Підліткові проблеми української медицини

Проблема збереження здоров’я підлітків та молоді набула в наш час особливо великого медико-соціального значення. Підлітковий період є критичним для онтогенезу української нації, що сьогодні постала перед загрозою послаблення фізичного, соматичного та психічного здоров’я. Чи є шляхи вирішення медико-соціальних проблем отроцтва?

Людмила ПАРХОМЕНКО, завідувачка кафедри підліткової медицини Харківської медичної академії післядипломної освіти МОЗ України, доктор медичних наук, професор

Комітет експертів ВООЗ у 1977 році визнав, що підлітками слід вважати осіб віком 10-20 років. Підлітковий вік у європейських країнах прийнято ділити на два періоди: пубертатний (від 10 до 15 років, або від початку статевого дозрівання до повного формування репродуктивної функції) і етап соціального дозрівання (від 16 до 20 років). Однак у 2015 році Кабінет Міністрів України вирішив переглянути фізіологічні й соціальні критерії визначення підліткового віку, груп ризику цієї вікової категорії та створити новий закон про підлітків. Наша кафедра передала до МОЗ своє бачення проблеми й основні положення, котрі мають увійти до цього закону. Фахівці з підліткової терапії України колегіально висловили науково обґрунтовану та практично підт­верджену позицію: у нас підлітками слід вважати молодь віком від 10 до 19 років, бо саме в цей час більшість українських дітей входять у пубертатний період розвитку організму і долають етап соціального дозрівання особистості. Хоча із цими висновками не збігаються часові межі низки законів: щодо призову до служби в армії, навчання у вишах тощо. Але на тому все й скінчилося, бо закон мають писати не лікарі, а депутати — це їх обов’язок. А їм зараз не до підлітків…

Пропонована Урядом реформа системи охорони здоров’я взагалі викреслила підлітків як особливу категорію, включивши їх до загального населення. Куди віднести підлітків, котрі вступили на навчання в коледж, університет, — не зрозуміло. Хто за них відповідатиме, проводитиме диспансерні огляди, лікуватиме їх? Коли почне діяти система «Гроші йдуть за пацієнтом», сімейним лікарям виділятимуть кошти на кожного члена сім’ї, тобто й підлітків на загальних підставах. А до кого має звертатися підліток, який живе в місті, де нав­чається, а зареєстрований за місцем постійного проживання? До приватного лікаря? За які кошти?

Чи залишаться підліткові терапевти — про це реформатори мовчать, як і про те, чи будуть їм як фахівцям первинного рівня системи охорони здоров’я відкриті рахунки в банках. Механізм оплати їх праці абсолютно незрозумілий. Коли нас знайомили з проектом реформи первинного рівня, у якому 2018 рік спершу було закладено на 80 млрд грн для забезпечення безкоштовної допомоги в галузях онкології, паліативної медицини та перинатальної допомоги, депутати порушили питання: «А що буде з педіатрією?» МОЗ погодилося включити в систему безкоштовної медичної допомоги дітей віком до 14 років. А куди звертатися по меддопомогу підліткам віком від 15 до 19 років? Для них — лише платні медичні послуги? А якщо випускник школи вступив на навчання до вишу, який лікар первинного рівня за нього відповідатиме і за які кошти обслуговуватиме? У країнах Євросоюзу, куди ми так бажаємо потрапити, у такому випадку для сімейної медицини підлітковий вік продовжують до 23 років. А в нас сьогодні закривають студентські поліклініки й лікарні: зок­рема Полтава вже позбулася такого необхідного молодим людям зак­ладу, на межі закриття — студентський лікарняний заклад в Одесі. Виходить, в Україні не тільки офіційно не визначили підліткового віку, а й підлітків викреслили із системи охорони здоров’я. Але ж це порушує їх права, викладені у п. 1 Декларації прав людини.

