«Наша служба небезпечна і тяжка». Цей крилатий вислів нині міг би стати девізом медичного працівника, який не лише завжди першим опиняється в епіцентрі надзвичайних подій та техногенних катастроф, а й ризикує своїм життям та здоров’ям на кожному «професійному» кроці — навіть у мирний час. Тому сприяє не лише специфіка буднів, а й умови праці, які напряму залежать від фінансування галузі, а в цілому і від ставлення суспільства до людей у білих халатах. Про лікарів згадують лише в тяжкі хвилини, і тоді від них потребують самовіддачі і навіть самозречення. Але якою ціною платять вони за виконання цієї вимоги, мало кого цікавить. Згідно зі звітом ВООЗ, несприятливі умови праці — один із найважливіших факторів розвитку глобальної захворюваності. Тієї, з якою наші медики повинні боротися здебільшого голими руками. Хто охоронятиме охоронців нашого здоров’я? І як їм не потрапити на одне ліжко зі своїми підопічними?
Володимир Фесан:Правила охорони праці написані кров’ю
Про те, чи нинішня система охорони праці влаштовує медичних працівників, і як її поліпшити — наша розмова з головним технічним інспектором праці Профспілки працівників охорони здоров’я України Володимиром ФЕСАНОМ.
ВЗ Як ви можете оцінити стан охорони праці в медицині?
— Якщо оцінювати за 5-бальною системою, то він ледь досягає трієчки. Після аналізу на місцях ми встановили, що нині кожен 5-й медик працює у важких, небезпечних або шкідливих умовах. Навіть у деяких промислових галузях так ризикує тільки кожен 10-й працівник! Тож виходить, що в медицині працювати не лише тяжко, а ще й небезпечно. Сьогодні в охороні здоров’я задіяно багато новітнього енергонасиченого обладнання, яке додає шкідливих виробничих факторів. Велика частка устаткування застаріла і по суті становить небезпеку здоров’ю, а іноді й життю медика. Небезпечними почасти є й умови праці — погано працює опалення, кондиціонери, вентиляція тощо.
ВЗ Тобто знову всі біди через недофінансування галузі…
— Так. На нашу думку, чинна норма закону про фінансування заходів з охорони праці не витримує критики. Чомусь наше законодавство в цьому питанні поділяє громадян країни на 2 сорти — тих, хто працює у виробничій сфері, та бюджетників, хоча за Конституцією вони рівні. Порівняймо: якщо на охорону праці перших передбачено відраховувати не менше 0,5% від фонду оплати праці, то для бюджетників — 0,2%! Така от соціальна несправедливість. Ми порахували, що за 2012 рік у нашій галузі на охорону праці витрати складають близько 0,3% від фонду, що у 1,5 разу більше мінімальної норми, закладеної в законі. Однак, враховуючи низькі зарплати медиків, можна уявити суми таких відрахувань і те, на що їх вистачає!
ВЗ І на що ж вистачає?
— За даними нашого моніторингу, у 2008 році на охорону праці в галузі витрачали 60 грн на одного працівника (на рік), у 2009 р. — 64 грн, у 2010 — 69 грн. У цей же період у торгівлі — 210 грн, у машинобудуванні — 600 грн, у середньому по всіх галузях — 540 грн. У 2011 році витрати на охорону праці в нашій галузі зросли практично вдвічі — до 127 грн, що, на нашу думку, пов’язано з прийняттям змін до Закону України «Про охорону праці», якими було передбачено штрафи за невиконання норми відрахувань коштів на охорону праці. У 2012 році вони становили 113,74 грн. Однак цього вистачає лише на санітарний одяг медпрацівнику — 2 халати і шапочку. Тобто вся охорона праці закінчиться тим, що медика просто одягнуть — про інші засоби індивідуального захисту (ЗІЗ) навіть мови нема. А згідно з Постановою Кабміну, яка визначає перелік витрат, що обліковуються як кошти на охорону праці, це не лише придбання спецодягу та інших ЗІЗ, а й приведення обладнання у відповідність до вимог нормативних актів, ліквідація шкідливих виробничих чинників, виконання комплексних заходів, навчання персоналу правил охорони праці, спецхарчування, медогляд. Ми неодноразово зверталися до МОЗ та КМУ з пропозицією збільшити в 10 разів кошти на охорону праці медичних працівників. Інакше ми навіть до «трійки» не дотягнемо…
ВЗ І штрафні санкції тут не допоможуть.
