Більшість лікарів, які пройшли бойове хрещення в зоні АТО, упевнені: систему військової медицини України потрібно змінювати відповідно до стандартів НАТО. При цьому, наголошують вони, не варто забувати про українські реалії.
Починали мобілізацію з нуля
Віталій ТУРПІТЬКО, завідувач Микільської амбулаторії загальної практики-сімейної медицини Полтавської області, старший лейтенант медичної служби запасуЗа таких обставин неможливо було організувати повноцінне проходження призовниками медкомісій. До того ж, згідно із наказом Міноборони №408 перелік обмежень за станом здоров’я виявився невиправдано великим. Виходило, що, фактично, і призивати нікого… Було важко, але ми все ж сформували Полтавський батальйон територіальної оборони, мобілізували військовозобов’язаних і в інші військові формування. Пропрацювавши в облвійськкоматі певний час, я знову почав клопотати про відправлення мене в зону АТО. Так, на початку серпня 2014 року потрапив у 3-й батальйон 72-ї механізованої бригади начальником медпункту.
Досвіду набували в бою
У складі медпункту крім мене — фельдшер, два санітари, водій-санітар та… старенький УАЗик. Із першою невдачею зіткнулися, коли після виїзду з Мелітополя він вийшов з ладу. Поремонтували, рушили далі, а вже за 20 км від кордону із Донецькою областю УАЗик зовсім «накрився»… Що поробиш — в армію відправляли старі автомобілі, на надійність яких розраховувати не доводилося. І далі 3-4 доби до фронту ми пересувалися на броньованих машинах.
Взагалі транспорт — це болюча тема для військових медиків. УАЗи — уразливі автомобілі, бо їх легко «прошити» з автомата чи кулемета, хоча вони й мають високу прохідність. Уже пізніше ми отримали відремонтований санітарний УАЗ із позивним «Багіра» від білоцерківських волонтерів й «Фольксваген Т5». Таким чином питання транспорту було знято з порядку денного.
А попереду нас чекали перші бої та перші втрати. Згадую село Петрівське на Донеччині. Противник безперервно атакував. Довелося відступати на 5-7 км. Серед наших — багато поранених. В основному, це уламкові ушкодження, кульові поранення. Завдання медиків на передовій — надати першу допомогу: спинити кровотечу, вколоти знеболювальний засіб, вивезти пораненого до госпітальної бази.
У ті перші місяці війни найбільшим недоліком була відсутність повного контакту з командуванням, тому часто поставало питання, куди везти поранених. Доправляли їх до найближчої ЦРЛ — у місті Волноваха. Там стояла наша медико-санітарна рота, працювали вінницькі й білоцерківські лікарі, які надавали кваліфіковану медичну допомогу, а в складних ситуаціях переправляли тяжкопоранених у госпіталь, розташований у Куйбишевому, а далі — у Дніпропетровський або Харківський військовий госпіталь.
Небезпека чатувала на кожному кроці
Бійці батальйону в умовах бойових дій жили не в наметах, які ставали мішенню для противника, а в бліндажах. Самі й облаштовували їх. Як тільки прибували на місце, окопувалися: рили ямку, потім окоп, з окопу облаштовували бруствер, з бруствера — бліндаж. Дерева для його будівництва вирубували в посадках. Зберігали в бліндажах усе, починаючи від зброї й закінчуючи продуктами. Згодом пристосовувалися до місцевості, вибудовували лінію оборони, і втрат ставало менше.
Найнебезпечніше для військових — рухатися колоною. При мінометному обстрілі це — гарантовані поранення та жертви. Тому цього уникали. Під Петрівським на наш батальйон одного разу рушило одразу 5 ворожих танків. Але бійці добре попрацювали: три танки підбили, решта повернула назад, й небезпека оточення минула. Важко сказати, через скільки боїв ми пройшли, але більше восьми поранених в одному бою не було.
У перші місяці війни про натівські стандарти надання медичної допомоги ми не знали, тож я діяв за принципами радянської медицини: обирав зі складу взводу санітарів, навчав їх, роздавав джгути їм та всім бійцям, а також знеболювальні препарати — став у пригоді досвід роботи на станції швидкої допомоги, де діяти треба було професійно й оперативно.
Це допомагало і в бойових ситуаціях. Пригадую, як у Старобешевому, де ми тоді перебували, зненацька на нас вибіг сепаратист, озброєний вогнеметом і РПГ, а в руках — граната. Майор зі штабу, що тоді теж там опинився, швидко скрутив його, а я, навіть не усвідомлюючи, вирвав з його руки гранату й жбурнув її в окоп. Добре, що вона була із чекою, — не вибухнула… А нашому командуванню від полоненого дістався подарунок — рація, завдяки якій змогли контролювати ефір сепаратистів.
Сепаратисти знаходилися неподалік і діяли агресивно. Уранці — обстріли, частіше з мінометів, локальні наступальні дії — то з одного флангу, то з іншого. Але наша артилерія вже «набила руку», і її вогонь знищував позиції ворога. Були й непередбачувані моменти, які на фронті виникають досить часто і завжди залишають гіркий слід у душі. Пам’ятаю, як десяток українських бійців на УРАЛі поїхали в сільський магазин у районі Петрівського. Що з ними сталося, досі не відомо. У тих місцях активно діяли диверсійні групи ворога, можливо, це на їх совісті життя наших хлопців. Така сама доля, мабуть, спіткала й бійців протитанкового взводу, що безслідно зник.
