Лікарське самоврядування — норма життя медичної галузі в усіх розвинених країнах світу. В Україні ж іще панують радянські закони управління: вказівки спускаються «з Олімпу» і обговорюються лише в напрямку «одобрямсу», тотальний контроль держави витісняє будь-яку ініціативу професійної спільноти, незгодних просять «на вихід». Багато лікарів уже скористалися такою пропозицією, ще більше мріють працювати там, де не доводиться боротися за своє виживання. Однак чи не є це черговою ілюзією того, що краще там, де нас немає? Можливо, настав час взяти все у свої руки і нарешті утвердитися господарем у власному домі?
Лариса МАТЮХА, Голова Національної лікарської ради України, професор На жаль, в Україні склалася зовсім інша ситуація. Незважаючи на те (а можливо, саме з цієї причини) що в нас створено дуже багато лікарських асоціацій (понад 500), вони розрізнені, і коли й пробують щось змінити у своїй галузі, то це їм практично не вдається. До того ж Закон України «Про громадські об’єднання», на підставі якого нині працюють професійні асоціації, забороняє їм втручатися у справи держави, зокрема у функції МОЗ України. Тому вони можуть вирішувати лише дуже обмежений перелік питань, котрі, як то кажуть, не роблять погоди в галузі, і які легко ігнорувати, що й відбувається зараз. Аби докорінно змінити ситуацію, професійним організаціям потрібно надати певні регуляторні повноваження, які нині бере на себе держава, хоча й виконує їх частково або взагалі не виконує. Для цього має бути прийнято окремий закон. Інакше медичні асоціації не зможуть впливати не те що на розвиток галузі, а навіть на такі процедури, як атестація медичних фахівців, ліцензування медичної діяльності чи професійний розвиток. Натомість лікарське самоврядування повинне мати ключовий вплив на удосконалення системи медичної освіти, розробку індикаторів якості медичної допомоги та контроль за їх дотриманням, брати активну участь у проведенні конкурсів на заміщення керівних посад у галузі та розробку галузевого законодавства. Це значно послабить корупційні чинники в системі охорони здоров’я.
Прийняття спеціального закону в Україні має розставити всі крапки над «і», у тому числі й щодо вибору моделі організації лікарського самоврядування. Унітарна модель передбачає, що кожен лікар, незалежно від спеціальності, входить до єдиної самоврядної організації, керівні органи якої формуються за пропорційним принципом. Федеративний устрій організації означає, що вона складається з кількох лікарських палат, які утворюють керівні органи за квотним принципом. Останній для України більш прийнятний, оскільки він допоможе уникнути конфлікту інтересів між різними категоріями лікарських спеціальностей. Адже, наприклад, якщо філософія сімейних лікарів зорієнтована на підтримання здоров’я, профілактику та раннє виявлення хвороб, то вузьких спеціалістів — на захворювання та його лікування. Лікарське ж самоврядування зобов’язане не лише захищати, а й лобіювати інтереси пацієнтів. Тому інтереси різних фахівців мають бути врівноважені та підпорядковані головній меті. У разі унітарної моделі самоврядування шальки терезів змістяться у бік фахівців, котрих більше (ніде у світі, крім України, немає стільки — понад 130 медичних спеціальностей!). Трипалатна модель, яку ми пропонуємо для запровадження в країні, встановлює баланс «впливів» різних «вагових категорій». Хоча, зрозуміло, повинна бути й певна професійна автономія, наприклад, кожна палата окремо проводитиме кваліфікаційну оцінку діяльності лікаря чи закладу свого профілю — у це ніхто не має втручатися і вказувати асоціаціям, як діяти. Палати доречно формувати знизу. Наприклад, різні асоціації медичних працівників, які надають первинну допомогу (це й сімейні лікарі, і, можливо, працівники екстреної допомоги тощо) на узгоджувальній раді делегуватимуть 100 осіб до палати первинної допомоги, стільки ж представників від асоціацій «вузьких спеціалістів» — до їх палати, також 100 представників від стоматологічних асоціацій — до палати стоматологів. Далі кожна з них делегує, наприклад, по 7 осіб у Національну лікарську раду (орган, який працює в період між з’їздами). Потім обирають президента і двох віце-президентів (усі вони є представниками різних палат).