— Керівники, які повинні налагодити систему охорони праці, повноцінно зробити цього не можуть через нестачу коштів. Раніше закон передбачав, що ці кошти обліковуються у бюджеті окремим рядком, нині ця норма вилучена. Ми прагнемо її поновити бодай через генеральну угоду, щоб мати змогу чітко бачити обсяги фінансування та здійснювати контроль за їх використанням. Але коли це буде, сказати важко. Поки що ситуація невтішна: у 2012 році ми проаналізували забезпечення наших працівників спеціальним та санітарним одягом, іншими ЗІЗ — третина медиків їх не отримує (у деяких закладах — понад 20 років, тобто з часів СРСР!). Найгірша ситуація на сході країни.
ВЗ Після таких фактів, мабуть, даремно запитувати про профілактику профзахворюваності серед медичних працівників.
— Втрати професійної працездатності в нашій галузі складаються з 2 частин — нещасних випадків (травматизм) і профзахворювань. Так от друга частина найбільш помітна передусім серед шахтарів, металургів, працівників АПК та галузі охорони здоров’я — приблизно 25%, у решті галузей її частка незначна. Основна причина профзахворювань серед медичних працівників — туберкульоз. На другому місці — вірусні гепатити, на третьому — алергійні захворювання.
Для зменшення рівня профзахворюваності слід своєчасно розробляти та втілювати профілактичні заходи. Цими проблемами повинна опікуватися служба охорони праці. Проте сьогодні можна констатувати її занепад: дедалі важче знайти кваліфікованих фахівців із цього питання, які знають усі тонкощі справи, особливо специфіку галузі.
ВЗ Через це виникають додаткові проблеми?
— Так. Роками був напрацьований досвід, що профзахворювання потрібно поділяти на 2 основні категорії — випадки гострого профзахворювання та хронічні випадки. Гострі профзахворювання розслідували безпосередньо у закладі протягом 3 діб, одразу ж розробляли і вживали необхідні профілактичні заходи. Нині ж процедура розслідування профзахворювань триває понад 3 тижні, у чотирьох інстанціях, що у гострих випадках може призвести до значних негативних наслідків. І потерпають від цього передусім медичні працівники, які працюють в умовах епідемій. Наприклад, під час епідемії каліфорнійського грипу захворіло 65 тисяч медпрацівників, 5 тисяч із них госпіталізовано, 38 померли від грипу. А вдалося розслідувати лише 2 випадки смерті! Із них тільки один, розслідування якого тривало впродовж 30 місяців, визнано профзахворюванням! Існує такий вислів: «Правила охорони праці написані кров’ю». Як бачимо, він відповідає дійсності. Не менш важливе питання: хто сьогодні бере участь у розслідуванні нещасного випадку та профзахворювання? Це адміністрація підприємства, Держгірпромнагляд, Фонд соціального страхування від нещасних випадків, профспілки. Хто з них у чому зацікавлений? Держгірпромнагляду небажано збільшувати показник профзахворюваності, Фонду немає зиску збільшувати витрати на лікування та відшкодування. Адміністрація підприємства нібито займає нейтральну позицію, однак якщо випадок пов’яжуть із виробництвом — на неї можуть накласти штрафні санкції. Отже, лише профспілка може без оглядок захищати інтереси працівника. Але одному проти трьох вистояти дуже-дуже важко! Чому б не включити до складу комісії представника Фонду соціального страхування з тимчасової непрацездатності, який також зацікавлений у досконалому та неупередженому розслідуванні, інакше всі витрати буде покладено на нього. Саме така практика десятиліттями успішно застосовувалась до 1993 року.