Саме за таким принципом сьогодні підходять до формування штатного розпису медперсоналу деякі керівники медичних закладів України. З мовчазної згоди МОЗ після того, як у 2000 році підліткових терапевтів було переведено в підпорядкування дитячих поліклінік, забезпеченість підліткової служби штатними посадами по країні зведено до 50%. Ще гірші справи з кількістю фактично зайнятих посад. На всю Україну за штатним розписом залишилося 337 підліткових лікарів, а фактично працюють усього 300. Та й серед них лише трохи більше 200 мають фах підліткового терапевта, інші — сумісники.

У нас була чітка система медичного забезпечення підлітків. А сьогодні обов’язки розподілили між педіатрами, сімейними лікарями і залишками підліткових терапевтів. Коли відмінили Наказ №33, доля фахівців із підліткової терапії опинилася в руках головних лікарів. Вони мають право заповнювати штатний розпис на власний розсуд. Мені дзвонять фахівці з усієї України, скаржаться, що їх скоротили, — і нічого не можна вдіяти! Тому хочу звернутися до всіх головних лікарів первинної ланки медицини України: задумайтеся про майбутнє нашої держави, не звільняйте, принаймні, поки ще реформа не запрацювала, фахівців, які займаються підлітками. Адже ані педіатрам, ані сімейним лікарям цього сьогодні робити ніколи й не під силу!

Підлітковий фахівець — лікар первинної ланки, який повинен працювати в центрах первинної медико-санітарної допомоги. А в міських і обласних лікарнях має бути підлітковий консультант, і тільки він повинен робити висновки на підставі даних диспансеризації та давати рекомендації для подальшого проходження підлітком служби в армії, навчання тощо. Ми не претендуємо на стаціонари, висококваліфіковану медичну допомогу, але первинну ланку залишаємо за собою! Бо ж нині в країні ані сімейні лікарі, ані педіатри не мають відповідних знань і кваліфікації для професійної охорони здоров’я підлітків. А динаміка захворюваності цієї категорії населення зовсім не тішить.

Так, приріст поширеності соматичних захворювань серед підлітків віком 15-17 років за останні п’ять років можуть продемонструвати такі цифри: кількість новоутворень зросла на 23%, хвороб системи кровообігу — на 15,5%, хвороб крові й кровотворних органів — на 13%, врод­жених вад розвитку та хромосомних аномалій — на 13%, ендокринних хвороб — на 3%. Ще гірша ситуація з інфекційними захворюваннями: протягом останніх 10 років захворюваність на туберкульоз зросла майже в 5 разів, набувши масштабів епідемії. Критично збільшилася кількість підлітків, уражених гепатитом В і С. Україна посідає в Європейському регіоні одне з перших місць за темпами поширення ВІЛ-інфекції/СНІД та інших соціально небезпечних хвороб.

Така динаміка обумовлена зростанням стресових станів серед підлітків України через зміни в економіці та соціумі, війну на Сході, стрімке зубожіння населення. Збільшилася й кількість дітей із медико-соціальними проблемами — це підлітки, що рано починають палити, вживати алкоголь, наркотики, у яких порушена психіка через складні стосунки з батьками тощо. Глобальна безконтрольна комп’ютеризація, батьки, котрим ніколи займатися дітьми, невідповідність соціальних запитів підлітка довкіллю і соціальному статусу сім’ї — основні причини виникнення психічних розладів. Батьки ж не завжди зазначають зміни в поведінці дітей як розлади і не хочуть зізнатися самим собі, що в їх дитини порушена психіка. Вони вважають, що підліток просто розбещений, нестриманий, невдячний. А насправді дитині потрібна допомога, і надати її може саме підлітковий фахівець, який повинен приділяти увагу не тільки фізичному здоров’ю своїх пацієнтів, а й розвитку їх особистості та навчати цьому інших спеціалістів первинної ланки.

Фахівці нашої кафедри консультують підлітків і батьків, які звертаються до інституту. Але ж це категорія, яка вже самостійно виявила проблему. Та й наша клініка не займається екстремальними станами, тут лікують в основному хронічних хворих. А як бути з більшістю сімей, де не розуміють, що відбувається з діть­ми? І ось тут нашими помічниками повинні стати саме сімейні лікарі та педіатри, а іноді й терапевти з поліклінік для дорослих. Однак їх зна­ння про підлітковий вік у більшості випадків досить обмежені.