«Чорні» дні нашого бойового шляху
Наприкінці серпня 2014 року ми отримали завдання супроводжувати колону «вантажу-200» — полеглих у Іловайському котлі героїв. Причина трагічної загибелі кількох тисяч українських патріотів й досі залишається таємницею. Так само невідомо, хто з вищого командування винен у тому, що вчасно не була проведена передислокація військ, не надійшла допомога, «мирний» коридор Путіна виявився засідкою, а бійці, зброя і боєприпаси яких були складені для евакуації, опинилися беззахисними й стали мішенню для озброєних «Градами» і мінометами регулярних російських армійських частин. Сподіваюся, історія ще скаже своє слово, але загиблих уже не повернути.
Серце розривалося від болю, несправедливості, відчаю, коли ми супроводжували КАМАЗи із цим страшним вантажем. Можливо, і ми самі вціліли тільки тому, що сепаратисти хотіли показати «картинку» про свою «гуманність» російському телебаченню: дивіться, мовляв, «зелений коридор» діє. Але насправді то був коридор смерті…
Ще одним «чорним» днем для батальйону стала втрата наших кращих бійців, із яких уціліли після бойового розвідувального завдання тільки двоє. Один із них, командир із позивним «Іванич», більше 7 кілометрів ніс на собі пораненого товариша. Уже на нашій території постраждалому була надана кваліфікована медична допомога. Скажу відверто: багато моїх побратимів не довіряли вищому командуванню й мали рацію. Є чимало прикладів, коли маршрути переміщень військових підрозділів, задані згори, виявлялися фатальними. А наші комбати — і перший, і останній, із позивним «79-й», — демонстрували дива винахідливості, мужності, тактичної інтуїції. Вони самі розробляли шляхи переміщень, а не керувалися вказівками штабних генералів. Може, тому ми й діставалися неушкодженими до кінцевого пункту…
Про бездарність дій вищого командування в першій рік війни свідчить хоча б такий факт. Якось нам було поставлено завдання висунутися в бік Старобешевого й захопити два мости, начебто для забезпечення відходу українських військ з Іловайського котла. На 5 танках і 10 БМП рушили виконувати військове завдання. Знову ж таки за маршрутом винахідливого комбата, який вів нас до мети своїми стежками. Мости захоплені, Старобешеве — наше. Цікаво: коли ми входили в селище, сепаратисти, які знаходилися поблизу, махали нам руками — прийняли за своїх…
Завдання ми виконали, і яким же було розчарування, коли до нас прибули два штабні полковники й повідомили, що, мовляв, ці об’єкти (мости) нам уже не потрібні, бо з противником укладено перемир’я… Отакої! А пізніше ми дізналися, що під час виконання такого самого завдання повністю була знищена рота 92-ї бригади… Історія теж коли-небудь проллє світло й на цю непоправну втрату, й на те, хто у ній винен.
Перебудова вкрай потрібна, але з урахуванням наших умов
Уже після ротації, у 2015 році, я як лікар пройшов навчання основам військової медицини за натівськими стандартами. Це була дуже корисна підготовка. Вважаю: такі знання потрібні кожному військовозобов’язаному медику й парамедику. Уже сьогодні ці правила впроваджуються у військову вітчизняну медицину, але слід робити це не сліпо, а з урахуванням наших умов. Так, наприклад, слід зважати на те, що в нас досі не задіяні санітарні вертольоти, як у НАТО, поранених доправляють санітарними машинами, а це набагато довше.
За стандартами НАТО потрібно перебудовувати й усю армію, у тому числі і її командний склад. Віджили себе генерали радянських часів, стиль і методи їх роботи, до того ж, їх кількість невиправдано велика. Сьогодні треба готувати кадри керівництва, у тому числі й медичного, з молодих, обкатаних в АТО офіцерів. Вони, за прикладом натівських генералів, будуть не «паркетними» та кабінетними, а бойовими і вмітимуть вирішувати завдання стратегії й тактики в окопах на передовій.
Шкода, що ми багато втратили за останні десятиріччя в плані формування боєздатності армії і військової медицини. Але ситуація потроху змінюється на краще. На мою думку, важливо відновити заняття з початкової військової підготовки в школах України. У себе в Полтавському районі ми створили такий кабінет для старшокласників на базі Терешківської загальноосвітньої школи, де учні набувають також знань з медичної тактики. Проводимо тренінги в клубі «Воїн», працює літній табір з військової підготовки старшокласників Полтавського району, де навчають надавати першу медичну допомогу.
Я вірю, що Україна матиме в майбутньому сильну й боєздатну армію та військову медицину високого рівня. Переконаний: наш досвід не виявиться марним і допоможе досягнути цієї мети, а наші поразки й прорахунки стануть уроками для майбутніх поколінь.
Записав Андрій КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ», м. Полтава
