Так вважають полтавські фахівці із цього напрямку, адже саме в названих закладах найважче не тільки пацієнту, а й медичному працівнику. До того ж, в усьому світі подібні установи або відділення існують переважно за кошти меценатів, церковні пожертви, благодійні внески громадян. На жаль, 85% наших співвітчизників досі не знають, що таке хоспіс і паліативна допомога, і цю ситуацію слід виправляти.
Якщо об’єднати зусилля — буде результат
Людмила САМОЛЕЛІС, головний позаштатний спеціаліст із паліативної і хоспісної допомоги Департаменту охорони здоров’я Полтавської ОДАУсі наші спеціалісти — лікарі та медсестри — пройшли курси з удосконалення в Національній медичній академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика на кафедрі паліативної та хоспісної медицини, частина медсестер — у Полтавському медичному коледжі. Додам до цього, що 34 центри ПСМД області надають паліативну допомогу на дому й амбулаторно. Усього її отримали в минулому році близько 4 тис. пацієнтів, а в стаціонарних закладах — близько 3 тис.
Здавалося б, з одного боку, це добре, що паліативною допомогою охоплена вся область. З іншого — ця роздрібненість шкодить головній меті: організації комплексної та якісної паліативної допомоги таким хворим. Нам потрібен для цього єдиний центр — хоспіс, де можна було б під одним дахом зібрати всіх паліативних пацієнтів, аби зосередитися на якісному і всебічному догляді за ними — медичному, психологічному, соціальному, духовному.
На жаль, сьогоднішня економічна ситуація не дає змоги це зробити — у закладах охорони здоров’я триває оптимізація кількості ліжок, і навряд чи за таких умов можна створювати додаткові паліативні місця, тим більше хоспіс. А потреба в цьому велика: за даними Світового банку, у найближчі 10-15 років кількість паліативних хворих зросте на 20%. Це актуально і для нас, враховуючи те, що третина населення Полтавської області — пенсіонери й інваліди.
І все ж, незважаючи на це, потрібно робити більше, ніж ми робимо сьогодні. Необхідні нові підходи та стандарти для надання паліативної допомоги. Людина, яка перебуває в хоспісному відділенні останні місяці, дні свого життя, має відчувати турботу близьких і оточуючих, не страждати від болю, а також, по можливості реалізувати ті бажання, які в неї залишилися. Ми ж поки що можемо забезпечити їй лише медичний і сестринський догляд та знеболювання. Шкода… А от здійснити таке просте бажання, як скуштувати улюблену страву чи побувати в подорожі хоча б на екрані телевізора тощо, не в змозі.
Тому я вважаю, що слід повсюдно говорити про ці проблеми. І через ЗМІ, і з трибун громадських зібрань, аби суспільство, бізнесові структури, громадські організації розділяли нашу турботу й соціальну відповідальність за цю сферу медицини.
Щодо останнього — соціального супроводу, то нарешті здійснилася наша мрія про тісну взаємодію в допомозі паліативним хворим органів охорони здоров’я та соціального захисту населення. Знаю: не в усіх областях наявна подібна співпраця. І добре, що в нас такий механізм запущено. На практиці це виглядає так: лікар Центру ПСМД робить медичний висновок про потребу в наданні соціальної послуги паліативним хворим удома. А представник органу соціального захисту населення організовує забезпечення пацієнта необхідними технічними засобами, та й не тільки ними. Це — інвалідні візки, ходунки, засоби реабілітації тощо. Соціальні працівники також навчають родичів хворих, як надавати їм психологічну підтримку, сприяють в отриманні безоплатної правової допомоги: оформленні пільг, складанні заповіту тощо.
Сьогодні на Полтавщині вже зроблено перші кроки до створення мультидисциплінарних бригад, до складу яких крім медичних і соціальних працівників увійдуть ще й психолог та духівник. За таких умов паліативна допомога стане по-справжньому комплексною. Розшириться, якщо говорити про матеріально-технічне забезпечення, спектр не тільки технічних засобів, які так необхідні хворим, а й медичних: якщо є потреба в дихальних апаратах, сечоприймачах, протипролежневих матрацах, ортопедичних ліжках, то спільно з органами соціального захисту ці проблеми вирішуватимуться швидше. А участь професійних психологів і медичних капеланів полегшить стан хворих та їх сімей.
