Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) у бійців, які перебували в зоні АТО, надзвичайно ускладнюється їх соціальною незахищеністю. Світова практика має напрацьовані протоколи лікування цього захворювання, проте такий досвід не можна сліпо скопіювати та застосувати в реаліях нашої країни. Тому українські фахівці шукають нові підходи і впроваджують їх у практику. Про особливості ПТСР в умовах нинішньої війни в Україні, критерії діагностики, методи й техніки надання психологічної допомоги особам, які перебували в надзвичайних ситуаціях, «ВЗ» розповідає головний лікар Львівської обласної державної клінічної психіатричної лікарні Олександр Фільц.
ВЗ Як давно у світі почали визначати ПТСР?
Олександр Фільц, президент Української спілки психотерапевтів, екс-президент Європейської асоціації психотерапевтів, доктор медичних наук, професор кафедри психіатрії та психотерапії факультету післядипломної освіти ЛНМУ ім. Данила Галицького, головний лікар Львівської обласної державної клінічної психіатричної лікарніВЗ Що відбувається з психікою людини в цей час, і як діагностувати ПТСР?
— Як я уже говорив, ПТСР виникає внаслідок надмірного стресу, коли індивідуальні ресурси людини, зокрема її захисні психологічні механізми, не можуть «дати собі раду», тобто добре «опрацювати» свій стан, через що розвиваються симптоми тривоги, неспокою, порушення сну, апатії до буденних подій, так звані флешбеки, коли раптово оживає згадка про травматичну подію. Діагностика ПТСР стандартна для всіх ситуацій, пов’язаних із переживанням сильного стресу, що характеризуються глибокою депресією, розладами сну (із пробудженням і раптовими спалахами спогадів), тілесними переживаннями, які люди відчували під час психічної травми. Тому встановити діагноз нескладно.
За усередненими даними при звичайних катастрофах і насильстві ПТСР переважно трапляється в жінок: приблизно у 13-18%. А військові події спричинюють ПТСР частіше у чоловіків, ніж у жінок: 30% і 26% відповідно. Це означає, що решта 66-70% навіть при масивних травмах не страждають від такого розладу і самостійно справляються з подібними переживаннями. ПТСР спостерігається в людей зі специфічною психічною «крихкістю» — або дуже чутливих до травм, або тих, у кого трохи зменшений життєвий ресурс. Крім того, американці, які зараз проводять багато біологічних досліджень, говорять про генетичні фактори, які можуть бути «маркером» схильності до ПТСР. Зокрема йдеться про специфічну структуру геному людини, де паралельні хромосоми забезпечують різне зчитування одного й того самого геному. Для таких людей, крім цього, характерні особливості гормонального реагування — їх гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникова вісь, яка відповідає за стійкість організму до стресу, також є розрегульованою. Якщо говорити простіше, у них виділяється надто багато нерегульованого адреналіну, і він адекватно не засвоюється. Подію, яка спричинила ПТСР, пам’ять мусить витісняти зі свідомості, й відповідає за це гіпоталамус.
Щоправда, коли ми говоримо про цю проблему, то маємо на увазі не більше ніж статистичні дані. Тобто багато людей з такими біологічними особливостями, якщо і мають вказані ознаки, не обов’язково стануть потенційними хворими, хоча ймовірність виникнення захворювання дуже висока. На жаль, методи виявлення маркерів поки що занадто вартісні, щоб застосовувати їх масово.
ВЗ Які особливості реагування бійців на нинішній військовий конфлікт?
— Події у В’єтнамі, Афганістані й Іраку мали різні соціальні конотації, відмінні від тих, які спостерігаємо в Україні. До жорсткостей війни, яка триває на Сході України, додаються ще й переживання з приводу того, що бійці часто не мають достатньо зброї, обмундирування та харчування. Тобто виникає почуття незахищеності, що створює специфіку «нашого» ПТСР. Найбільше психологічне значення мають перенесена жорстокість разом із почуттям несправедливого ставлення до себе — воїни не відчувають надійного тилу.