ВЗ За статистикою, рівень травматизму та профзахворюваності медиків у розвинених країнах набагато вищий, ніж в Україні. З цього радіти чи плакати?
— У нашій країні всі бояться оприлюднити реальні показники. Наприклад, 3 роки тому під час перевірки стану травматизму на підприємствах, в установах та організаціях м. Києва профспілки виявили майже 600 випадків, прихованих від розслідування, у тому числі і в закладах охорони здоров’я. Мабуть, не краща картина і в регіонах. Наша пропозиція — відійти від абсолютних показників, щоб не було зацікавленості щось приховувати. Адже нині статистичне зменшення «небажаних» цифр зазвичай відбувається не тому, що виконана певна профілактична робота чи застосовані нові технології, а через те, що ніхто не хоче отримати догану за нововиявлені випадки. Ситуація досить складна і щоб вийти з неї, потрібно шукати не адміністративні, а економічні шляхи впливу.
ВЗ Вміло «працювати» з цифрами навчала ще радянська система. Які недоліки у нинішньої системи охорони праці?
— Ви мабуть будете дуже здивовані, але в той час як усі галузі відповідно до вимог попередньої редакції Закону України «Про охорону праці» ще в 90-х роках розробили і затвердили галузеві системи управління охороною праці, ми — майже єдині, у кого такої системи не було розроблено. Хоча сьогодні її наявність слід розглядати швидше як рекомендацію, а не як вимогу, однак фахівці не сумніваються у доцільності розробки такої системи. Розв’язання цього питання залежить передусім від міністерства, яке таким чином повинне визначитися: хто за що відповідає, як приймаються рішення, як контролюються напрямки роботи тощо. Зрештою, саме міністерство повинне розробити типове положення про систему управління охороною праці в установах галузі, яке враховуватиме її специфіку. Крім того на законодавчому рівні були внесені зміни про те, що в будь-якій установі, де працює більше 50 осіб, повинен бути спеціаліст з охорони праці — у нас ці зміни не впроваджено. Безперечно, потрібно активніше навчати таких спеціалістів, бо нині ми спостерігаємо «дезорієнтацію» керівників закладів у питаннях охорони праці. Мені довелося відвідати один потужний заклад обласного рівня, де на охорону праці було виділено 100 тис. грн. Та насправді на ці заходи було витрачено лише 1 тис. грн, а решта — на господарські потреби. Довелось розробити для профкомів методичні рекомендації з поясненнями, що ж відноситься до охорони праці. Хоча підозрюю, що «незнання» тут відіграло лише часткову роль, решта — наслідок жалюгідного фінансування.
Ще одна проблема — атестація робочих місць за умовами праці. Це, особливо в умовах недофінансування галузі, дуже витратні заходи (приблизно 400-800 грн на одне робоче місце), які потрібно проводити кожні 5 років. За минулий рік у нас не атестовано понад 2800 робочих місць, через що люди, які працюють у важких та шкідливих умовах праці, були позбавлені права на належні їм доплати, пільги та компенсації. Існує багато передусім економічних, а також організаційних та правових проблем, які суттєво впливають на порядок проведення атестації та втілення її наслідків. На мою думку, його необхідно докорінно змінювати. Але це настільки важлива тема, яка через свою соціальну значимість із кожним роком стає дедалі болючішою, що заслуговує окремого детального обговорення.
