Хірургія — спеціальність особлива. Тут найбільше як «геніїв» медицини, так і тих, кого, на жаль, та сама хірургія понівечила. Відомий німецький хірург професор Петер Маркус вважає, що цей фах не терпить слабаків та ледарів, і розповідає про власний шлях від студента-мрійника до керівника хірургічного відділення.
ВЗ Для початку запитаю, чим університетська лікарня відрізняється від звичайної?
Петер МАРКУС, професор, директор Клініки загальної, вісцеральної і травматологічної хірургії, директор з медичної частини Академічної лікарні «Елізабет-Кранкенхаус» Університету Дюйсбург-Ессен Щодо статусу «університетська», то він передбачає найтісніші зв’язки між лікарнею й університетом. Останнє слово завжди за ним. У його юрисдикції визначення всіх основних напрямків роботи і призначення керівників відділень лікарні. Тобто, хоча працюю я в лікарні, підкоряюся університету. Усі випускники вишу мусять пройти річну практику в цій лікарні, а всі практикуючі лікарі зобов’язані відчитати в університеті певні лекційні години. Я, окрім цього, завжди приймаю державний іспит з хірургії.
ВЗ Тобто є певна обов’язкова кількість годин, упродовж яких ви маєте викладати?
— Так, але це не завжди означає, що я мушу кидати пацієнтів і їхати до університету. У клініці є лекційна аудиторія, де професура навчає студентів. Абсолютно всі фахівці, які мають такий ступінь, зобов’язані брати активну участь у навчальному процесі. Але іноді ситуація таки ускладнюється: наприклад, лікар є професором іншого університету, навіть іншої федеральної землі. Тоді він мусить їздити на лекції в інше місто. Скажімо, моя колега — керівник відділення внутрішніх хвороб — щотижня їздить з Ессена до Кельна.
ВЗ Які операції проводять у вашому відділенні?
— Ми виконуємо весь можливий спектр хірургічних втручань, у тому числі «велику» хірургію пухлин і операції на підшлунковій залозі, чого уникає більшість клінік. У штаті нашого відділення окрім мене 5 старших хірургів і 10 лікарів-асистентів.
ВЗ Ні для кого не секрет, що хірургія — найважча спеціальність, і для неї характерне професійне та фізичне вигорання. Чи складно бути хірургом у Німеччині?
— Коли я тільки починав оперувати, мусив працювати по 80 годин на тиждень. Але відтоді відбулися деякі зміни: тепер норма хірурга — 40 годин на тиждень, проте за окремим дозволом лікарі-асистенти працюють до 54 годин на тиждень, а старші хірурги — інколи й більше. Така реформа зі зменшення робочого часу хірурга в Європі відбулася якраз через ті фактори, що ви перерахували. Хірурги просто падали з ніг і зверталися з позовами до суду. Ніхто не хотів обирати цю жахливу спеціалізацію, адже окрім відповідного психологічного налаштування ти мусив мати ще й відмінну фізичну форму, щоб упродовж кількох годин вистояти біля операційного столу майже не рухаючись. Сьогодні хірургам стало набагато легше, і від цього виграли всі, адже якість хірургічної допомоги значно зросла. Проте фахівців все одно не вистачає: щороку все гостріше відчувається їх дефіцит. Німці неохоче йдуть у медицину, тому в нашому відділенні працюють лікарі з Греції, Сирії, України та інших держав. Такий інтернаціональний колектив створює додаткові проблеми, але іншого виходу ми не бачимо. Як шеф відділення дуже тішуся, коли до мене приїжджає працювати гарний фахівець — вправні руки завжди потрібні.
ВЗ Але, мабуть, рівень підготовки цих фахівців різний?
— Так, звичайно. І річ швидше у специфіці підготовки спеціаліста. Але для хірурга не це найважливіше. Мені як керівникові потрібно, щоб фахівець володів німецькою, починаючи з рівня В2, котрий дає змогу спілкуватися. Далі я дивлюся на особисті якості: у моєму розумінні хірург — дуже шляхетна й інтелігентна людина. Якщо іноземний фахівець має мотивацію і бажання тут працювати, він дуже швидко опанує мову. Щодо практичних навичок, то вони в усіх різні. Скажу відверто, більшість хірургів, які приїздять працювати в Німеччину, теоретики. Є країни, де медична освіта надзвичайно низького рівня, випускники їх вишів не знають навіть анатомії. Наприклад, моя дочка здобуває освіту лікаря у Ризі, і там… немає «анатомічного театру». Але мене це не бентежить: усього можна навчитися, коли людина має бажання.
