших очах сталася ДТП, у якій розбився мотоцикліст. Він помер на місці від травм, тому що служби швидкої допомоги в місті немає. І це — у столиці!

Узагалі, для гаїтян чимало хвороб, із якими легко справляються в усьому світі, є критичними. Наприклад, смертельним для них є апендицит. Виживе тільки той, хто встигне доїхати до лікарні і має гроші, бо оперативне втручання для місцевих жителів — справжня розкіш. А задарма пацієнта ніхто не прийме. Така сама ситуація із цукровим діабетом. Тамтешні пацієнти не мають можливості контролювати рівень глюкози в крові, вводити інсулін, бо його в них прос­то немає. Тож ця хвороба для них також вирок. Жахлива ситуація зі стоматологією. Коли гаїтяни посміхаються, стає страшно: у роті повно чорних зубів і пеньків, бо лікар-стоматолог для них недоступний.

До нашої мобільної клініки приходили пацієнти із задавненими патологіями, про деякі з яких я знав лише теоретично. Були серед них і такі, кому ми не могли допомогти. Їм ми, звісно, рекомендували звернутися в лікарню. Хоча, думаю, більшість із них навряд чи нас послухали. Принаймні, ми давали їм хоча б інформацію. Особливо шкода було дітей, яким терміново пот­рібна була госпіталізація. Деяких із них мої колеги-американці самі відвозили в лікарню й оплачували оперативне лікування.

ВЗ Тобто для гаїтян медична допомога — це недосяжна розкіш?

— Саме так. І через те, що медичні послуги дуже дорогі й не по кишені більшості гаїтян, вони не поспішають звертатися до лікарів та зай­маються самолікуванням. Ліки в них, як і в Україні, продаються на кожному кроці, а фармацевти охоче рекомендують медичні препарати. До того ж, у Гаїті поширена релігія вуду, її жреці також лікують людей, але і їх послуги коштують недешево.

Професійний рівень гаїтянських лікарів досить низький, і підвищувати його вони не бачать сенсу. Це їм просто не потрібно — вони й так знають, що отримають свої гроші, причому немалі, адже пацієнтів у них не бракує. Тутешні лікарі щомісяця заробляють близько 2 тис. дол., тож є багатими людьми. Але це ще не все: гаїтяни ставляться до них як до богів, хоча ті особливої відповідальності перед пацієнтами не відчувають.

Професія лікаря в Гаїті — привілей заможних людей, які можуть дозволити собі навчання за кордоном. Вони здобувають медичну освіту на Кубі чи в Домінікані, а щоб розпочати практикувати, їм потрібен лише кабінет.

ВЗ В Україні ви працюєте дитячим лікарем-анестезіологом. А в Гаїті ви теж займалися лікуванням дітей?

— У Гаїті я спробував робити те, чого ніколи не робив в Україні, — сам знеболював і виконував нескладні оперативні втручання, накладав шви, видаляв зуби. Навчився розрізняти різні шкірні захворювання, навіть такі, з якими ніколи раніше не стикався, а лише колись читав про них у підручниках.

У нашій команді були лікарі багатьох спеціальностей, але ми розділялися на кілька груп і їхали в різні регіони, щоб охопити медичною допомогою якомога більше людей. Тож доводилося виконувати найрізноманітнішу роботу. Спочатку я не знав, наприклад, як видалити хворий зуб, як його знеболити. Але поспостерігав за роботою стоматолога і далі вже працював сам. Так само й зі схемами лікування інших захворювань — завжди можна було проконсультуватися і повчитися в колег, котрі працювали зі мною в одній команді.

Зате тепер я певний: не розгублюся і зможу впоратися з будь-якою екстремальною ситуацією. А для лікаря дуже важливо — бути впевненим у собі. У складних випадках відчуваю, що міцно «стою на ногах», і це — на користь моєму авторитету в очах як колег, так і пацієнтів.

ВЗ Знаю, що в Гаїті ви вже побували чотири рази. Що спонукає вас повертатися знову в цю країну? І що загалом дають вам такі поїздки?

— Я знову отримав запрошення на чергову поїздку в цьому році і, швидше за все, прийму його. Справді, нічого нового в Гаїті вже не побачу. Але мені приємно знову зустрітися з колегами, із якими там працюю: у нас сформувалася чудова команда. У професійному плані живе спілкування, нові знайомства, дружні контакти дуже багато важать. Згодом це може стати мені у великій пригоді. Наприклад, маючи друзів у клініці США, простіше домовитися про стажування там, а ще — це хороша можливість консультуватися, обмінюватися досвідом.

До речі, мої українські колеги не вірять, що я працюю в Гаїті безкош­товно. І певною мірою вони мають рацію. Бо хоч я й не заробляю там грошей, як і, до слова, не вкладаю власних коштів у поїздку (у цьому мені допомагають друзі-доброчинці), але отримую немало: кожна зроблена доб­ра справа матеріалізується. Зростає моя репутація, пацієнти просяться на приватний прийом. Ось це і є безпосереднім результатом моїх поїздок.