ТОЧКА ЗОРУ
Василь МЕЛЬНИК,
заступник директора Національного інституту фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г. Яновського НАМН України, заслужений раціоналізатор України, доктор медичних наук, професор
Якщо до 1990 року серед медичних працівників щороку виявляли приблизно 45-50 нових хворих на туберкульоз, то у 2006—2011 роках щороку захворювало на туберкульоз близько 700 медичних працівників, а у 2012 р. — 502. Із них лише 51 особі туберкульоз зарахували як професійне захворювання. Це невиправдано мало, бо практично всі зареєстровані випадки є випадками професійного туберкульозу. Однак реалії такі, що керівництво лікарні часто-густо домовляється з хворим підлеглим, щоб він не подавав документів для експертизи на професійне захворювання, натомість йому надають додаткові півокладу, премії та інші «компенсації», а якщо сказати чесно — просто обдурюють медичних працівників. Бо у разі визнання туберкульозу профзахворюванням людина мала б велику пенсію, законні пільги тощо. Але ж керівництво в цьому не зацікавлене. Окрім того, важко довести, де медпрацівник «підхопив» туберкульоз — на роботі чи у транспорті, особливо якщо це, приміром, гінеколог чи навіть терапевт. Зазвичай таку профзахворюваність встановлюють лікарям протитуберкульозних закладів. Бо там усе й без доказів зрозуміло — на жаль, наші протитуберкульозні заклади не дотримуються системи інфекційного контролю, яка налаштована на запобігання зараженню туберкульозом усередині лікувально-профілактичних закладів. Ця система потребує дуже великих капіталовкладень, які покладають на місцеві бюджети. А грошей, як відомо, немає.
В Україні існує приблизно 890 будівель протитуберкульозних закладів. Із них лише 194 мають типові приміщення, решта — пристосовані, тобто не відповідають санітарно-епідеміологічним вимогам. А 11 із них взагалі аварійні. Лише 8 таких закладів по всій Україні мають печі для спалювання мокротиння хворих. Тобто в усіх інших закладах його замочують у спеціальних антисептичних розчинах та виливають у каналізацію. Вентиляційних систем у протитуберкульозних закладах також не існує. Натомість джерел інфекції дуже багато. До того ж 18 із 30 тисяч хворих на туберкульоз, які щороку реєструються в Україні, мають резистентний туберкульоз.
Система інфекційного контролю складається з 4-х напрямів.
Перший — організаційні заходи, які мають бути зроблені не лише на національному, а й на регіональному та на відомчому рівнях. І треба виявити політичну волю, щоб їх належно фінансувати. Політична воля нині начебто є, а от фінансування немає — ні з місцевих, ні з центрального бюджетів. Тому всі решта заходів зводяться нанівець.
Другий напрям — адміністративний контроль у межах лікувально-профілактичного закладу щодо виконання стандартів того ж інфекційного контролю. Щоб забезпечити належні умови в цьому напрямку, потрібно зробити капітальний ремонт протитуберкульозних закладів, створити окремі відділення для хворих на хіміорезистентний туберкульоз, окремо розташовувати хворих без бактеріовиділення тощо, обладнати окремі палати. Найкращі умови сьогодні створені на Донеччині — коштом Фонду Ріната Ахметова. Там обладнано окремі відділення для хіміорезистентного туберкульозу, проведені необхідні ремонтні роботи.
Третій напрям — захист навколишнього середовища у лікувально-профілактичних закладах (обладнання витяжної вентиляції, ультрафіолетових опромінювачів, спеціальних фільтрів для повітря, яке подається ззовні). На все це також потрібні значні кошти. А оскільки коштів немає, то й відповідних умов також.
Те ж саме стосується і забезпечення індивідуального захисту хворих та медпрацівників протитуберкульозних закладів (четвертий напрям). У деяких протитуберкульозних закладах грошей немає навіть на маски для хворих, і вони їх купують самі, перуть, прасують і носять цілий місяць, хоча їх треба змінювати щоденно.