У світі катамнестичні результати ПТСР (через два, п’ять, десять років після лікування) найкраще пораховані для американських вояків.
І там тенденції такі: зі збільшенням періоду після травми збільшується кількість випадків хронічного ПТСР, ймовірність девіантної поведінки (відхилення від загальних соціальних правил) і з різних причин зростає частота суїцидів — через депресії, неможливість адаптуватися до життя тощо. Які будуть віддалені наслідки у нас — ще не відомо. Але почуття пережитої соціальної несправедливості однозначно негативно впливатиме на катамнестичні результати.
ВЗ Хто надає спеціалізовану психіатричну допомогу бійцям Західного округу України, мобілізованим і направленим для участі в АТО?
— Центральний військовий клінічний госпіталь Західного оперативного командування не має психіатричного відділення, свого часу воно було ліквідоване. Із серпня минулого року бійці лікувалися в обласній психіатричній лікарні, розрахованій на 1450 ліжок. За цей час тут отримали медичну допомогу понад 260 воїнів, і з них приблизно 90% — пацієнти з ПТСР. Така сама ситуація спостерігається хіба що в Чернівцях, в усіх інших областях ці хворі перебувають на лікуванні у звичайних відділеннях військового госпіталю.
З точки зору соціальної підтримки, зважаючи на загальносвітовий і український досвід, у госпіталі бійцям було б краще, адже морально важко почуватися пацієнтом психіатричної лікарні. Тому зараз організовуємо психіатричне відділення в госпіталі.
ВЗ Які методи лікування використовуєте?
— На початку військового конфлікту національна методика лікування ПТРС була більше спрямована на медикаментозну й поведінкову терапію. Методи лікування ПТСР полягали в роботі зі швидкою гострою травмою, а також у медикаментозній терапії із застосуванням заспокійливих, протитривожних засобів: антидепресантів, транквілізаторів, загальнозміцнювальних препаратів.
Коли до нас почали надходити перші хворі, національні протоколи ще не були розроблені, стандартні методи лікування не підходили, і ми усвідомили: щоб надати ефективну допомогу пацієнтам з ПТСР, потрібно правильно зрозуміти структуру їх переживань, що, зокрема, ускладнюються соціальною незахищеністю. Звісно, допомога європейських, ізраїльських і американських колег була дуже корисною, але їх досвід не в усіх випадках можна було перенести на нашу ситуацію. Тому ми вирішили розробити власну концепцію лікування, акцент у якій зробили на так звані підтримувальні умови, аби забезпечити захищеність воїнів, а також на специфічний супровід, спрямований на віддалені результати.
У лікарні ми мали створити такі умови, щоб адаптувати вчорашніх бійців до іншого, не військового життя, після цього вони легше звикають до мирного життя в умовах родини. Це, до речі, стосується й переміщених осіб, яким також потрібен час, щоб адаптуватися в дещо іншій культурі, ментальності іншої частини держави.
Насамперед ми забезпечили безкоштовне лікування: кошти виділила адміністрація закладу, також залучили спонсорів. Надаємо посилене харчування, створили комфортні умови перебування і структурованого проведення часу. До цього додали групову психотерапію — підтримувальні групи по 10-12 осіб, а раз на тиждень збираємо велику групу з усіх відділень, у якій воїни можуть ділитися власними емоціями і спілкуватися між собою. Тут вони мінімально говорять про спогади, більше — про нинішні переживання й перспективи. Таке спілкування, плюс активне використання часу (організовуємо для них концерти, поїздки до монастирів тощо), плюс раціональне харчування ми назвали перехідним простором від війни до миру. Впевнений, це допоможе хоча б частково адаптувати учорашніх бійців до мирного, повноцінного, активного життя.
Людмила СТРАЖНИК, власкор «ВЗ», Західний регіон