Зрозуміло, що лікарська самоврядна організація вирішуватиме багато питань, важливих для всіх без винятку лікарів (незалежно від того, до якої палати вони належать). З цією метою мають створюватися комісії, наприклад, комісія законодавчих ініціатив, етична, адвокаційна, ревізійна, з міжнародної співпраці, належної лікарської практики, кадрових ресурсів тощо. Їх склад та керівників також обиратиме з’їзд з представників усіх палат (за паритетним принципом). Усе це допоможе налагодити чітку взаємодію між лікарями різних спеціальностей в інтересах пацієнта.
Утім, ці та інші плани будуть реалізовані лише за умови належного рівня готовності медичних працівників до впровадження самоврядування, а також готовності законодавців прийняти такий закон.
Ірина МАЗУР, президент ГО «Асоціація стоматологів України», професорФактично в усіх країнах існують самоврядні організації, хоча й з деякими відмінностями, наприклад, щодо того, чи входять туди стоматологи. Зокрема «Ізба лєкарська» (Польща) об’єднує і стоматологів, і лікарів інших спеціальностей. В багатьох державах існують окремі стоматологічні асоціації. Однак для України такий варіант не підходить. Адже в СРСР навчали лікарів-стоматологів, а не дантистів (на відміну від країн Європи, де фахівці стоматологічного профілю отримали в процесі навчання менше загальномедичних знань і більше — стоматологічної практики, тож там лікарі не сприймають дантистів як «колег по цеху»). В Україні також були спроби (з боку приватних лікарів-стоматологів) розробити окремий закон про лікарське самоврядування у стоматології. Однак цю ініціативу не сприйняла медична спільнота — з нею ніхто не обговорював законопроекту, та й багато хто вбачав певну корупційну складову запропонованої системи, тож і реакція була різко негативна. Як і на пропозицію створити в Україні унітарну систему лікарського самоврядування, коли і стоматологи (їх у нас приблизно 26 тис.), і лікарі загальної практики (таких поки що 15 тис.), і вузькі спеціалісти (до 50 тис.) будуть представлені за квотним принципом. Краще, коли існуватиме трипалатна самоврядна організація, де стоматологи, сімейні лікарі та вузькі спеціалісти окремо розглядатимуть свої «внутрішні» проблеми (у яких вони компетентні) й на рівних впливатимуть на загальну політику лікарського самоврядування.
Наскільки мені відомо, нині до розгляду у Верховній Раді України готується проект Закону «Про лікарське самоврядування», який передбачає саме трипалатну систему. На останньому з’їзді Всеукраїнського лікарського товариства цю ідею підтримали. Учасники 4-го національного стоматологічного конгресу також схвалили її у своїй резолюції. Незабаром це питання обговорюватиметься Всеукраїнською асоціацією сімейних лікарів, де також налаштовані на схвалення трипалатної системи. Щоправда, менше активності в цьому процесі проявляють вузькопрофільні лікарські асоціації. Утім, загальне рішення ухвалить Національна лікарська рада, яка має підготувати пропозиції до згаданого законопроекту. Тож відповідного розуміння очікуватимемо і від парламентарів, котрі повинні нарешті ухвалити такий необхідний для розвитку лікарського самоврядування в Україні закон.