ВЗ Чому ви обрали хірургію, якщо раніше було так важко працювати за фахом?
— Мій батько був хірургом. Хоча він дуже рано помер, і я його зовсім не пам’ятаю, завжди мріяв робити найскладніше — те, що потребує особливих навичок. Тому терапія мене не вдовольнила б. Але й шлях до операційного столу — довгий і тернистий. Після закінчення університету я поїхав на три роки до США, де займався науковими дослідженнями. Повернувшись на батьківщину (у Дюссельдорф), здобував спеціалізацію хірурга впродовж 4 років. Після цього продовжив навчатися й почав практикувати в Геттінгені, де став старшим лікарем, але паралельно займався наукою і захистив дисертацію. На це пішло іще 10 років. І тільки після цього я очолив клініку в Ессені. В інших спеціалізаціях так званої медичної мети можна досягнути набагато швидше, ніж у хірургії. А в нашій галузі 15 років йде тільки на «розкачку».
ВЗ Чи пам’ятаєте ви свою першу самостійну операцію?
— Найчастіше новачкам довіряють самостійно видалити апендикс. І ця елементарна операція стає індикатором того, чи має людина потенціал хірурга. Інколи саме після першої апендектомії хірургічна кар’єра закінчується, так і не розпочавшись. Але мені пощастило — я впорався і пішов далі.
ВЗ Яке хірургічне втручання ви вважаєте найскладнішим?
— Є два види «особливих» операцій: на підшлунковій залозі та стравоході. Саме вони дають максимальну летальність — це своєрідне кладовище хірурга. Більше того, вони є найтривалішими хірургічними втручаннями з найбільшою кількістю післяопераційних ускладнень. У нашій лікарні такі операції роблять лише двоє лікарів: мій заступник та я.
ВЗ Чи є певний операційний мінімум, який хірург має виконувати за рік?
— Такого немає. Є лише мінімум, без якого ти не можеш подати заявку на присвоєння звання лікаря-спеціаліста: щоб отримати сертифікат, слід виконувати не менше 10 операцій на рік. А коли ти склав іспит й отримав кваліфікацію, твоїх операцій ніхто не рахує. Інше питання, що мусить бути «критична маса» випадків, яка дасть фахівцю змогу стати експертом у своїй справі або перейти до складніших, віртуозніших втручань. Окрім цього, кожен хірург у Німеччині мусить витрачати 50 годин на рік на підвищення кваліфікації: це участь у конгресах, вивчення літератури, проходження практичних курсів.
ВЗ Але, мабуть, у вас як у керівника хірургічного відділення є власна думка: скільки має оперувати початківець, щоб стати вправним хірургом?
— У мене геть навіжені підлеглі — їх неможливо вигнати з операційної! Вони ладні практикувати цілодобово, і мені як керівникові це подобається й не подобається одночасно. Але хірург у нашій країні витрачає купу часу й на іншу роботу: працює у відділенні, заповнює картки, виписки та величезну кількість медичної документації тощо… На жаль, це мусить робити кожен, і ми не можемо, скажімо, посадити за стіл когось одного й дати завдання впоратися з усією паперовою роботою. Мені як керівникові доводиться працювати з паперами найбільше. Половину робочого часу я проводжу не за операційним, а за письмовим столом. Думаю, це не завдання лікаря, і маю надію, що рано чи пізно система зміниться. Свого часу я оперував найбільше і тепер мушу забезпечувати всі умови, щоб мої хірурги могли спокійно робити те саме.
ВЗ А що входить у функції медичного директора?
— Окрім тієї паперової роботи, про яку я вже вам розповів, мені доводиться зустрічатися з медичними директорами інших лікарень й обговорювати різноманітні робочі питання. Я займаюся кадрами та веду звітну документацію. Щороку мене і моїх фахівців ретельно перевіряє відділ з менеджменту якості.
ВЗ Повернуся до специфіки хірургічного фаху: за статистикою саме хірурги схильні до залежностей, наприклад, алкогольної, знову ж таки через важкість роботи і високу відповідальність. Чи типова така ситуація для Німеччини?
