Формально в Україні лікаря «вдосконалюють» кожні 5 років. Але чи відбувається при цьому перезавантаження його знань? Чи його відправляють «п’ятий раз у перший клас» — зібрати умовні бали, потрібні довідки і відзвітувати перед чиновниками про готовність «нести вахту»? Чому українські медики вважають систему підвищення кваліфікації зайвою тратою коштів та часу і заздрять можливостям зарубіжних колег?
ВЗ Вітчизняна система післядипломної освіти суттєво відрізняється від існуючої у світі. Чи маємо її змінити і як швидко?
Віра ЦЕЛУЙКО, завідувач кафедри кардіології та функціональної діагностики Харківської медичної академії післядипломної освіти, доктор медичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки ВЗ У нас цю процедуру замінено переатестацією кожні 5 років. Чи рівноцінна заміна?
— Процес самовдосконалення не може відбуватися, як то кажуть, від дзвінка до дзвінка — лікар повинен навчатися постійно: готувати публікації, брати участь у конференціях (зазвичай, на ті теми за своїм фахом, які він гірше знає, які хоче і зобов’язаний краще вивчити). До того ж за кордоном лікарю зараховують не присутність на конференціях, а бали, котрі він отримав як учасник за свою роботу. Впродовж кількох років ці бали підсумовуються, і якщо лікар набрав певну їх кількість, має публікації в рейтингових виданнях, довів, що володіє практичними навичками (наприклад, провів певну кількість УЗД, гастроскопій, інших маніпуляцій чи оперативних втручань) — йому підтверджують ліцензію, якщо ні — нехай знову вчиться. Оце і є безперервна освіта.
ВЗ Хто найкраще визначить, чи зростає лікар у професійному плані?
— Безперечно, той, хто може оцінити рівень його знань і умінь як професіонал. Ніде у світі лікарів не атестують чиновники (як це має місце у нас), цим займаються громадські об’єднання, професійні асоціації — вони оцінюють своїх колег об’єктивно. Свого часу у нас було дуже мало лікарів вищої категорії, їх цінували колеги і пацієнти. Зараз таких фахівців значно більше, однак відомі випадки, коли висококваліфікований спеціаліст не може отримати вищу категорію тільки тому, що не виконав вказівки чиновників.
ВЗ Та ще й за проходження передатестаційних циклів лікар повинен сплачувати власні гроші.
— ХМАПО — державний учбовий заклад, і працівників державних лікувальних установ ми навчаємо безкоштовно. До того ж держава виділяє кошти для оплати відрядження та проїзду курсантів. Але лікарі приватних і відомчих лікувальних установ оплачують навчання — за чий рахунок, вирішує керівництво закладу. Проблема в іншому. Повернуся, знову ж таки, до зарубіжного досвіду. Там клініки, як правило, щороку виділяють певну суму коштів на освіту кожного лікаря. Якщо спеціаліст хоче поїхати, наприклад до США, а працює і живе в Європі, різницю в оплаті, яка перевищує закладену на нього в бюджеті клініки суму, він оплачує сам. До речі, також самостійно обирає, куди поїде підвищувати кваліфікацію, і не має у когось просити на це дозволу. На жаль, в Україні ситуація дещо інша. Приміром, у ХМАПО є курси спеціалізації, передатестаційні й тематичного удосконалення. Коли ми проводимо тематичне удосконалення з особливостей лікування серцево-судинних захворювань, на таких курсах можуть навчатися не лише кардіологи. Якщо питання цікаві, інші фахівці можуть почерпнути для себе багато корисного. І для цього вони не мали б іти до обласного чиновника за путівкою на навчання (можуть отримати відмову). Добре, що зараз у навчальних закладів уже з’явилася можливість виділяти такі путівки безпосередньо головним лікарям медичних установ, але вони мають заздалегідь зробити заявки на виїзні цикли для медиків різних регіонів. План на проведення тих чи інших циклів ми укладаємо за рік і формуємо їх залежно від отриманих заявок. Але лікарі так само отримують путівки в обласних департаментах охорони здоров’я. Ми проводимо виїзні колективні лекції, хоча це і не дуже зручно. Однак ця система не стосується індивідуального навчання лікаря — його направлення на курси підвищення кваліфікації все ще в царині чиновників від медицини.