На жаль, не всі лікарі усвідомлюють важливість самоврядування, для них це нове явище, адже історично насаджувалася думка, що за них має подбати рідне Міністерство, воно ж є і головним регулятором з усіх питань — так зручно і «затишно». До того ж у декого існувала настороженість щодо необхідності сплачувати внески за членство в асоціаціях. Однак активна роз’яснювальна робота дає свої плоди: усі починають розуміти, що лікарське самоврядування захистить лікарів, допоможе у вирішенні більшості проблем, і не потрібно чекати «покровителів», краще самим відповідати за свої помилки і досягнення. Тому альтернативи самоврядуванню не існує — уся Європа працює саме за такою системою, там досить потужні та дієві самоврядні організації. Та й часи настали інші: зростає важливість правового захисту діяльності медичних працівників, підвищуються вимоги до них і відповідальність за результат. Сучасні умови роботи й новітні технології, з одного боку, полегшують професійну діяльність лікарів, а з іншого — вимагають дедалі більшої віддачі та напруження. А в Україні маємо ще й захищати свої права від не завжди продуманих нововведень. Наприклад, донедавна ліцензію на господарську діяльність отримували лікувальні заклади, тож вони й відповідали за якість надання медичної допомоги, у тому числі і в суді (якщо незадоволений пацієнт подавав позов на відшкодування). Нині намагаються перекласти таку відповідальність на лікаря (разом з отриманням індивідуальної ліцензії). Так, медичний працівник має відповісти за недбалість чи халатність, якщо саме з цієї причини пацієнту було завдано шкоди, — це аргумент для позбавлення лікаря ліцензії. З іншого боку (особливо за нинішніх умов), лікар не може сам відповідати за якість надання медичної допомоги пацієнту, оскільки в нього не завжди є можливість належним чином виконувати свій професійний обов’язок (наприклад, за відсутності засобів лікування, відповідного обладнання чи й умов роботи). Тобто дуже багато залежить від забезпеченості лікувального закладу, організації процесу надання медичної допомоги тощо. І це клопіт керівника, а не пересічного лікаря. На жаль, дуже багато керівників, особливо приватних закладів, прагнуть перекласти відповідальність за якість надання медичної допомоги на ліцензованого спеціаліста. Раптом що — нехай на нього подають до суду, нехай він виплачує компенсацію пацієнту, який став жертвою недолугої організації лікувального процесу чи відсутності належного його забезпечення. А власник вмиє руки? Тож має бути третейський суддя, який визначить: вчинив лікар непрофесійно, він є недостатньо кваліфікованим, чи ж виявився заручником ситуації (наприклад, не було забезпечено належної стерилізації інструментів, про що мав би подбати власник клініки, і пацієнта інфікували під час маніпуляції тощо). Таким суддею в усьому світі є лікарське самоврядування. Це сторона зацікавлена і в захисті лікарів, і в належному контролі за їх професійною діяльністю, і у підвищенні їх кваліфікації. Адже йдеться про честь мундира самоврядної організації. Так само і лікарі обирають її керівників з тих, кому довіряють, кого знають «у роботі», а не чекають, щоб когось нав’язали згори. Це демократично і справедливо.
Сьогодні до процесу формування лікарського самоврядування активно долучаються сімейні лікарі та стоматологи — ми всі в одній команді, асоціації вузьких спеціалістів більш розрізнені, однак життя вказує на необхідність єднання. Тим більше, що Україна інтегрується в ЄС, тож і лікарська спільнота має приєднатися до великої родини, яка живе за законами самоврядування. Це зобов’язане врахувати й МОЗ, котре завжди проголошує готовність делегувати більше повноважень лікарським організаціям. Детектором щирості таких заяв стане те, чи підтримає Міністерство становлення самоврядування в Україні, чи дозволить йому впливати на кадрові, освітні, організаційні та інші питання в галузі, чи допустить до формування державної політики в царині охорони здоров’я. Саме такий стан речей ми спостерігаємо в розвинених країнах, де без консультацій із лікарським самоврядуванням неможлива жодна реформа галузі.
Костянтин НАДУТИЙ, член правління Всеукраїнського лікарського товариства Основним же об’єктом опіки професійних асоціацій зі статусом громадських організацій є стандарти професійної діяльності, медичні стандарти. Таку функцію можливо реалізувати через професійне самоврядування, однак для цього знову ж таки необхідні спеціалізовані субкорпоративні об’єднання (за тією чи іншою спеціальністю), бо зрозуміло: урологи не повинні вказувати, як і що робити ендокринологам, і навпаки. Отже, медичні та, напевно, й освітні стандарти залишаться «територією» вузьопрофільних асоціацій.