Є ще одна важлива проблема: за статистикою лише третина паліативних хворих стає на облік. У цьому є й вина працівників інтернатних установ, де вони перебувають. Та й досі юридично не визначено статусу такого пацієнта. Гадаю, ці нормативно-правові моменти слід вирішувати на рівні держави. Поки що ж вона по-справжньому не повертається обличчям до паліативних хворих. А гуманність будь-якої країни визначається турботливим ставленням не тільки до дітей, а й до тих, хто гідно прожив життя й опинився на межі вічності, куди має піти зі світлим почуттям, а не в стражданні та скорботі.
Співчуття і милість до ближнього слід формувати ще зі школи
Віктор БУРЛЕЙ, головний лікар Лохвицької ЦРЛ, керівник Полтавського осередку ГО «Українська ліга розвитку паліативної та хоспісної допомоги» У перші роки роботи медперсоналу було неймовірно важко, адже щодня стикалися з горем і стражданнями приречених людей. Сьогодні ситуація змінилася: у штаті ЦРЛ є медичний психолог, котрий працює не тільки з пацієнтами, а й з медиками. У хоспісному відділенні обладнана спеціальна кімната психологічного розвантаження для персоналу — вона діє вже рік. Там можна відпочити, відволіктися, налаштувати себе на позитивний лад. Це дуже важливо, бо головне в паліативній допомозі — співчувати і допомагати хворим, нести їм душевне тепло. Я завжди наголошую своїм колегам: комплексна кваліфікована паліативна допомога — це і медичний контроль, і лікування симптомів хвороби, і психологічна підтримка пацієнта та членів його сім’ї, і духовна опіка та збереження їх душевного спокою. Не кожен медичний працівник може поєднати в собі ці якості. А тому в нас немає випадкових людей — усі, хто прийшов у це відділення, розуміють, якої самовіддачі вимагає робота, скількох душевних сил і самопожертви.
За чотири останні роки пацієнтами хоспісного відділення стали 2287 осіб. З них близько ста провели тут останні дні. Я дуже вдячний небайдужим людям свого краю за участь у роботі, за допомогу у створенні комфортних умов для перебування пацієнтів. Так, за підтримки підприємців реконструйовано вхід у відділення — з урахуванням потреб хворих. Для зустрічі із рідними обладнано спеціальну кімнату. Та й самі умови перебування пацієнтів наближені до домашніх. Місцева православна церква допомогла створити молитовну кімнату. Волонтери — учні Лохвицького медичного училища — допомагають доглядати наших пацієнтів. Завдяки співпраці з представниками територіального центру районного управління соціального захисту населення наші підопічні отримують необхідні послуги: масаж, стрижку, гоління тощо.
Проте, якщо взяти масштаби області, повністю задовільною паліативну допомогу хворим, які її потребують, я назвати не можу. Наші земляки досі не знають, що хоспіс чи паліативне відділення — це не будинок-інтернат для людей похилого віку, а спеціалізований заклад для інкурабельних хворих, котрі перебувають у термінальній стадії захворювання і потребують особливої турботи та піклування на останньому відрізку свого життєвого шляху. На цьому слід наголошувати на громадських зібраннях, під час заходів органів місцевої влади, привертати увагу спонсорів — не можна робити вигляд, що в нашому суспільстві не існує такої категорії хворих.
Прикро, що в жодному навчальному медичному закладі країни — університетах і коледжах — не готують спеціалістів для роботи із таким контингентом. Сьогоднішня фінансова скрута в державі призвела до катастрофічного недофінансування закладів охорони здоров’я. А якщо не вистачає грошей на зарплату медпрацівникам, то наші потреби — облаштування ліфта на другий поверх у Лучанському хоспісному відділенні, забезпечення його спеціальними ліжками, підйомниками, підгузками, постільною білизною тощо — узагалі видаються нездійсненними.
В усьому цивілізованому світі такі заклади існують переважно на кошти благодійників. Але як достукатися до їх сердець?! Бо більшість нас просто не чує. Нещодавно я повернувся з Міжнародної науково-практичної конференції з проблем хоспісної та паліативної допомоги, яка відбулася в Харкові. Слухаючи виступ італійського медичного капелана про те, як організована така робота там, зрозумів: ми відстали на ціле століття! І сьогодні потрібно бити на сполох, щоб виправляти цю ситуацію. Паліативний хворий не повинен залишатися поза увагою держави і суспільства.