Правильніше було б надати лікарю можливість самостійно вибирати і без посередників виходити на навчальний заклад, де він хоче навчатися. Якщо на післядипломну освіту кожного спеціаліста щорічно виділятимуть певну суму (бодай на оплату проїзду та відрядження), він це дійсно зможе зробити.
ВЗ Можливо, дешевше і краще навчати лікаря «на відстані»?
— Певні теоретичні знання в такий спосіб можна отримати. Однак не можна навчитися лікувати по інтернету або з монографій. Справжній лікар повинен бачити хворого і те, як його лікують новими методами, як використовують сучасні технології. А для цього потрібна хороша клінічна база. Якщо ж вона обмежена — навіть за 4 роки навчання лікар може не підвищити рівня своїх знань. Дуже багато залежить і від рівня підготовки викладача — чи може лікар у нього щось почерпнути. Коли читаєш 16-годинний цикл лекцій з інфаркту міокарда, а перед тобою сидить лікар, який пропрацював у кардіологічному відділенні 30 років, розумієш, як багато ти повинен знати, щоб такому «учню» було цікаво тебе слухати. Для цього потрібно постійно стежити за всіма новинами. У викладача післядипломної освіти в першу чергу має бути бажання вчитися самому, і не лише по книгах, а й відвідувати міжнародні конференції, читати іноземну літературу, щоб потім передати інформацію своїм курсантам. І обов’язково треба самому практикувати: той, хто навчає, має бути фахівцем із поважним практичним досвідом, а не просто людиною із відповідним сертифікатом. Щоб навчати лікарів, потрібно самому щодня оглядати тяжкохворих, пацієнтів зі складними, спірними діагнозами. Тоді навчання інших не буде марним.
ВЗ Керівництво МОЗ стверджує, що зміни у системі післядипломної освіти — на порозі. Чого очікуєте?
— По-перше, очікуємо, що вони будуть виваженими. По-друге, що лікарю нададуть право вибору: де і в кого навчатися. Надаємо ж ми право вибору лікаря пацієнтам, і вони обирають високу кваліфікацію. А де її здобуде лікар — це його рішення. Відтак очікуємо конкуренції між навчальними закладами. За умови, що вона буде чесною, а не за принципом «роздачі» путівок на певну кафедру працівниками облздороввідділів, — це однозначно піде на користь справі.
Існує також побоювання, що реформи системи післядипломної освіти підуть шляхом зменшення кількості освітніх закладів.
У такому разі потрібно передусім переглянути діяльність тих факультетів післядипломної освіти, які останнім часом відкрилися в більшості медуніверситетів. Це моя особиста думка. Вважаю, що медичні університети повинні здійснювати післядипломну освіту інтернів. Але підготовка вузьких спеціалістів має тривати довше і тільки на тих базах, які можуть їх чомусь навчити: переважно це клінічні бази академій післядипломної освіти (так уже склалося історично). Якщо ми сьогодні закриємо ці академії — не буде альтернативи підготовки фахівців. У медицині не можна рубати з плеча.
Ольга Фалько, спеціально для «ВЗ»
Точки зору
Олег ЧАБАН, доктор медичних наук, професорДруга складова — державна бюрократична система, що покликана контролювати рівень освіти лікаря. Як на мене, ця «конструкція» закостеніла й неповоротка. Створено цілу систему кафедр, інститутів, курсів підвищення кваліфікації (кожні зі своїми навчальними програмами), але бюрократична «виваженість» і неспішність гальмують відповіді вітчизняної медицини на суспільні запити, які змінюються ледь не щодня. Приміром, у психіатрії останнім часом гостро постало питання посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Я особисто їжджу країною з лекціями на цю тему, і до мене постійно звертаються лікарі з проханням організувати тематичний курс підвищення кваліфікації. Я не є «гвинтиком» системи післядипломної освіти, тому й читати такі курси не маю права. Планові ж іспити на курсах підвищення кваліфікації психіатри складають із питань, які не змінюються десятиліттями.