Аби самоврядування в Україні стало реальністю, потрібні три речі: неухильне бажання лікарської спільноти, готовність держави поділитися з нею частиною повноважень і, безумовно, відповідне врегулювання цього питання на законодавчому рівні. На жаль, МОЗ поки демонструє небажання налагодити діалог із професійною спільнотою, яка є основою формування самоврядування, а отже, мала б сприйматися як партнер. Однак Міністерство, схоже, не зацікавлене в такому партнерстві, принаймні, робить усе, аби зруйнувати комунікації з медичною спільнотою, протиставити професіоналів галузі суспільству, представивши їх винятково в негативному образі здирників, корупціонерів і бездарних неуків. Коли говорити зовсім відверто, лікарські асоціації, які нині існують в Україні, певною мірою самі винні в такому ставленні до себе. Принаймні, частина з них існує тільки на папері або ж дублює інші. Тож фахівцям одного і навіть близьких профілів варто приборкати амбіції й об’єднатися. МОЗ зі свого боку мало б сприяти професійній корпоратизації лікарів, а не відмовлятися від діалогу. Доки лікарі не усвідомлять необхідності згуртуватися і вирішувати свої професійні питання самостійно, до їх голосу «з місця» (нині вже навіть важко уявити, де воно розташоване) ніхто не дослухатиметься.
Правовою основою професійного самоврядування має стати спеціальний закон. Адже згідно із чинним законодавством в Україні ніхто не зобов’язаний враховувати думку і рекомендації профільних асоціацій, у тому числі й під час формування державної політики. У такому законі обов’язково потрібно передбачити перехідний період, адже для формування самоврядування та його структур необхідно кілька років. Передача повноважень (значна частина з яких на сьогодні погано або й зовсім не формалізована) від держави до самоврядної організації не може бути моментальною. Наприклад, у Казахстані інституалізація самоврядування відбулася через випереджальне створення спеціальної державної структури, якій передали функції, передбачені для лікарського самоврядування, та визначення терміну її функціонування в статусі державної у 5 років. Таким чином було підготовлено кадри, відпрацьовано механізми функціонування та питання бюджетного фінансування нової організації.
Українські лікарі сьогодні вагаються, чи варто підтримувати саму ідею самоврядності, зокрема й через небажання утримувати зі своїх кишень ще одну бюрократичну структуру. Це слід взяти до уваги, оскільки самоврядування полягає в передачі регуляторних функцій від держави, відповідно має бути передбачене і їх фінансування з бюджету, аби це не лягло новим побором на лікарів. Держава делегує свої функції разом із фінансовим забезпеченням їх виконання. Інакше бути не може.
На жаль, нині в Україні значна частина функцій щодо регулювання професійної діяльності або взагалі не виконується, або дуже погано фінансується і так само реалізується, тож украй відповідальним, а можливо, й найскладнішим елементом цієї складової комплексної реформи охорони здоров’я є саме перехідний період.
У Польщі лікарі та держава обрали інший, ніж у Казахстані, варіант перехідного періоду. Впродовж кількох років колеги з-за кордону, переважно з Німеччини, проводили спеціальні навчання для лікарів та інших фахівців з питань самоврядування та діяльності спеціалізованих виконавчих структур. Лише після того, як персонал для самоврядної організації було повністю підготовлено і затверджено увесь комплекс нормативних документів, створили виконавчу інфраструктуру самоврядування, яка й почала функціонувати. Це також можна робити поетапно, починаючи з інституалізації окремих функцій, поступово додаючи інші (в міру їх готовності).
Нам ще доведеться спільно вирішити, яким шляхом піти в Україні, але однозначно зрозуміло, що потрібно рухатися вперед. Адже світ не вигадав кращого способу захистити професійні права медичних працівників, а водночас і споживачів їх послуг, ніж лікарське самоврядування.
Лілія БАБІНЕЦЬ, віце-президент ГО «Асоціація сімейних лікарів Тернопільської області», професор Утім, я переконана, що не варто «опускати руки», потрібно об’єднуватися, набиратися мужності, наполегливості, терпіння та формувати лідерські якості для того, аби таки створити лікарську самоврядну організацію. І цей рух в Україні вже відбувається. Адже ми живемо в такий час, коли кожен лікар має стати громадським діячем, лідером і працювати на ідею реального професійного самоврядування. Лікарям, активістам лікарських асоціацій потрібно бути наполегливішими, згуртованішими, відкинути свої амбіції заради спільної мети. Також варто обирати на керівні посади в асоціаціях справжніх професіоналів з бездоганною репутацією, які ставлять інтереси громади вище за власні чи вузькокорпоративні. І неодмінно маємо доносити свої вимоги та пропозиції до керівників галузі різних рівнів, зокрема й до МОЗ України.