Медичні працівники ще більші «порушники» маскового режиму. Втім, як свідчить практика — серед медичних працівників, інфікованих туберкульозом, частка фтизіатрів — найменша. Тому що серед них частина вже або колись перехворіла на туберкульоз (лікарі різних профілів, які перехворіли на туберкульоз, зазвичай ідуть працювати до протитуберкульозних закладів — здебільшого їм не дозволяють працювати після такої хвороби акушерами-гінекологами, педіатрами, а от фтизіатрами можна), або й тому, що вони краще знають, із чим мають справу, тож і захищаються більше, ніж їхні колеги. Натомість терапевт, стоматолог чи інший фахівець поліклініки спілкується з туберкульозним хворим, не знаючи про його хворобу, і приймає його у кабінеті, який аж ніяк не пристосований до такого спілкування.
Із 2006 року в Україні спостерігається спад захворюваності на туберкульоз як у загальній популяції населення, так і серед медичних працівників. Тож, аби досягти зменшення профзахворюваності, ми повинні боротися з туберкульозом взагалі. І поряд із цим — забезпечити систему інфекційного контролю за всіма 4-ма компонентами у всіх лікувально-профілактичних закладах. Це можна зробити шляхом проведення реформи, а точніше — реорганізації та реструктуризації системи протитуберкульозної служби. Вивільнені від реформи кошти можна буде використовувати для поліпшення умов перебування хворих на туберкульоз.
Андрій ШТАЄР,
завідувач підстанції №9 Київської міської станції швидкої допомоги
На мою думку, одна з найскладніших спеціальностей у професії медика — працівник швидкої допомоги. Причому і лікарі, і фельдшери, і санітари однаково страждають від «побічних ефектів» цієї роботи. Ось кілька моментів ризику нашої професії.
По-перше, відсутність сталого робочого місця. Працювати доводиться щоразу в інших умовах, інколи й небезпечних. Пригадується випадок, коли фельдшер ледь не загинула під колесами поїзда метро, коли спустилася на колії надавати допомогу потерпілому.
По-друге, ми постійно на колесах і постійно поспішаємо, тож ризикуємо потрапити в ДТП. Як у нас поступаються дорогою «швидкій», знають усі. Згідно з новим законом «Про екстрену медичну допомогу» за невиконання десятихвилинного нормативу доїзду до пацієнта бригаду можуть покарати. Умови ж столичного трафіку не змінилися, і ті причини, з яких бригада раніше не встигала дістатися до пацієнта вчасно, не усунені. Тому таке категоричне нововведення лягло тяжким психологічним тягарем на тих же працівників «швидкої», і навіть наражає їх на ризик. Недавній випадок зі «швидкою» в Криму яскраво ілюструє цю проблему.
Порівняно з цим фактором про метеорологічні «ускладнення» якось і згадувати незручно. Під час недавнього снігопаду у Києві бригади тільки нашої підстанції виїхали на понад сто викликів, і жодного життя ми не втратили. Але якою ціною це далося! Ми власноруч (а більшість персоналу — жінки!) виштовхували машини за межі підстанції, йшли на виклик пішки в хурделицю й несли хворих щонайменше півкілометра, бо не на кожну вулицю можна було заїхати, не те що у двори.
Ще однією «родзинкою» роботи на «швидкій» є небезпека нападів на бригади з боку пацієнтів, які перебувають у стані наркотичного чи алкогольного сп’яніння, або коли викликають до потерпілих у вуличних бійках.
Траплялося, що «доброзичливі» господарі на наших працівників нацьковували собак або й у квартирі зачиняли — доводилося визволяти їх з міліцією.
Сьогодні у нас тісно налагоджена співпраця лише з пожежними. На кожний виклик їдемо разом. З міліцією поки що такої співпраці не налагоджено. А треба, щоб було розпорядження: на кожний підозрілий виклик «швидка» і міліція виїжджали одночасно. Адже часто під час виклику правди не говорять — бійка там чи якийсь злочин. І ми перші, хто потрапляє на «поле бою», при цьому не маючи навичок самозахисту.
Усі ці особливості роботи на «швидкій» покриваються так званими «колісними» надбавками до заробітної плати (за 3 роки стажу — 20%, за 5 років — 40, за 7 — 60%). Цей норматив діє ще з радянських часів. На підставі нового закону «Про екстрену медичну допомогу» постановою Кабміну передбачено ще дві надбавки — по 20% кожна «за особливий характер роботи».