Третя складова — фахові громадські організації лікарів, незалежні від державної бюрократії, натомість дуже мобільні у реагуванні на соціальні та професійні виклики. Такі організації (професійні асоціації) зазвичай оперують передовими надбаннями світової медичної науки, мають пристойні навчальні програми європейського рівня і в змозі навчити лікарів, котрі вже є мотивованими, тобто знають, чому конкретно хочуть навчитися. Вже сьогодні під егідою цих професійних об’єднань лікар може підвищити свій рівень у обраному напрямку, витрачає на це час (інколи роки), власні кошти (часто чималі, особливо якщо навчання відбувається за кордоном), а коли повертається на місце роботи, то… з’ясовується, що його модернову освіту ніхто не може підтвердити. Головний лікар закладу має право орієнтуватися лише на чинну систему сертифікації і раз на кілька років відправляє фахівця (вже підготовленого за зовсім іншими стандартами) навчатися «за державними правилами». Зазвичай це навчання є доволі формальним і абсолютно не стикується ані з тими знаннями, які лікар уже отримав самотужки, ані з тим, що він хотів би в собі удосконалити, чи з тим, що вимагають від фахівця пацієнти.
На мою думку, аби система післядипломної освіти в Україні запрацювала успішно, треба звести докупи ці 3 складові. Лікар має бути мотивований на підвищення кваліфікації (матеріально, соціально чи психологічно). Державна система повинна суворо контролювати, хто з лікарів і коли вдосконалював свої уміння, але функції удосконалення доречно перекласти на недержавні установи — громадські професійні спілки — як це й відбувається по всьому світу. Держава повинна сказати: «На старт!» і на фініші оцінити результат.
А лікар уже сам вирішуватиме, яку додаткову освіту йому здобути і в який спосіб. Не так важливо, якою саме буде система оцінювання — кредитно-модульною чи за підсумком балів — це не змінює суті. Держава має гарантувати лікарю, що його знання, одержані у недержавному секторі, будуть обов’язково й чесно оцінені нею за чіткими й зрозумілими критеріями. Громадські організації, котрі навчали й екзаменували лікарів, надавали їм відповідні сертифікати, і держава в особі контролюючих органів мають зійтися «на фініші» в оцінці роботи фахівців. Тільки тоді ми зможемо сказати: система підвищення кваліфікації у країні реально працює.
Олександр ФЕДОРУК, головний лікар КЗ «Третя Черкаська міська лікарня швидкої медичної допомоги», кандидат медичних наукЯк правило, на кафедрах читають одні й ті самі лекції, не завжди подається сучасний теоретичний матеріал. Тож почерпнути щось корисне, підвищити свій рівень знань можуть хіба що молоді лікарі зі стажем до 5-10 років. А фахівці, які відпрацювали більше, часом мають вищий рівень знань, ніж викладач кафедри, оскільки вони — практики. Натомість на курсах продовжують читати однакові лекції як для молодих спеціалістів, так і для практикуючих фахівців із 30-річним стажем.
Та якщо лікарі терапевтичного профілю ще черпають хоч якісь знання у перші роки своєї діяльності, то хірургам дають багато теорії і дуже мало практичних навичок — досвідом з ними ніхто не ділиться, певно, щоб не підгледіли якусь нову технологію. Для хірургії це катастрофа.
Ось і виходить, що установа направляє фахівця на курси, оплачує відрядження, лікаря немає місяць на робочому місці, він витрачає свій час, кошти, а в результаті не поповнює свої знання. Лікарю не цікаво на таких курсах. Тільки й тішить те, що здав тести та отримав відповідний сертифікат.