З іншого боку, Гаїті — країна цілковитого хаосу. Кожного разу, перебуваючи там, я вкотре жахаюсь тим умовам, у яких живуть гаїтяни. Та водночас навчився цінувати те, що маю. Завжди думав, що Україна — бідна держава третього світу. Тепер знаю: це далеко не так — ми живемо в чудовій країні. Так, українці часто нарікають на вітчизняну медицину. Але в нас хворого госпіталізують у чисту палату зі світлом (до слова, у Гаїті електрика є тільки в столиці) і надають медичну допомогу. У нас в лікарнях є лабораторії, діагностичне та лікувальне обладнання, маніпуляційні, фахівці. І хай наша система охорони здоров’я не така розвинена, як у США, але вона й не така занепала, як у Гаїті, де люди позбавлені елементарного.

ВЗ Після Гаїті, зрозуміло, наша країна виглядає значно кращою. Але ж вам доводиться повертатися додому і зі Сполучених Штатів. Як почуваєтесь тоді?

— Якщо чесно, то після першої поїздки у США настрій був пригнічений. Думав, там такий високий рівень розвитку медичної галузі, а тут — потріскана плитка й полущена фарба… Загалом звертав увагу навіть на те, чого раніше не помічав, а потім воно почало дуже заважати. Та згодом прийшло усвідомлення, що за гарною американською «обгорткою» теж не все ідеально і там теж є багато проблем. Хоча, правду кажучи, їх система охорони здоров’я все ж подобається мені більше, ніж українська.

Так, на охорону здоров’я у США виділяють величезні гроші. Клініки мають найсучасніше медичне обладнання і забезпечення. Для прикладу, лікар-анестезіолог там заробляє до 300 тис. дол. за рік (тобто приблизно 1 тис. дол. за робочий день!). Але ціни на медичну допомогу дуже завищені. І якщо американець не має страховки, то лікування обійдеться йому в копієчку. Медицина в США — це бізнес, і люди там бояться зах­воріти значно більше, ніж українці: сьогодні відпочинок за кордоном можуть дозволити собі чимало наших співвітчизників. Але й оперативне втручання в Україні не коштуватиме дорожче, а отже, є доступним. А тим часом, для американця середнього класу, який добре заробляє, має автомобіль і будинок, але не має медичної страховки, плата за оперативне втручання — непідйомна сума. Потрапивши в лікарню з банальним апендицитом, він залізе в борги щонайменше на 5 років. У нас же люди середнього достатку і прооперуються, і пролікуються. Можливо, десь позичать, підзароблять, але знайдуть кошти, і для них це не буде так обтяжливо, як для американців. Звісно, що й у нас медичні послуги коштують чимало. Але в порівнянні все виглядає інакше: в Україні медична допомога не така вже й дорога.

ВЗ Виходить, що і в Гаїті, і в США меди­цина є привілеєм заможних людей. Вам не здається, що в Україні вона пос­тупово теж стає такою?

— У Гаїті насправді для більшості населення медична допомога є розкішшю. А ось у США вона стає привілеєм для багатих за умови відсутності страхового полісу. Україна зараз десь посередині між цими двома країнами. Але я вважаю, що перс­пективи в нас дуже добрі. Якби в нашій державі запрацювала страхова медицина, вона не вирішила б усіх проблем, але багато з них зникло б. І я переконаний, що виграли б від того і пацієнти, і медики.

Наприклад, у США всім працюючим людям пропонують придбати соціальний пакет страхування. Він покриває лікування в певних межах, але його вистачає лише на поширені захворювання. При цьому там є багато страхових програм, які передбачають або не передбачають компенсації стоматологічних послуг, операцій з трансплантації, лікування з приводу онкологічної патології тощо. Можна обирати ту, яка подобається, і жити собі спокійно зі страховкою. Водночас страхова медицина дисциплінуватиме й нас, медичних працівників, адже наша зарплата залежатиме від обсягу наданої допомоги. І ми змушені будемо завойовувати своїх пацієнтів та дбати про свою репутацію. Бо хворі зможуть, як у супермаркеті, купувати медичну послугу зі своїми страховими полісами й обирати фахівців, що їм подобаються. Виходить: права пацієнта розширюються, а разом із ними збільшується і наше бажання працювати.

Загалом, на мою думку, наша проблема в тому, що ми зруйнували систему охорони здоров’я, яку мали раніше, а нового натомість нічого не створили. Сьогодні на медичній ниві ми маємо хороший «будівельний майданчик» і якісний «будматеріал», якому поки що бракує господаря, котрий склав би належно ті всі «цеглинки» докупи. Так, у нас є грамотні спеціалісти, обладнання, лікувальна база. І нехай наші лікарні не ідеальні, але медична допомога надається хворим на прис­тойному рівні. Тож ми маємо берегти свої надбання і вдосконалювати нашу медичну галузь, аби лікування не стало недоступною розкішшю для українців.

Розмовляла Дана РОМАНЮК, спеціально для «ВЗ»