Але ніякі надбавки не можуть звабити до нас молодих спеціалістів. Вони приходять після інституту відпрацювати обов’язкові 3 роки і бачать, з яким станом здоров’я виходять наші працівники на пенсію. У кожного — або гіпертонічна хвороба, або стенокардія, або ІХС, у кожного десятого — аритмія, практично у всіх без винятку — проблеми з хребтом через постійну «трясучку» у машинах із поганими амортизаторами.
Одна наша співробітниця понад десять років тому під час обслуговування виклику потрапила в ДТП і отримала серйозну травму коліна. Згодом їй, уже пенсіонерці, знадобилося протезування цього колінного суглоба. І три роки життя жінка витратила на те, щоб домогтися операції. Через недосконалість юридичної системи нашим працівникам часто буває тяжко довести, що порушення стану їхнього здоров’я відбулося через особливий характер роботи і розраховувати у зв’язку з цим на компенсацію вартості лікування від держави.
Страхування працівників «швидкої» цього року також чомусь призупинене. У той час як статистика стверджує: ті, хто все життя пропрацював на «швидкій», живуть у середньому на п’ять років менше за своїх колег по галузі.
Ольга КУТІНА,
інженер з охорони праці комунальної установи «Обласний медичний консультативно-діагностичний центр» Житомирської обласної ради, обласний позаштатний спеціаліст із охорони праці Департаменту ОЗ Житомирської ОДА
На жаль, у разі нещасних випадків на виробництві, зазвичай, «спрацьовує» (тобто винен) саме людський фактор. Здавалося б — інструкції написані, навчання та інструктажі проведено, проте люди правилами безпеки праці нехтують. І, зрозуміло, що ні головний лікар, ні інженер із охорони праці не можуть прослідкувати за кожним.
Тобто кожен повинен ще й сам дбати про свою безпеку праці. Як обласний позаштатний спеціаліст, не раз спостерігала: й обладнання лікувальний заклад має справне, й навчання його працівники пройшли хороше — але, вивчивши правила безпеки праці, після складання заліку людина… їх не виконує. На жаль, нехтування правилами безпеки праці стає найчастішою причиною нещасних випадків на виробництві. Минулого року в усіх обласних лікувальних закладах їх було зареєстровано п’ять, у 2013 році, протягом лише першого кварталу, — вже три. І сталися вони, як кажуть, на рівному місці — переважно через людський фактор, проконтролювати який, на відміну від роботи обладнання, просто неможливо.
До того ж керівники надміру навантажують інженерів з охорони праці невластивими для них функціями. Таке зустрічається дуже часто — можна назвати тільки один-два заклади, де інженери з техніки безпеки виконують виключно свої обов’язки. Зазвичай їх зобов’язують вирішувати всі технічні питання діяльності лікувальної установи. Таке перевантаження призводить до того, що вони просто не встигають приділити належну увагу своїм безпосереднім обов’язкам.
Серед проблем нашої служби варто відзначити порушення (що трапляється досить часто) відповідного законодавчого нормативу, за яким кожні три роки головний лікар, адміністрація повинні йти на переатестацію з охорони праці, проте коштів для цього лікарня не має. Тобто така ситуація породжується сумнозвісною фінансовою скрутою. Вона ж є причиною зношеності засобів індивідуального захисту — навіть замінити такі елементарні речі як гумові килимки часто буває фінансово не під силу — медики виготовляють їх самотужки, однак ці «вироби народної творчості» не виконують функцій захисту, як належить.
Зношене й обладнання — щонайменше 75% медичної апаратури у лікувальних закладах області застаріло і з кожним роком вона стає дедалі небезпечнішою саме з точки зору безпеки праці. Заклади охорони здоров’я не мають фінансування в повному обсязі, відтак не можуть собі дозволити таку «розкіш», як нормальні умови роботи для медпрацівників.