Система післядипломної освіти повинна відійти від формалізму. На мою думку, в навчанні має бути градація (із врахуванням стажу роботи лікаря, його кваліфікації тощо). Також слід розуміти особливості розвитку медицини кожного регіону, рівень підготовки медиків тощо. Тож при плануванні навчання лікарів потрібно робити запити, можливо, цікавитися думкою міських, обласних управлінь охорони здоров’я. Сьогодні, на жаль, зворотній зв’язок із регіонами відсутній.
До того ж післядипломна освіта повинна надавати сучасні знання, адже медицина не стоїть на місці — впроваджується чимало новітніх технологій, методологій, підходів до організації роботи тощо.
Віктор Щеглов, головний лікар ДУ «Науково-практичний центр ендоваскулярної нейрорентгенохірургії НАМН України», Заслужений лікар України, професорУ плані медичних реформ є пропозиція організовувати резидентуру лише при університетських високотехнологічних клініках і створити їх при всіх медичних навчальних закладах України. Університетські клініки — це хороша ідея. Однак їх потрібно створювати лише там, де немає високоспеціалізованих клінік, які накопичили передовий досвід і цілком спроможні приймати на практику та стажування і забезпечити їх на найвищому рівні. При цьому ми зекономимо шалені кошти на створення нових університетських клінік і отримаємо колосальну віддачу.
Післядипломна освіта для лікаря життєво необхідна, і цю практику потрібно зберегти, але в дещо іншому вигляді, ніж маємо сьогодні. Приміром, термін курсів підвищення кваліфікації для досвідчених хірургів і для хірургів-початківців має бути різним. Якщо це фахівець високого рівня кваліфікації, йому достатньо освоїти певну методику чи подивитися, як проводяться операції упродовж 2 тижнів (хірурги нашого центру час від часу відвідують провідні клініки Заходу для обміну досвідом — на це їм цілком достатньо 10 днів). Якщо ж на курси підвищення кваліфікації приїздить хірург районної лікарні — термін його навчання має бути тривалішим, до 1 місяця. Але ж не кілька місяців, як це відбувається зараз! Навіщо лікарю витрачати стільки часу на відвідування курсів? Його ж не треба навчати елементарним речам! А літературу він може прочитати і вдома. І нехай на курсах хірург оволодіє методикою лише 1 операції (а не 5-х одразу), головне, щоб він досяг досконалості. Натомість такі короткотривалі курси потрібно проводити частіше, ніж 1 раз на 5 років, — інакше скільки ж лікарю треба чекати, щоб вивчити щось нове! Чи ми організовуємо курси не для підвищення кваліфікації, а для галочки? Щоб відкинути формалізм, потрібно проводити їх у кращих клініках держави.
Професійні асоціації також мають більше впливати на систему підготовки спеціалістів і на контроль якості цього процесу. Вони зобов’язані давати лікарям дорогу в професійне життя й водночас відповідати за них. Викладач, котрий читає лекції курсантам, по завершенні курсу має написати висновок на кожного слухача: чим саме той оволодів, які оперативні методи зможе застосовувати, яких пацієнтів йому можна довіряти, з якими захворюваннями тощо.
Велику роль у підвищенні фахового рівня лікаря відіграє його участь у науково-практичних конференціях. Однак вони повинні відбуватися в іншому форматі, бо ще з радянських часів маємо практику — на подібних заходах розповідають тільки про досягнення (дійсні чи надумані), нібито у практиці лікаря не трапляється ускладнень тощо. А потрібно навпаки розглядати найскладніші випадки, навіть невдалі. Це викликає у лікарів величезну зацікавленість і дає максимум користі. Такі спеціалізовані конференції, бажано з міжнародною участю, слід проводити 1-2 рази на рік — їх організацією мають займатися фахові асоціації.