Влада має виявляти більше ініціативи
Ольга ХМЕЛЬНИЦЬКА, заступник директора обласного комунального підприємства «Полтавафарм», кандидат фармацевтичних наук Наша область — одна з небагатьох в Україні, яка зберегла велику мережу комунальних аптек, згуртованих у Полтавське обласне комунальне підприємство (ПОКП) «Полтавафарм». Аптеки «Полтавафарм» безпосередньо беруть участь у наданні доступної та якісної паліативної допомоги пацієнтам у межах нашого регіону шляхом створення необхідних запасів наявних на фармацевтичному ринку неопіоїдних й опіоїдних аналгетиків, психотропних препаратів і прекурсорів (контрольованих засобів). Наше підприємство для цього уклало договори із постачальниками названих ліків, забезпечило спеціально обладнані місця для їх зберігання, необхідну охорону. Ми також ретельно дотримуємося встановленого порядку відпуску цих засобів населенню і лікувальним закладам.
Сьогодні паліативних хворих забезпечують препаратами 35 аптек ПОКП «Полтавафарм», розташованих у всіх районах області. Ліків для зазначеного контингенту достатньо. Лікарі центрів ПСМД і ЦРЛ можуть виписати для хворого наркотичні чи психотропні препарати на рецептурному бланку форми №3 із зазначенням торговельної назви лікарського засобу. Якщо ж ліки відпускаються не на пільгових умовах (небезоплатно) і не підлягають предметно-кількісному обліку, лікар виписує рецепт за міжнародною непатентованою назвою, а вже провізор допомагає вибрати для пацієнта оптимальний за ціною та фармакологічними властивостями наявний в асортименті аналог. Це є прояв фармацевтичної уваги до хворого, на що ми орієнтуємо наших працівників.
Проте існує ще низка проблем у призначенні та застосуванні психотропних і наркотичних засобів, які ускладнюють роботу лікаря та фармацевта, через що не забезпечується належна турбота про паліативного хворого. Це відсутність в Україні зареєстрованих сучасних лікарських форм опіоїдних аналгетиків (таблетованих, аплікаційних форм, супозиторіїв, препаратів із поступовим вивільненням). Вони зручніші у використанні, більш дієві — саме такі використовуються у розвинених країнах.
Водночас хочу звернути увагу й на те, що, оскільки обіг наркотичних та психотропних речовин, а також прекурсорів, регулюється державою в посиленому режимі, то переважна більшість суб’єктів підприємницької діяльності не завдають собі клопоту з отриманням ліцензії на такий вид діяльності, тому займаються цим переважно комунальні фармацевтичні заклади. Якби ж держава створила для підприємців привабливі умови, можливо, вони охочіше взялися б за цю справу, що, безумовно, поліпшило б медичне обслуговування паліативних хворих. На мою думку, ініціатива в цьому має йти від влади: якщо вона відчуває потреби пацієнтів, то має вести діалог із лікарями та фармацевтами.
Зупинюсь іще на одному болючому для нас питанні. Відповідно до Правил поводження із препаратами наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів (затверджених Наказом МОЗ України від 07.08.2015 р. №494) у разі виникнення залишків цих ліків (якщо хворий помер), його родичі, опікуни чи піклувальники зобов’язані самостійно забезпечити їх знищення. Мені здається, що це некоректно, проблематично й практично нереально для пересічного громадянина, адже процедура знищення пов’язана із низкою бюрократичних і дороговартісних дій: укладанням угод із суб’єктами господарювання, які мають право на знищення небезпечних речовин, у тому числі й лікарських засобів. Уявімо собі ситуацію: у сім’ї померлого залишилося кілька пігулок морфіну, отриманого з аптеки. До кого ж звертатися, щоб їх позбутися? Відразу скажу, що жодна організація на це запитання конкретної відповіді не дасть, бо куди б не звернулася людина, усюди вона натикатиметься на законодавчі обмеження. Вважаю, що доцільніше було б на законодавчому рівні передбачити повернення таких препаратів в аптечні заклади, де вони були придбані, а їх фахівці знають, що робити далі. Це, звісно, завдало б зайвого клопоту аптеці, але зняло б тягар із родичів померлого. Крім того, впровадження саме такої процедури унеможливило б ризик потрапляння залишків контрольованих ліків у незаконний обіг.
Ми звикли багато говорити про необхідність турботи про паліативних хворих, а й досі керуємося старими методами, хоча час давно диктує нові. Хотілося б, щоб новації, яких так потребує паліативна й хоспісна допомога, ініціювалися б МОЗ, а ми на місцях охоче б їх впроваджували. Адже саме влада повинна працювати і дбати про людину, а не навпаки.
Андрій КОНДРАТЮК, спеціально для «ВЗ», м. Полтава