Лікарське самоврядування може стати ефективним важелем якісних реформ у системі охорони здоров’я й убезпечити від помилок у їх реалізації. Тож не на часі «пасти задніх», маємо робити все можливе для його розвитку в Україні.
Анатолій РОГОВ, президент Всеукраїнської асоціації працівників швидкої і невідкладної медичної допомоги та медицини катастроф Ми не проти запозичення досвіду інших країн, але ж не можна сліпо копіювати чужі моделі організації надання медичної допомоги, що не приживуться в нашій країні! Це все має стати предметом діалогу між чиновниками МОЗ, керівниками на місцях, профспілками і спеціалістами профільної асоціації. Однак його не відбувається. Передусім через відсутність дієвого механізму лікарського самоврядування, затвердженого на рівні закону. Адже нині, попри заяви про тісну співпрацю реформаторів із громадськістю, нашу асоціацію як громадську організацію ніхто не залучає до процесу реформування галузі, і навіть до його обговорення (переконаний, що таку незавидну роль відведено й іншим асоціаціям). І немає жодних реальних механізмів, завдяки яким ми можемо примусити чиновників врахувати наші пропозиції. Звідси — зневіра лікарів у тому, що хтось спроможний їх захистити, і небажання проявляти активність у боротьбі з вітряками. Влітку цього року було проведено соціологічне опитування, яке підтвердило, що лише 16% медиків готові вникати в проблеми управління галузі, аби відстоювати власну позицію і вирішувати загальні проблеми. Це на руку тим, хто хоче провести зміни без урахування думки медичної спільноти. Лікарі мають пам’ятати: хто здається, той завжди програє. Ми повинні домогтися того, аби низку регуляторних функцій було передано лікарським асоціаціям.
Але це — програма-максимум. На сьогодні ж важлива участь фахівців профільних асоціацій у вирішенні важливих питань галузі на державному рівні. Наприклад, коли скасовували інститут головних позаштатних спеціалістів, МОЗ пояснювало це необхідністю демократизації інституту радників. То чому не включити до складу новостворених експертних груп різного профілю представників відповідних профільних асоціацій? Мабуть, тому, що в МОЗ не хочуть бачити і чути незгодних з «єдино правильною конструкцією» ініційованих ним реформ. Наприклад, нашу асоціацію запрошували до обговорення реформ служби екстреної допомоги, доки не виявилося, що запропонований МОЗ план перевернули з ніг на голову, точніше, почали виконувати його з пункту, який передбачався останнім у переліку (йдеться про запровадження парамедицини). Оскільки ми не погодилися з такою «хронологією» змін і виступили категорично проти витіснення лікарських бригад парамедиками, МОЗ перестало рахуватися з нашою позицією і взагалі ігнорує думку асоціації. Щоправда, останнім часом (мабуть, відчувши реальний і масштабний спротив подібним псевдореформам, який медики виявили під час Всеукраїнської акції протесту та Національного форуму охорони здоров’я), МОЗ почало пом’якшувати свою риторику і бодай вислуховувати альтернативну точку зору. Це реальне намагання вникнути в проблеми медиків чи красива ширма — покаже час. Але те, що медичні працівники заявили про свою згуртованість і силу, не могло залишитися непоміченим. Так і слід триматися, відстоюючи свої позиції крок за кроком. Хто сказав, що шлях до самоврядування — це легка дорога? Відступати нікуди. Нині в галузі назріває величезна кадрова проблема: масово звільняються лікарі, у тому числі й з нашої служби. Останнім часом ми щомісяця відмовляємося від машин, бо немає кого туди садовити. Через дефіцит медичних працівників на виклики й без того виїздять неповні бригади швидкої. Коли так піде далі, доведеться дійсно набирати парамедиків — іншого виходу просто не буде. Якщо ми не боротимемося за свої права й інтереси пацієнтів, залишимося ні з чим. Тому саме життя актуалізує питання лікарського самоврядування в Україні.