— Це дуже цікаве питання і важливий аспект роботи хірурга. Навантаження як психоемоційне, так і фізичне у хірургів колосальне. Звичайно, слабші «вигорають», але, на відміну від інших країн, алкоголь серед німецьких лікарів не в пошані. Якби хірург «розслаблявся» так у стінах лікарні, то за подібні «коники» його одразу б звільнили та позбавили ліцензії. Але я чую такі історії, коли відвідую міжнародні конгреси, а отже, проблема дійсно існує. Згоден: тиск на хірурга надто сильний, але слабким людям не місце в нашій спеціальності. Думаю, правильно було б проводити психологічне тестування на профпридатність ще в університеті, адже із 20 потенційних майбутніх хірургів справжнім стає лише один.
ВЗ Якими рисами мусить бути наділений цей один, що дійде до омріяної мети?
— Як ви вже зрозуміли, головне — сталеві нерви. Окрім цього, важливі висока самодисципліна і вміння швидко реагувати. Нове покоління хірургів, «покоління Y», як ми, старі, їх називаємо, ледаче. Вони уявляють себе успішними хірургами, котрі регулярно подорожують світом, мають хобі та проводять багато часу із родиною. Це міф, незважаючи навіть на те, що хірургічне навантаження зменшилося вдвічі. Я не мав нічого із вищеперерахованого. Діти росли без мене — така жорстока ціна за звання хірурга.
ВЗ Що вам допомагає зберігати «сталеві нерви»?
— Я працюю над цим усе своє професійне життя. Хірург мусить, пересилюючи лінощі та втому, займатися спортом мінімум 3-4 рази на тиждень. Інакше фізично не витримає навантаження: м’язи спини мають бути в ідеальній формі. Спорт також дає змогу оптимізувати кровообіг, а отже, зберігати розум «світлим», а реакції — швидкими. Окрім цього, слід шукати власний спосіб інколи «релакснути»: наприклад, я граю на фортепіано та вчу іспанську мову.
ВЗ Наскільки престижною спеціальністю в Німеччині вважається хірургія та чи задоволені лікарі своїми статками?
— Ні, вона не престижна й не популярна. Більше того, було проведено дослідження, результати якого показали: хірурги вважають себе нещасними людьми. Поки я роблю одну операцію, кардіолог виконує 100 ультразвукових досліджень й отримує значно більше. Так само, поки я стою за операційним столом над одним пацієнтом, анестезіолог «присипляє» 10 хворих у сусідніх операційних і, звісно, також заробляє більше. Але в цілому моя родина має пристойний рівень життя.
ВЗ Чи доводилося оперувати за межами Німеччини?
— Я не брав участі в програмі «Лікарі без кордонів», адже вона передбачає тривалі відрядження, а я не можу залишити клініку. Узагалі, керуючи відділенням, лікар не може собі дозволити майже нічого. Але я «відірвуся» після 67 років. Мій учитель і попередній керівник хірургії так і зробив: вийшов на пенсію й поїхав оперувати до Лівії. У мене поки немає конкретного плану, але точно знаю, що після досягнення пенсійного віку працюватиму за фахом там, де не вистачає рук хірурга.
ВЗ Невже ви не стомилися від хірургії?
— Ні, це моє покликання, і я без хірургії — не я… До речі, мій брат так само схиблений на хірургії, як і я, — мабуть, це від батька. І мені здається, що наші діти стануть нашим професійним продовженням. У мене їх п’ятеро: троє старших уже визначилися із фахом і навчаються в різних медичних вишах, двоє ще малі, але думаю, що й вони підуть протореною стежкою. Моя дружина — вчителька, і вона всіляко це підтримує. Узагалі, у нас прийнято важко працювати: моя «половинка», маючи п’ятеро дітей і чоловіка, який непогано заробляє, могла б узагалі сидіти вдома й займатися домашнім господарством. Але вона працює повний робочий день.
ВЗ Як ви стимулюєте молодих спеціалістів та допомагаєте їм?
— Пишу підручники і щороку проводжу відкриті курси на певну тему для 50 асистентів, які хочуть вчитися. Якщо комусь із підлеглих потрібне стажування за кордоном, звичайно, клініка має на це певний бюджет, а я завжди підтримую подібні ідеї. До речі, мій шеф ставився до мене інакше: він навіть не завжди був привітним і «визнав» мене достойним хірургом, коли вже сам був старим і хворим.
ВЗ Коли ви встигаєте ще й писати підручники?
— Уночі… За великим рахунком, люди витрачають купу часу даремно. Наприклад, одну й ту саму операцію можна виконати як за годину, так і за дві — це свідомий вибір хірурга (звісно багато залежить від стану пацієнта). Я використовую «зайву» годину для того, аби зробити щось корисне.
Розмовляла Тетяна ПРИХОДЬКО, «ВЗ»