Для прикладу наведу надзвичайно проблемне питання — затримку статевого розвитку хлопців, якого не розуміють батьки. Педіатри часто також не знають тонкощів розвитку організму підлітків, інші фахівці взагалі намагаються обходити цю специфіку, бо не знають, як діагностувати, часто пропускають той момент, коли підлітку потрібна допомога. Якщо дитина потрапляє на прийом до підліткового терапевта уже в 16 років, коли слід ставити на облік у військкоматі, то ми спізнилися! Потрібно було вирішувати цю проблему набагато раніше, лікувати на третинному рівні, а не в сімейного лікаря. Несвоєчасна діагностика — біда нашої первинної ланки.

Ми проводимо виїзні консультації підлітків і навчання лікарів із цих питань по всій Україні. Бо навіть у маленькій поліклініці на рік трапляється 2-3 випадки затримки статевого розвитку в підлітків. На таких виїзних лекціях завжди запитуємо в сімейних лікарів: із чого розпочинається статевий розвиток хлопчиків? І чуємо у відповідь: «З росту… вусів». Головне завдання лікаря первинної ланки — виявити патологію. Підлітковий чи сімейний лікар, котрий працює з підлітками, це лікар-диспансеризатор. Ми націлюємо їх на те, що вони повин­ні впродовж 3-4 років спостерігати молодь, готуючи її до служби в армії, трудової діяльності, вступу у виші.

Тоді, коли молоді люди, випускники шкіл, постають перед вибором свого шляху в дорослому житті, держава… ставить їм підніжку. У 2017 році вона дозволила керівникам вишів не включати в перелік необхідних документів для вступу довідку про стан фізичного, соматичного та психічного здоров’я абітурієнта. У такий спосіб визнано, що виші можуть приймати на навчання всіх, хто хоче. Але чи буде потім ця людина спроможна працювати за отриманим фахом — державу не цікавить. Медики обурені тим, що випускники шкіл йдуть навчатися без відомостей про стан здоров’я. Кого і заради чого вирішили обдурити: студента, який вступив, наприклад, до будівельного навчального закладу, маючи проблеми із травним трактом чи з дихальними шляхами, а то й гірше — до педагогічного вишу із проблемами нервової системи чи психіки? Батьків, які не зауважили цієї проблеми? Чи, власне, державу, яка п’ять років оплачуватиме навчання, а потім втратить ці кошти, бо випускник не зможе працювати? А якщо й наважиться, то якому підприємству потрібен хворий спеціаліст?

Можливо, саме з цієї причини і намагаються закрити в країні студентські лікувальні заклади? Бо ж там лікарі вже на другому курсі не дозволять направити таких студентів за станом здоров’я на практику. А якщо «передати» студентів сімейним лікарям — хто їх візьме на диспансерний облік, хто слідкуватиме за дисципліною навчання? Адже деканати зараховували пропуски занять через хворобу, видавали нап­равлення на практику тільки за довідками студентських поліклінік. Але у фахівців МОЗ ніхто не спитав про це, коли Мін­освіти видавало нове розпорядження для вишів.

На етапі реформування економіки і зокрема служби охорони здоров’я важливо не втратити позитивних надбань минулих років. І одне з них — робота підліткових спеціалістів у медичних закладах. В Україні поки що існує структура підготовки підліткових терапевтів, зокрема у Харківській медичній академії післядипломної освіти, де проводять цикли спеціалізації й атестації підліткових терапевтів, Національній медичній академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика, де на кафедрах підліткової медицини та дитячих і підліткових захворювань проводять цикли тематичного удосконалення, а ще — щиро вболівають за долю підлітків, намагаються власними силами долати медико-соціальні проблеми їх віку. Бо це — державне питання, позитивне вирішення його є запорукою економічного відновлення України, важливою складовою її національної безпеки.

Записала Ольга ФАЛЬКО, спеціально для «ВЗ»